Українська вендетта - Дімаров Анатолій

Казали, що була вона русява, але хіба мало на світі русявих дівчат? Що стрункий мала стан. А спробуйте знайти неструнку серед сімнадцятилітніх! Оці всі загальні прикмети не давали особливої поживи напруженій уяві моїй, і я, окрім того, що Галя мусила бути дуже красивою, бо інакше такий хлопець, як Микола, не закохався б у неї, так нічого й не взнав.

Найкраще про Галю сказав мені один чоловік, її одноліток:

— Було, гляне на тебе, то й на душі похолоне.

І я йому повірив одразу, бо чоловік той до цих пір зберіг дитячі незаймані очі.

Тож нехай Галя й лишається для нас отакою: трохи мов змитою, огорненою наче серпанком, хай бачимо її невиразну постать, гнучку, як лозинка, та ще, може, соковитого рота, з двома рядочками молодих блискучих зубів, рота, який не знав поцілунку, бо Микола всього раз і наважився потримати її за руку, за гарячу долоньку, і вона нестиме потім додому оту долоньку свою, як найбільший дарунок. Хай ми не бачимо виразно Галю й пізніше, в лиху ту годину, що невмолимо чигала на неї,— пожаліємо себе і її, не будемо вдивлятися пильно у її зламану постать, бо горе отих сімнадцятилітніх дітей нас ранить найглибше.

Чоловік, який мав дитячі незаймані очі, й розповів мені згодом про козачка-офіцерика і про той вечір, бо він сам тоді сидів недалеко од Галі.

— Воно, може, нічого й не скоїлося б, аби ж хоч Микола був разом із нею. Побачив би той козачок, що дівчина зайнята, мо й одступився б... Тільки навряд, такому плюнь ув очі, скаже: божа росичка, такий звик брати своє і чуже, не питаючи, тож і пристав до Галі смолою...

— Звідки він узявся?

— Та з району приїхав. Вербувати охочих.

Згодом я з'їздив у район і там уже довідався, хто такий був той офіцерик і де він служив.

То була спеціальна кінна частина, сформована німцями Для боротьби з партизанами. Складалася вона поспіль із наших людей... ні, вже не наших, нашими їх і назвати не можна, бо, нап'явши на себе чужоземні мундири та відзнаки фашистської армії, вони тим самим зреклися всього, чим живе і що має наша людина. Частина ота товклася всю зиму в Брянських лісах, там її партизани добряче пошарпали, і її, вже знекровлену, одвели аж сюди, на Полтавщину, для відпочинку та поповнення. Тож отой офіцерик і приїхав у Рогозівку вербувати добровольців і довго спокушав молодь, зібрану в клуб, чужоземними мундирами, ситою їжею та привільним життям. Та яким солов'єм не розливався офіцерик, охочих не знаходилось, і Гордій пораїв йому лишитися ще на один день, бо наш народ за один раз не розкачаєш, наш поки на що зважиться, то й долоні шерстю поростуть. Офіцерик погодився і лишився ночувати в Гордія, і вечеряв у нього, і не одну вихилив чарку, а що був молодий та ще й меткий до дівчат, то й спитав хазяїна, чи багата Рогозівка на місцевих красунь.

Гордій, що аж пнувся із шкури — догодити приїжджому, відповів, що добра цього в Рогозівці навалом, була б лиш охота, та й гукнув Корнія, який стояв на варті біля воріт, та й спитав, де пан офіцер може подивитися наших дівчат.

— Яких дівчат? — спитав Корній по-дурному.

— Обнаковенних!— розсердився Гордій.

Плескате обличчя Корнієве стало ще більше схоже на сковороду.

— Дівчата, мать, є в Палажки. Щовечора збираються.

— От і зводи,— розпорядився Гордій.— Та гляди, щоб вони лишилися всім задоволені!

Корній покивав своїм решетом: лишаться, аякже!— і повів офіцерика до Палажки.

Там і справді зібралася молодь, хлопці й дівчата, і офіцерик підсів, до Галі і став залицятися до неї, а згодом і обіймати, хоч Галя й кричала, сердита: "Гетьте! Пустіть!" — і видиралася з чіпких його рук з очима, повними сліз. Він в'язнув до неї, аж поки вона звелася й сказала, що йде додому. Офіцерик не пробував затримати Галю: звівся за нею й сказав, що проведе її, бо де ж це видано, щоб отака дівчина та верталася додому самотньою! Тут Галя, що рушила вже до дверей, одразу й спіткнулася: не знала вже, що й робити, і стояла, розгублена, аж поки одна з найсміливіших дівчат підвелася й собі, щоб іти разом з Галею, а за нею потяглися й інші. За дівчатами стали виходити й хлопці хоч Корній і шипів до них, щоб одстали, якщо не хочуть ночувати в поліції.

Офіцерик усю дорогу в'язнув до Галі, а біля двору знову спробував її обійняти, так що Галя ускочила в хату червона, як жар. Батькам не сказала нічого — так їй було соромно... соромно й бридко, про себе ж вирішила, що більше й ногою не ступить на вулицю, аж поки ненависний той офіцерик забереться з села.

Та, на Галину біду, офіцерик і не думав одступатись од неї. І коли наступного вечора, лишившись ще на одну ніч у Гордія, ще раз завітав до Палажки, та не застав там Галі, то й рушив з Корнієм прямо до неї додому.

Галині батьки, трохи налякані, довго не могли втямити, за яким лихом завітав до них чужий оцей офіцерик. Та ще і з Корнієм, який як став із гвинтівкою в дверях, так стовпом і простояв. Аж тоді, як офіцерик спитав, де це їхня дочка, вони стали догадуватися, що привело його в хату, і ще більше стривожились.

Почувши, що Галя вже спить, офіцерик поцікавився здивовано, чи всі рогозівські дівчата так рано лягають в постіль, на що Галина мати відповіла, що яка ж вона дівчина — воно ж іще дитина. Тут Корній прогудів од дверей, що добра дитина, уже й парубка має... "Та якого парубка, побійтеся бога, Корнію!" — заперечила Галина мати. "А Микола Кащук!" — "Та то ж вони в однім класі вчилися!" — "Знаємо ті класи!" — гмикнув Корній, а офіцерик довго потім у нього допитувався, хто такий Микола Кащук та які його стосунки з Галею.

Спав чи не спав офіцерик у ту ніч, достеменно не відомо. Відомо тільки, що вже за сніданком, коли висушив із гостинним господарем пляшку сивухи та повело на одверту розмову, признався, що він жити не може без Галі — хоче на ній одружитися. Гордій, здивований отакою похапливістю, не став, однак, відраджувати:

— А чого, діло стоюще! Таке весілля згуляємо, що й чортам стане тошно!

— Тільки ж у неї, кажуть, є хлопець...

— Ат!— зневажливо одмахнувся Гордій.— У якої красивої дівки їх не буває! То, я вам кажу, одне баловство... Почує, що ви до неї всурйоз — усі хлопці з голови повивітрюються. Та за такого, як ви, люба дівка з руками й ногами!

Офіцерик скромно промовчав. Тим більше, що мав уже певний досвід: в одному із сіл, про яке не хотілося зараз і згадувати, лишилася молоденька дружина, яку довелося покинути в розпалі медового місяця. Теж майже силоміць тягнув під вінець.

Одразу ж після сніданку й рушили сватати Галю...

Тут у моїй розповіді настає неминучий провал. Бо скільки я не розпитував, так і не знайшов очевидця того поспішного сватання. Галині батьки, як відомо, померли, Гордій теж давно зогнив у землі, лишилася одна Галя, але з уже відомих причин я не прагнув зустрічі з нею. А решта хоч і догадалась одразу, за чим пішли Гордій з офіцериком, однак ніхто не наважився зайти слідом за ними до хати. Лишається хіба надія, що сучасна донбасівська Галя прочита мою розповідь та напише, як її сватали, що говорили Горідій з офіцериком і на що посилались батьки, їм відмовляючи. Гарбуза, щоправда, Галя їм не винесла, в селі це знають достеменно, і відмовляли, мабуть, батьки якомога делікатніше та обережніше, зважаючи на лихий отой час та на те, з ким мають справу, але від того ні Гордій, ні тим більше офіцерик не стали веселішими. Вийшли розлючені, Гордій, кажуть, мало не всіх собак перестріляв по дорозі: який гавкне з-під воріт, так і смалоне із нагана, а офіцерик одразу ж зібрався в район. І люди чули, як, проводжаючи гостя, Гордій пообіцяв на прощання:

— їдьте й не сумлівайтеся: самі ще попросять, щоб ви її взяли. Я їм таке піднесу, що й у носі закрутить!

Незабаром і дізналися, що мав на увазі Гордій.

Комендантської години в Рогозівці дотримувалися з такою ж пунктуальністю, як і в довколишніх селах. З однією, правда, різницею: Гордій пильнував лише за тим, щоб люди не потикались на вулиці. А там ходи собі городами сусід до сусіда хоч і до самісінького ранку.

Особливо часто ту прокляту годину порушувала молодь: як тільки вечоріло, так і збиралися до гурту в тієї ж Па-лажки, де тирлувалися до півночі, а потім розходились парами — стежиною понад болотом. Тож Галя, налякана, посиділа вдома і один вечір, і другий, а коли дівчата їй передали, що Микола питає про неї, вона більше й не витримала — пішла до Палажки. І як тільки вони там появились обоє, так Корній, що стеріг оту хату, як пес, і метнувся до Гордія.

— Ага!— сказав лиховісно Гордій, зводячись із-за столу: щойно повечеряв і його аж похитувало. Розлив у два кухлі, що лишилося од повної пляшки, подав один Корнієві: пий! Ще й огірок — закусити.

— Пилип на місці?

— Під вербою дижурить,— витирав губи Корній. Гордій хряснув кухлем об стіл, насунув шапку на лоба:

— Ходімо!

Під вербою було тихо і темно. Пилипа побачили тільки тоді, як підійшли до нього впритул.

— Ніхто не проходив?

— Та поки що ніхто,— відповів мерзлякувато Пилип.— От ніяк не зігріюся.

— Потерпиш — це не зима. Глядіть же мені: щоб не взівали нікого! А отих голуб'ят хапайте найпершими. А тепер принишкніть, щоб і духу вашого не чути було!

Поліцаї завмерли. І стояли, злившись із темрявою, поворухнутись не сміючи: боялись Гордія. Корнія хоч грів самогон, щойно випитий, а Пилипа вже зовсім били дрижаки. Надворі ж хоч і весна, і сніг уже зійшов, лишився хіба по яругах, а морозом брало так, що аж вуха холонули. І відтанула за день земля промерзала знову на камінь.

Може тому, що добре намерзлися, усі троє стали злі, як собаки: хапали хлопців і дівчат, що, нічого не підозріваючи, простували поодинокими парами стежкою, та й турили до сільбуду колишнього, а тепер наче в'язниці: вікна віконницями законопачені, ще й навхрест забиті дошками, а на дверях — замок отакенний. Ще й холод — наче у льодовнику.

— Догадаєтесь, як погрітися!— шкірив зуби Корній, замикаючи двері за черговою парою.

Попалися й. Галя з Миколою. То цих уже розлучили: Галю — в сільбуд, Миколу — в управу. Вели і вже по дорозі штурхали в спину прикладами: через тебе, заразо, довелося стільки померзнути!

А як тільки ввели, то й почали бити хлопця...

Били, кажуть, Гордій та Корній, а Пилип ніби не бив — стояв наче на варті. Він потім і Уляні з плачем казав: "Я, тьотю, не бив!" — як просився од смерті.