Останні орли - Старицький Михайло
— Передусім разом з каруцою мені треба було б узяти свою челядь і сказати тітці, куди я збираюся їхати, а це б стривожило її... Вона почала б умовляти мене, щоб я не їхала без батька в польське пекло, та й у каруці мене б одразу затримали... А верхи я поїхала начебто в Печери і можу пробути там хоч би й два тижні, і ніхто навіть не кинеться, що мене нема;
і мимо польських ватаг хащами проїхали щасливо. Тільки так ми й могли дістатися сюди...
— Так-то воно так, а от вельможна панна наче з хреста знята...
— Відпочину й минеться... Адже монастир у цій долині?
— Рукою подати — он і озеро видно, — показав провідник на світло-блакитну гладінь, що блискотіла внизу поміж дерев.
Після двох поворотів наші подорожні виїхали на галявину, і Дарина зупинила коня, вражена чудовою картиною. Перед її очима лежала широка улоговина, яка нагадувала собою велетенську овальну чашу з світлим дном; з її синявих вінець збігав донизу оксамитними хвилями ліс, обриваючись біля озера прямовисною стіною.
Плесо озера було нерухоме і, як найкраще дзеркало,.. відбивало все, що заглядало в нього: схований в зелені монастир, частину зубчастої стіни, череп'яні дахи, невеличкий місток і купу сивих, похилених верб; усе це, відбившись у чистих прозорих водах, виблискувало там такими самими, коли не свіжішими барвами, — навіть блакить, яку подекуди торкнув рожевий подих ранку, здавалась у відображенні ще яскравішою.
"Певно, в цьому тихому притулку, далеко від житейських бур і насильств, добре молитися, споглядаючи в прозорій високості підніжжя божого престолу, — розчулено подумала дівчина. — І невже лиходії обернуть цей мирний рай на криваве, страшне пекло? О ні! Ти, невидимий творець, не дозволиш блюзнірам осквернити найкраще творіння своїх рук!" — Думки Дарини полинули до Мотронин-ського монастиря, і вона мимоволі стала порівнювати враження від обох цих монастирів. Вони були зовсім різні: картина тутешньої природи заспокоювала людські пристрасті, й від того душа поринала в тихе забуття; а Мотронинський монастир, розташований на високій горі, здавалося, ширяв над неозорим простором і своїм виглядом збуджував енергію, окриляв душу на подвиг.
Години через три подорожні під'їхали до брами, але й тут їм довелося ще довгенько постояти, поки докладні розпити й відповідні докази не переконали черниць, що прибулі в монастир — їхні друзі, а не вороги і що гостя — справді донька київського генерального обозного... Та й після цього у внутрішній монастирський двір впустили тільки Дарину, а її супутникам запропонували скористатися гостинністю монастирського сторожа, який мешкав із сім'єю в хаті за брамою.
Дарину з щирою радістю і зворушливими молитовними побажаннями зустріла сама ясновелебна мати ігуменя й одразу ж запросила дорогу гостю до своєї келії. Відпочивши з дороги й підкріпившись келихом гарячого пива й смаженими в олії сухарями з чорного хліба, дівчина в інтимній бесіді з ігуменею почала розповідати їй про політичні взаємини сусідніх держав і про надію на збройне заступництво Росії, на яке, проте, можна розраховувати лише в тому разі, коли тутешній православний народ повстане на захист віри й своїх потоптаних прав та коли це повстання розростеться до грізних розмірів; тільки тоді, побачивши цілковите безсилля сусідньої країни, небезпечне для російських кордонів, імператриця пошле свої війська, щоб навести лад.
— Небагато втіхи привезла ти, люба панно, — сумно зітхнула ігуменя. — Рветься наша надія, мов павутиння, бо коли б нещасному руському людові й пощастило ріками крові вгамувати хиже насильство латинян і люту сваволю панів, то й тоді, виходить, до знесиленої шляхти прийде могутня допомога і встановить лад, сиріч втихомирить чернь, яка збунтувалася проти панів.
— О ні, не те, свята мати Серафиме, — палко відказала Дарина. — Намір цариці, наскільки мені вдалося те вивідати, — забрати цей давній руський край під свою державу; вона шукає тільки слушної нагоди для втручання, понеже без неї сусідні держави — Австрія і Пруссія, які також вважають себе протекторами Польщі, можуть виявити невдоволення.
— Ох, видно, прогнівили ми господа, — сумовито захитала головою ігуменя, — і він одвернув од нас, недостойних, лик свій! Загинути нам лишається, чесно померти, та й годі! Бо поки ясновельможні протектори гнутимуть один перед одним кирпу, шляхта нас геть замордує і винищить, благочестя, храмів і сліду не зостанеться, православного люду — ані душі... А поки учиниться найяснішої цариці державна воля, то під крило її відійде лише пустеля, усіяна козацькими кістьми, напоєна кров'ю, прикрашена руїнами та пожарищами... — голос ігумені затремтів, сльоза, що бриніла на вії, упала на бліду, немов пергаментну, щоку виснаженої постом і подвижництвом старенької й повільно скотилася по глибокій зморшці.
— Ясновельможна пані! Не тужіть, не плачте, — з палким співчуттям кинулася Дарина до матері Серафими і в сердечному пориві обцілувала її руки. — Я вірю і уповаю, стогін народу прокотиться з краю в край по рідній нашій землі й розбудить орлів, що дрімають у путах. Усі як один, і жінки, і діти повстануть і розіб'ють вікові лядські кайдани!
— Що важить повстання беззбройної і темної юрби? Марний акт помсти — не більше! Ти, дорога дитино моя, тішиш себе нездійсненними гадками... Поки не була розшматована надвоє наша вітчизна, поки у великій країні росли та міцніли великі душі, доти й тривала боротьба за її свободу, а нині в цьому нещасному куточку нашої України вже немає ні шляхти, ні козацтва, ні міщанства, а лишився тільки простий, сірий, замордований у неволі народ. Де ж серед цих злиденних, темних рабів знайдуться лицарі, здатні запалити всіх великою думою?
— Є такий орел! А коли він заклекоче, то й орлят підніметься багато! — захоплено почала Дарина. — Запорожці рвуться сюди і з братньої любові ладні покласти за нас свої голови, лівобережна шляхта й козацтво хоча й не сміють без волі цариці відверто втрутитися в боротьбу, але щирим серцем потай співчувають нам, та й сама цариця про наші біди особисто уболіває і піклується про наш народ перед польським урядом.
— Чула, чула... І отець Мельхіседек повідомляє мене про це в листі, та тільки всі турботи царицині залишаються марні. Не зважають на них латиняни-поляки, проти короля повстали й жахом сповнюють країну... Хто ж насмілиться проти цієї страшної сили піднести голос, коли навіть велика цариця, заради політики, не наважується підняти на них свою могутню руку?
— Насміляться! — збуджено вигукнула дівчина. — Залізняк насмілиться, і Найда насмілиться!
— Найда? — поблажливо усміхнулася ігуменя у відповідь на щире захоплення панни. — Та це ж байка, казка, вигадана народом!
— Ні, не казка, а правда!
— Як правда? Адже люди гомонять — і я чула, — ніби Богун і досі. живе древнім схимником у Печерах і називається Найдою і що нібито в слушний час він скине рясу, знову підпережеться мечем і визволить з неволі Україну, злучивши обидві частини її воєдино... І що нібито він уже скинув рясу й подав навіть бойовий клич.
— І про це ваша ясновелебність чула? Уже заговорили й про це? — в шаленому захопленні вигукнула Дарина.
— Атож, гомонять... Цими днями навіть прочанки розповідали, але ж це байка, і радіти їй, моя дитино, не подобає: адже славному Богунові нині було б двісті років, а хіба життя людське може бути таке довге?
— Звісно, ні. Про Богуна — це байка, але не про Найду! Найда — жива людина... І молодий ще, сповнений сил, високої доблесті, лицар і могутністю, і духом, орел-козак, окраса Запорожжя! — палко вела далі Дарина, виблискуючи очима й зашарівшись. — Він справді був ченцем, спершу в Печерах, а потім у Мотронин-ському монастирі; з туги попрощався з світом, не бачачи порятунку любій його серцю вітчизні, а нині він піднісся духом, запалився надією і кинувся у вир боротьби, щоб врятувати душі улюблених братів... Народ пам'ятає Богуна, славного лицаря, того й плутає його ім'я з Найдою...
— Он воно що, — спроквола мовила ігуменя, пильно дивлячись на дівчину. — Видно, кохана дитино моя, що ти від щирого серця віриш цим лицарям і глибоко шануєш їх... Дай боже... Дай боже! Твої останні слова і в мене, стару, вселили бадьорість і надію... Усе, звичайно, в руці промислителя. Його воля і його сила! Але й нам, рабам його велінь, потрібна твердість духу і уповання, понеже зневіра вкриває серце іржею... О господи, владико наш! — ігуменя молитовне склала руки й підвела очі до лика спасителя в терновому вінку. — Не дай мені скніти в неробстві й зневірі! — і потім, після короткої молитви, додала, звертаючись до Дарини: — Ти, моя люба ясновельможна панно, підбадьор своїм словом і своєю гарячою вірою дочок моїх, черничок... Ох, потребують вони зело' твердості й зміцнення духу: враг убо сильний, а плоть немощна... А від підступних і лютих латинян ідуть спокуси та підкупи... Уже якісь баламути проникли в саме серце благочесного монастиря і отруїли душі двох новеньких черничок Євлалії та Вероніки... Либонь, отруїли, бо сі чернички вже пробували потай переконувати деяких сестер, що бог для всіх один і байдуже, як поклонятися йому! То навіщо ж, мовляв, ця впертість? Тільки дурні вівці вперті... Риба — і та шукає, де глибше, а людина — де ліпше... Це, бачте, все до того мовиться, що за унію офіціал їхнього митрополита Мок-рицький обіцяє усім пільги й розкоші, а за вперте дотримання благочестя, яке наші напасники іменують схизмою, погрожує бідами й винищенням.
— Хіба вони сміють? — обурилась Дарина. — Адже ваш монастир древній і права його скріплені королями!
— Що для них королівські декрети й грамоти? Ось губернатор Кшемуський, що в Лисянці, — йому наш монастир і не підлягає, а він одняв у нас майже всі пасовиська й сіножаті... А митрополит уніатський, з благословення папи римського, постановив універсалом, що де з'явиться — чи то в монастирі, чи то в парафії — хоча б кількох охочих пристати до унії, то храм від православних відбирати й перетворювати на костьол. Того-то й потерпаю я так за нашу святиню: якщо, не доведи господи, вдереться сюди офіціал, та ще з бандою конфедератів, котрі нині всюди чинять наїзди, то ці дві сестри... від страху, згодяться на унію, і тоді монастир наш перейде до рук латинян...
— Невже православні сестри зважаться на таку мерзенну зраду?
— Ох, спокуса великаї За православ'я ніхто не заступиться: воно безправне, а за унією — і сила, і мирські спокуси...
— І ясновелебна мати вважає, що Мокрицький піде в ці нетрі?
— Уже двічі був і домагався розвалити браму.
Дарина похнюпилась.
