Українська вендетта - Дімаров Анатолій

Особливо ночами, глухими та безпросвітними, наче в могилі, у якій лежав тепер її син. І очі Уляни світилися моторошно, і висохлі вуста пропускали іноді стогін... Такий болісний стогін, що здавалося: ще трохи — і вона ним і зійде, випече душу і серце.

Тож Уляна, надумавшись порішити першим Гордія, не хотіла, щоб він помер, так і не втямивши, од чиєї руки прийшла смерть. Ні, вона приведе його на кладовище, до сина, і там йому вчинить суд і розправу.

Тому вона й відмовилась од сокири. Сокирою, навіть обухом, можна одразу вбити, а Уляна хотіла лише оглушити Гордія.

Дерев'яний той молот довго, кажуть, по тому валявся в районній поліції, а з приходом наших десь так і щез: не то його викинули, не то спалили. То був, кажуть, замашний обушок, на довгій грушевій ручці, обструганий, облизаний, він зроблений був майже з любов'ю, якщо допустити, що хоч краплина любові лишилась у випаленому серці Уляни-ному.

Потім появився ніж, гострий, як бритва, його змайстрував ще Улянин дід зі старої коси. Ніж той зносу не мав, сталь його аж дзвеніла, дід білував ним свиней і дуже сердився, коли його брали. І хоч дід давненько помер, ніж так і лежав, незайманий, на полиці, й Уляна одразу ж згадала про нього. Пошила тільки піхви, щоб не порізатись та не загубити, як піде полювати Гордія.

Після цього настала черга собаці. Отому злющому псові, що оберігав убивцю її сина. Що не дасть, звісно, їй і наблизитися до двору — одразу ж зчинить тривогу.

Бо Уляна надумалася брати Гордія у нього в дворі. На вулиці міг хтось завадити, та й Гордій стерегтиметься більше, аніж на власній подвір'ї. Вона вже знала, що Гордій, коли вип'є, вночі часто виходить до вітру, тож і вирішила підстерегти його саме в таку хвилину. Тільки треба прибрати собаку.

І вона вирішила звести собаку зі світу. Не отрутою — склом.

Не пожаліла — зарізала курку. Знайшла пляшку, розтовкла подрібніте, нашпигувала зварене м'ясо. А як стемніло, підкралася до Гордієвого двору, покидала всі шматки через тин.

Ледь дочекалася ранку. Пішла мимо двору, глянула: пес, наче нічого й не сталося, тяга по дротові ланцюг.

І ще одну курку зварила Уляна й набивала її склом, аж посікла собі пальці.

Аж за третім разом селом прокотилася чутка, що Гордіїв пес здох. Хтось отруїв, чи, мо', чимось ударив, тільки тварина відмовилася вранці од їжі, а увечері одволік Гордій задубілого пса в кінець городу та й прикопав. Іще грозився, що коли й справді хто підсипав отрути, то хай наперед лаштує собі домовину: він, Гордій, розшука й під землею...

Уляна, почувши про ту погрозу, лише усміхнулась. І страшний то був усміх.

Тієї ж ночі вона прокралася до знайомого двору: тепер уже пантрувати Гордія. На широкому чоловіковому ремені висів у піхвах ніж, а в руці вона стискала дерев'яний молот з. довгою грушевою ручкою.

У селі достеменно знають, скільки ночей прочитала Уляна під коморою на подвір'ї Гордія. П'ять ночей, з вечора аж до світанку, терпляча, як смерть, і, як смерть, невідступна, липла Уляна до стіни комори, зливаючись з нею, вростаючи в неї, щоб ніхто не помітив, а насамперед Гордій, як вийде з хати. В неї мліли ноги, та вона боялася поворухнутись, боялась присісти, щоб не задрімати та не взівать свого ворога. її пробирав холод, особливо під ранок, і вона діставалася додому, геть задубіла, і притьмом гріла окріп та парила ноги, щоб не застудитися та не звалитись у хворобі. Або щоб на неї не напав кашель...

Вона так і сказала пізніше Ількові, коли той спитав:

— Чого ти найбільше боялася, коли він вийшов із хати?

— Боялась розкашлятись.

...Гордій вийшов із хати в ясну місячну ніч, коли все довкола аж марилось од сріблястого сяйва. Було видно наче вдень, і Уляна, яка не вірила ні в бога, ні в чорта, вибухнула німою молитвою: "Господи, коли ще є яка правда на світі, хай станеться так, щоб він мене не помітив!"

Гордій прочалапав мимо комори, білий, як привид, у самій білизні, та й зупинився неподалік. А Уляна, одірвавшись од стіни, вийшла з густої тіні на світло.

Ступала босоніж по холодній траві (чоботи лишила вдома, щоб не рипіли), і напружене тіло її аж зводила судома, і долоня, здавалося, навік прикипіла до грушевої ручки. Впивалася зором у спину Гордія, в потилицю, нахилену наперед, і він здавався їй високим, як гора, і вона вже боялася, що не дістане до його голови.

Пригинаючись, боячись і дихнути, підкралася впритул до Гордія. І, коли він, відчувши якусь небезпеку, здригнувся й став обертатись, важкий молот Улянин уже злетів у повітря.

Гупнуло, наче ціпом об сніп. Гордій коротко гикнув, підламався в колінах, став осідати донизу. Вперся руками в землю, пробував звестися, й Уляна вдарила його ще раз... і ще...

Прислухалася. Ніде ані тенькне. Навіть із хати Гордієвої не доносилося жодного звуку. Лише блищали нестерпно вікна, відбиваючи місячне сяйво.

Похапцем полізла в кишеню, дістала заздалегідь припасений мотуз. Завела руки Гордієві, що лежав, наче труп, за спину, міцно зв'язала. Аж тепер помітила на ньому поверх білизни широкий командирський ремінь і кобуру: Гордій і до вітру ходив озброєний.

Розстібнула ремінь, підперезалася поверх свого. Кобура важко повисла попереду, але Уляна не стала її поправляти: їй уже здавалося, іцо за нею хтось стежить. Нагнулася над непорушним тілом, зціпивши зуби, стала одривати Гордія од землі, щоб звалити на плечі...

Мене й досі вражає, як вона могла підняти Гордія. А потім нести довгі п'ять кілометрів: спершу городами, понад болотом, вузенькою стежкою, що снувалась, як нитка, а потім уже лісом. Де взяла сили волокти оту тушу.

Бо Гордій важив немало. Був чоловіком вище середнього зросту та ще й добряче натоптаним.

— Як добрячий кабан,— сказав дід Ілько.— Не кожен зміг би й пронести.

А Уляна пронесла. Довгі п'ять кілометрів, безконечні п'ять кілометрів, які я вже пізніше, через десятиліття, пройшов серед білого дня: слід у слід, крок у крок за Уля-

ною. Аж мені врешті стало здаватися, що я її бачу. Бачу її, зігнуту, майже зламану під важенною тушею. Йде, не дозволяючи собі зупинитися, перепочити, щоб іще вночі, за повного місяця, добратись до кладовища.

Ні, таки раз мусила перепочити. Коли видерлася на крутий косогір, уже на узліссі. Не могла не зупинитися, це було б над людські сили. Я сам геть спітнів, долаючи той косогір, але ж я нічого не ніс, а вона волокла на собі Гордія! Вона, мабуть, аж хиталася, здершись нарешті на гору, кожна жилка її аж стогнала, в грудях хрипіло й свистало. Іще їй дуже, мабуть, хотілося скинути додолу Гордія. Хоч на мить, на хвилину випростати напружену спину, вільно дихнути, перепочити. Та вона боялася, що потім не зможе його виважити, доволокти до кладовища.

Місяць стояв іще високо в небі, коли Уляна добралася до місця. З останніх сил, відчуваючи, що ось-ось упаде, пронесла Уляна Гордія поміж порослими травою горбками до могили, де лежав її син. Постояла, п'яно хитаючись, кинула тіло на землю, бо відчувала, що й сама от-от упаде: підгинались, тремтіли коліна, а голова йшла обертом.

Поки Уляна відсапувалась, Гордій поволі приходив до тями. Чи то від удару об землю, чи від дотику холодної глини, тільки свідомість стала поволі повертатися до нього, і він спершу побачив усіяне зорями небо і зрозумів, що то небо, і ясний повний місяць, бо упав на спину, обличчям догори; не розумів тільки, що з ним скоїлось, чому не може поворухнути руками, чому голова розвалюється од скаженого болю.

Гордій не витримав і застогнав, і тоді над ним, мов накликане отим стогоном, нависло величезне, на півнеба, обличчя. Воно було темне, аж чорне, лише очі моторошно тліли на ньому, і було стільки в них ненависті, шо Гордій, весь пронизаний страхом, закричав перелякано:

— Хто ти?!

Обличчя гойднулося, нахилилось ще нижче:

— Не впізнаєш?.. А поглянь-но ліворуч!

Гордій одразу ж повів очима наліво і побачив свіжонасипаний горб, а що дивився знизу, од землі, то горб той здався йому височенним, як гора, майже до неба. А за горбом, теж упираючись у небо, виступали світліші й темніші хрести.

І тут Гордія прошив страшний здогад. Він рвонувся і хоч руки не вивільнив, все ж зумів сісти і закричав на Уляну, бо тепер її упізнав:

— Ти що?!. Та ти що?!.. Ти знаєш, що тобі буде?!. І в крикові тому було більше страху, аніж погрози. ~ Розв'яжи!

— Розв'язати? — перепитала Уляна.— А що скаже мій син?

— Який син? — Гордій усе ще смикався, намагаючись вивільнити руки.

— Мій син, Микола... Який лежить осьо в могилі... Що ти його вбив... Що він скаже, як я тебе відпущу?.. І не смикай руками — не вирвешся. Умів убивати — умій і померти.

Та Гордій не хотів помирати. Звивався, як вуж, спробував навіть зірватись на ноги, і Уляна повалила його знову на спину, намацала піхви і дістала ножа.

...Потім звелася. Кинула ножа на землю і рушила з кладовища додому.

Хоч яка була втомлена, мала поспішати, щоб зробити все, що надумалась.

Місяць уже спускався за ліс, довкола швидко темніло, з кожним кроком сосни дедалі щільніше обступали Уляну, і вже перший вітерець — провісник світанку, заструмував поміж деревами, а трава взялася росою. Ноги її швидко змокріли, та вона на те не зважала — йшла швидко, майже бігла — зупинилася лише на своєму подвір'ї.

Тут уже було все наготовлене. В сінях лежав великий вузол із необхідним начинням, стояв бутель із гасом, а поверх — коробка сірників.

Я не знаю, чи Уляна заходила в х£ту. Може, ще раз зайшла, щоб попрощатися з рідними стінами, а може, й не заходила, щоб не ятрити і без того сплюндровану душу, поспіхом віднесла важкий вузол у верби, на човен, що чекав тихо на неї, і так же поспіхом повернулася назад.

Взяла бутель, стала поливати гасом хату, сарай, комору. Хлюпала щедро на стіни, на вікна та двері, поки спорожніла посудина, а потім дістала сірник, запалила добре намочений віхоть.

Віхоть одразу запалав смолоскипом. Червоні тіні застрибали тривожно по стінах, заметались подвір'ям. Уляна обійшла з ним і сарай, і комору, і хату, розливаючи за собою море вогню. І вже тоді, як гаряче запалало довкруж і ніч, здавалося, одступила аж на вулицю, кинула віхоть та подалася до човна.

Було видно наче серед білого дня. Пожежа аж гоготіла, бухала в небо вогнем, верби стали червоні, мов кров'ю омиті, вже лунали селом перелякані людські голоси і наполоханий гавкіт собачий, а Уляна вигрібалася човном у Твань, подалі од берега.