Українська вендетта - Дімаров Анатолій
Отим ладним човником я й користувався два тижні, вибираючись на воду ще затемна, щоб зустріти світанок в облюбованому місці, в очеретяній засідці, посеред плеса, де легко можна було б найти качку, аби вона налетіла та я її вцілив. Качок налітало, щоправда, не густо, а вціляти щастило ще рідше, але я терпляче висиджував по кілька годин, на радість ненаситній мошві, яка пила з мене кров, аж прицмокувала. Повертався додому вже ген під обід, по нагрітій сонцем воді, що аж кипіла розплавленим золотом. Припинав човна і, геть змокрілий, добирався пошвидше до хати, в спасенну її прохолоду, в приємні оті напівсутінки, що давали відпочинок запаленим од сонця очам. Поспіхом скидав мисливську амуніцію, роззувався, дід же Ілько, якщо був на цей час у хаті, співчутливо поглядав на мене світлими очима своїми, промовляв з ледь помітним незлостивим насміхом:
— І охота ж ото мордуватися! Лежали б собі в холодочку під грушею та й горя не знали б...
Хоч він же мене завжди будив десь опівночі, щоб не заспав та не взівав світанкову зорю.
Перепочивши, я сідав з дідом Ільком обідати. На столі вже парувала незмінна юшка, зварена дідом, там густо стирчали риб'ячі голови, відсвічуючи білими костяними очима, а на дерев'яному ковшикові лежали дві-три найбільші рибини, густо приперчені. Та й юшка була аж червона од перцю: дід свято вірив, що перець не дає застоятись крові, й споживав його в кількості таки неймовірній. Тут же стояв невеликий графинчик і гранчасті дві чарочки, скло яких аж помутнішало од частого вжятку. І, беручи той графинчик до рук, дід Ілько примовляв завжди одну й ту ж фразу:
— Ну, щоб риба в Сулі не переводилась!
Я ковтав міцнющу, як вогонь, рідину, хапався прожогом за хліб та за ложку. Дід же блаженно кректав, нюхав зігнутого пальця:
— Та й скаженюща! Як ото її православні й п'ють! Очі його волого поблискували, він часто моргав, покрите
геть зморшками обличчя його не здавалося зараз таким задубілим, мов із-під темної шкіри пробивалося інше лице, світліше й молодше, якому, власне, й належали дідові очі: світлі й по-дитячому трохи наївні.
Після такого обіду треба було конче відпочити, щоб заспокоїлись у голові джмелики, та й остудити хоч трохи в роті, де палахкотів перчаний вогонь. Я брав широку ряднину, волік під грушу, в тінь, на густу, як щітка, травицю, яка навіть серед білого дня зберігала ранкову прохолоду, і, сонно мружачи очі, дивився на діда, який, мов заведений, вештався по подвір'ю, то зводив погляд на грушу, високу і жилаву, чимось схожу на самого господаря, то поринав зором у блакитне небо, що пробивалося крізь листя, і непомітно засинав, і спав до тієї пори, поки над головою лунав насмішкуватий голос діда Ілька:
— Просинайтеся, бо качки вже й очі за вами прогледіли!
І я, сполоснувши розпашіле обличчя холодною колодязною водою, або чіпляв на плече рушницю та спускався до човна, або йшов, уже без рушниці,— поникати селом, а то й побродити лісом.
І не було, здається, в моєму житті хвилин кращих, аніж отакі неквапливі прогулянки.
Сонце спускалось до обрію, воно вже не жалило, як серед білого дня. Повите червоною млою, воно повільно холонуло, а разом і на землю спадала легка прохолода, і тиха, незаїжджена вулиця поринала в тіні: од хат, од сараїв, од високих плетених тинів.
Поверталась із паші худоба, сунула суцільною рогатою річкою, річка ця пахла травою та молоком, навстріч їй одчинялись ворота, виходили жінки з дійницями й пійлом, і ось уже річки немає, вона розсоталася, зникла — чутно тільки дзвін молока в дійницях та густе блаженне зітхання Лисухи чи Мані.
Якось під час отакої прогулянки і забрів я на сільське кладовище.
Кладовище в Рогозівці, за доброю українською традицією, лежало на узвишші, поміж селом та лісом, обсаджене вишнями й кленами, ще й обкопане ровом, щоб не товклася худоба. Як усі сільські кладовища, було воно розлоге і світле, могили тут не купчилися, затиснені в цегляну огорожу, не налазили одна на одну, а привільно і широко розкинулись поміж високою травою, всіяною дикими квітами, і мені чомусь здавалося, що й домовини, у яких спочивали мертві, не тісні та вузькі, як пенали, а такі просторі, хоч розкидай у них руки. Було світло і тихо, і якось особливо затишно, наче ховали тут лише добрих та гостинних людей, і вони, оці люди, і з-під землі зореніють до нас лагідними своїми очима.
Притихлий, зворушений, бродив я од горбка до горбка, аж поки наткнувся на незвичну навіть для сільського кладовища могилу: вона була така широчезна, мов не труну — цілу хату опустили під землю. Я підійшов до хреста, що височів над могилою, в надії довідатися, хто тут лежить, але на почорнілому дереві не знайшов жодної літери: хрест німо беріг свою таємницю.
Мені одразу ж стало сумно, якась мовби аж тінь впала на кладовище, я пішов геть, і мені все здавалося, що якісь невидимі очі з докором проводжають мене.
Перескочивши через рів, зупинився посеред дороги. Перед очима все ще стояла ота широка могила, я відчував, що не заспокоюся, поки не довідаюся, хто в ній лежить. Я вже був повернув назад, у село, щоб розпитати діда Ілька, як од лісу мене вдарив у спину високий жіночий голос:
— Дядьку!.. Гов, дядьку!..
Я обернувся. Невелика постать стояла біля в'язанки хмизу і махала до мене рукою.
— Піддайте, бо не виважу!
В'язанка була величезна, майже на піввоза, тим меншою здавалася жінка. Худенька, гостроносенька, вона більше скидалася на дівчину-підлітка, аніж на дорослу людину. Проте посічене зморшками обличчя, і збляклі вуста, і сиве волосся, що вибивалося з-під темної хустки, вказували на її немалі роки. Жінка була в подраній кацавейці, зодягненій, певно, спеціально для лісу, й босоніж.
— Хіба ж можна по стільки носити? — спитав я з докором.
На мене глянули веселі й меткі, як живчики, очі:
— Та хіба ж я ношу? Біда моя носить — А вам ще далеко?
— Та ондечки я і живу! Ви ж побіля моєї хати і на охоту ходите.
Ага, вона вже мене й запримітила. Хоча — від таких очей ніщо не сховається.
— Давайте я вам поможу. Все одно по дорозі.
— От спасибі вам!— уже дріботіла вона поруч.— Оце хоч один чоловік добрий найшовся...
— А хіба у вас немає добрих чоловіків?
— У нас?.. Та наші так і дивляться, як би самим ізверху сісти!
Отак ми і йшли, і перед очима моїми все ще гойдалася щойно побачена могила і німий отой хрест. Я врешті не витримав:
— А що то за могила у вас: широка, як хата, ще й хрест без напису?
— Могила, кажете? — перепитала мене жіночка.— Так то ж не інакше, як тієї бандитки!
Я аж спіткнувся:
— Бандитки?
— Та бандитки ж, хіба ви про неї не чули?.. Вона ж трьох чоловіків порізала, наче свиней... Аж страшно згадати...
— Вона що: з вашого села?
— Та з нашого ж, недалечко од мене й жила. Онде бачите голу толоку? Отамечки її хата й стояла... Вона ж її і спалила — замалим село не пустила, за димом...
— Ви її добре знали?
— Знала — бодай би й не знати!
Тут жіночка аж сплюнула, як ото одпльовуються од лихої личини.
— Таку проти ночі згадати — до ранку не спатимеш. Цур їй і пек!
Я вже більше ні про що й не розпитував: заніс у двір хмиз, звалив на землю.
— От спасибі вам! Не знаю, як уже й дякувати... То заждіть, я вас хоч молочком пригощу.
— Дякую, щось не хочеться.
— То чим же вас пригостити? — вже бідкалась жіночка.— Давайте ж вам хоч сливок нарву,— і вже повернулася бігти в сад, але я їй сказав, що й за сливи спасибі, нещодавно їв у діда Ілька.
— Ото горе!— зовсім уже зажурилася жіночка.— То постійте, я вам хоч молока глечичок винесу. У того дурного Ілька корови не було й заводу, то ви хоч молочком поласуєте.
Чому — "дурного", я не став допитуватись. Узяв холодний із погреба глечик, подякував, пішов. А перед очима все стояла могила...
— Бандитка? — хмикнув дід Ілько.— Ще б не була бандиткою, як вона в тієї Одарки хлопця одбила! І досі дівує — щонеділі заміж збирається.
— А як її звали, оту вашу бандитку?
Дід Ілько непривітно глянув на мене, сердито відрізав:
— Кому, може, бандитка, а кому — чесна людина! Після цієї відповіді дід Ілько довго ходив сердитий та
насуплений, він навіть не дивився в мій бік. Я ж відчував себе так, хоч із двору тікай!
За вечерею та за чаркою ми помирилися.
На столі стояла недоїдена з обіду юшка, незмінний графинчик і молоко. Дід Ілько до молока й не доторкнувся, хоч я й налив йому повен кухоль: не міг, мабуть, простити отій жінці "бандитки".
Аж коли повечеряли та вийшли надвір, та посідали на лаві,— зовсім пересердився:
— А що воно, Андрійовичу, на світі чувати?
Завжди отак мене запитував, наче я повинен був знати більше од нього. Мов і не висів у хаті репродуктор, який не вгавав ні вдень ні вночі. Спершу я навіть не міг через нього засинати одразу, а потім звик. Діда ж часто заставав під репродуктором: стояв, приставивши долоню до зарослого сивим мохом вуха, і на обличчі його стигла то увага напружена, то здивування. Часом бурмотів:
— Ти диви: все воно знає!
Бо до радіо ставився, як до живої істоти.
Поговоривши про останні новини, ми замовкли. Двір поволі кутався в темряву, чисте небо переливалося зорями, з долини, від очеретів та води, тягнуло сирістю, а хата все ще дихала теплом, як добре натоплена піч, і нам було гарно та затишно, і не хотілося рухатись, хоч уже пора було й спати. І я, ризикуючи знову розгнівати діда Ілька, запитав обережно:
— То як її звали?
— Кого? — мов прокинувся дід.
— Та жінку оту.
— Уляною... Уляною звали, а фамилія — Кащук... У нас Кащуків півсела: куди не ступи — через Кащука перечепишся... От і Одарка — Кащук...
— Родички?
— Родички!— гмикнув дід.— Були б родичками, аби за одного й того парубка заміж вийшли... Та якби ще Уляна її племінника на той світ не спровадила...
— За віщо?
— Було за що.
Дід їлько явно тримав руку покійниці.
— А чого в неї така широка могила? Втроє ширша од інших.
— Бо тамички троє й лежать. Чоловік її, Уляна і син... Я їх до гурту й позносив...
— І хрест поставили?
— Та й хрест...
— А чого не написали нічого?
— Навіщо? І так усі знають.
На цьому й скінчилася наша розмова. Дід Ілько встав, позіхнув, перехрестив рота, хоч у бога давно вже, мабуть, не вірив... Не те, що не вірив: десь у глибині душі, мабуть, допускав, що бог, може, і є, тільки дуже ж далеко, бо спробуй втриматися поблизу, як у небо так і жбурляють ракетами!..
