Українська вендетта - Дімаров Анатолій
Але хто міг те перевірити? Люди чули буцімто лише крик і стогін, що лунав із-за вікон завішаних, та гупання, мов на току: ото саме Гордій із Корнієм товкли чобітьми нещасного хлопця. На смерть товкли, щоб уже й не звівся ніколи. Гордій бив у груди, під серце, Корній же цілив у обличчя: мстився Миколі за те, що той був красивий і на нього задивлялися дівчата.
А коли Микола знімів і вже навіть, здається, й не дихав, заходилися коло горілки. Одхекувалися, мов після важкої роботи. Налили повні кухлі, ще й гукнули Пилипа:
— Пий, щоб болячка не взяла!
Пилип налякано обійшов непорушне, в долівку утоптане тіло, ухопив жадібно кухоль: його аж трусило — чи то від холоду, чи то від страху.
Випивши, вирішили одвезти Миколу в район. Як злісного порушника комендантської години.
Він ще, здається, дихав, принаймні Пилип потім казав, що Микола був ще живий, коли його несли на підводу, а помер уже в дорозі. Перед отією баюрою, що не висихала ні влітку, ні взимку, буцім Корній перший помітив, що Микола вже не дихає, і гукнув, щоб зупинилися.
— Що там? — спитав Гордій невдоволено: він правив кіньми.
— Микола, здається, помер.
Гордій зсунувся на дорогу, зайшов з того боку, де лежав непорушно Микола. Задер закривавлену сорочку, притулився вухом, прислухався.
— Цитьте!— гукнув сердито на поліцаїв, хоч ті й так стояли завмерлі. Послухав, послухав, звівся, сказав:— А й справді подохнув. Ото, який тонкошкірий!
— Що будемо робити? — Корній перелякано: йому вже ввижалися суд і в'язниця. Бо німці, кажуть, свавільства не люблять.
— А нічого!— відповів сердито Гордій.— Укинемо у воду, нехай думають, що втікав та втопився.
Так і зробили. Стягнули Миколу з воза, розгойдали та й пожбурили на середину баюри. На крихкий ще льодок, що одразу ж і провалився під тілом.
Про смерть свого сина Уляна дізналась не перша. Вона чекала Миколу всю ніч, думала: загулявся в Палажки, а вранці її гукнула перелякана на смерть сусідка. Діти її побігли до лісу по хмиз та й наткнулися на вмерзлого в кригу Миколу. І Уляна, в чому була, метнулась до Лісу...
Дід Ілько, не старий ще тоді чоловік, побіг слідом за нею. Ухопив тільки сокиру: вирубувати хлопця з криги.
— Довбаю, а вона голими руками кригу товче. Шкіра обдерта, кров цебенить, а вона лупить ту кригу, мов несамовита. Ледь її одірвав...
Вирубав потім Миколу, бо воно хоч і на весну повернуло, а лід, я вам скажу, за кіч на долоню наріс, вирубав, та й понесли нещасного хлопця в село.
Несли — Уляна не казала ні слова. Хоч би заплакала, застогнала — мовчить, як німа. Тільки вже як занесли до хати та поклали в ліжко, та вона повернулась до мене, то я аж одсахнувся: таке в неї стало обличчя. Сіре, аж чорне, а очі так і палять... "Мо', помогти що, Уляно?" Глянула так, що мене аж за горло здушило. Ніколи не плакав, а тут хоч бери та й реви, як дитина. "Не треба нічого... Залиш мене з сином..." Виходив, оглянувся, а вона кожухом Миколу вкриває... То я вже сам, прийшовши додому, взяв лопату та й викопав яму. На кладовищі, поряд із Микол и-ним батьком...
Дві доби пробула наодинці з сином Уляна. Приходили люди, стукали в двері, а в хаті мов вимерло. Лише іноді озветься, глухо, як із могили: "Чого вам?" — "Мо', помогти чим, Уляно?" — "Спасибі, вже помогли". І люди розходились, похитуючи головами: зовсім збожеволіла жінка, а Уляна третього дня врешті вийшла з хати. Дістала дошки та й стала стругати домовину. Стругала дошку по дошці, і той шваркіт заліза об дерево моторошно котився селом, і село, здавалося, його тільки й чуло.
Не звала на поміч нікого: сама збила труну, сама спорядила її, сама й сина до неї поклала. Аж тоді одчинила навстіж ворота, щоб, хто хоче, йшов прощатися з сином.
Люди й ішли: хто так, а хто і з оглядкою. Адже не своєю смертю Микола помер: закатувала поліція. То хто його знає, яким оком гляне потім на тебе Гордій.
Поплакали, позітхали та й понесли покійника з хати. Несли Ілько і ще кілька чоловіків, Кащукових родичів. Уляна ж ішла поруч, не спускаючи погляду з сина: то саван поправить, то безсмертник засохлий, бо в той час ще нічого не встигло розквітнути, хіба тільки проліски.
Йшла Уляна — і ні пари з вуст.
Аж біля Гордієвого двору стрепенулася:
— Заждіть!— підійшла до воріт, різко постукала: — Гордію!
Там довго не озивалося. Валував тільки пес, намагаючись обірвати ланцюг: лютішого пса не було, кажуть, в усій Рогозівці.
— Гордію!..
Аж тоді одчинилися двері: на порозі виріс Гордій.
— Чого вам? — буркнув понуро.
— Іди-но сюди!
— Я й звідси вас бачу.
— Ходи, тобі кажуть!— аж заклекотало в горлі Уляни.
Гордій знизав плечима, знехотя підійшов до воріт. І, коли він повис над воротами, понурий, як ніч, Уляна не до нього звернулася — до мертвого сина:
— А подивися, сину, хто тебе вбив...
— Ну, ви!— одсахнувся Гордій.— Несете, то несіть, нічого тут!
— Запам'ятай його, сину!— наче й не чула Уляна, і голос її аж дзвенів.— А мати твоя увесь вік пам'ятатиме. Запекла собі в серці...
Рушили далі, і люди вже хто йшов, а хто й відставав потихеньку, щоб не накликати на себе біди, бо несамовита жінка ота й біля Корнієвого двору зупинялася, й біля Пи-липового і промовляла одні й ті ж-слова, звертаючись до мертвого сина. І очі її горіли, чорно і моторошно.
Поховавши сина, Уляна мов ще більше здичавіла. І до того з людьми особливо не водилась, а це й зовсім од усіх одвернулася. Вийде хіба що по воду, до колодязя, та й то удосвіта, щоб нікого не стріти. Набере води і пошвидше до хати. Зачиниться, законопатиться і наче не живе на світі людина.
Навіть у печі ні разу не витопила — не пустила димком понад хатою. Гризла, мабуть, сухарі та запивала холодною водою. А може, й не їла нічого, може, й крихти до рота не брала, бо жінки, які ненароком стрічали її біля колодязя та заглядали в обличчя, потім розказували, що Уляна схудла на тріску: тільки шкіра та кості. Та очі запалі: мерехтять, як із підземелля.
Іще селом прокотилася чутка, наче все то так просто не обійдеться. Не така Уляна жінка, щоб простити вбивцям свого сина. То вже так: або її вб'ють, або вона когось порішить.
Та минув тиждень, другий, збіг уже й квітень, і півтрав-ня, вже й Сула встигла розлитися та знову ввійти в береги, і ночі настали по-весняному теплі, і відшуміли перші весняні дощі, і зазеленіло довкола, й розквітло, а Уляна мов і забула про убивць свого сина. Наче примирилася з тим, що її Микола лежить у могилі, а вони ходять, живі. І вже знайшлися такі, що судили Уляну, а інші її захищали: жінка ж, що з неї питати, та й що вона може вдіяти супроти отих, із рушницями? Устрелять, і квит! Лише дід Ілько, не старий ще тоді чоловік, який, може, на всю Рогозівку розумів Уляну... лише він був переконаний, що вона не простила убивцям і ніколи не примириться з тим, що вони так і ходитимуть, непокарані. Він догадувався, що Уляна лише зачаїлася, чогось вичікує, а коли настане слушна хвилина, то й дасть знати про себе.
Десь у середині травня вона сама прийшла до Ілька. Не зайшла до хати — покликала в двір. Запитала, чи на воді його човен.
— Та давно вже спустив.
— Тоді, як звечоріє, пливи на Твань. Я там тебе ждатиму.
Пішла, не чекаючи навіть його згоди.
Озеро Твань я вже знав: починалося воно майже коло Уляниного двору, тільки пробитися крізь густу очеретяну стіну, та й тягнулося на добрі п'ять кілометрів. Його важко було назвати вже й озером, скорше — болотом, де невеликі плеса чистої ще води губилися в таких заростях, в таких очеретяних хащах, що чорт ногу зламає, поки з них вибереться, і треба вік звікувати біля нього, щоб не заблудитися. Тут годі було братися за весло, воно одразу зав'язло б у зелі та муляці,— виручала лише жердина з рогулькою, щоб не грузла в дно, та й то трьома потами зійдеш, поки пропхнешся, і навіть дід Ілько нё раз витирав змокрілого лоба, поки довіз мене на те місце, де в той вечір на нього чекала Уляна.
— А знайдіть, Андрійовичу, далі доріжку!
Наш човен тихо погойдувався посеред невеликого плеса, оточеного глухою очеретяною стіною. Лише там, звідки ми щойно впливли, очерет розступався, пропускаючи водяну блискучу стежину, і мені враз здалося, що він от-от зімкнеться і тоді ми довіку не виберемося з цієї зеленої пастки. Бо як пильно я не вдивлявся довкола, а так і не помітив бодай натяку на якийсь інший прохід.
— Так і не знайшли?
На дідовому обличчі мерехтів задоволений усміх. Він спрямував човна трохи ліворуч і, простягнувши жердину, відвів купину з очеретом на ній, яка, виявлялося, плавала прямо на воді, і в суцільній досі стіні гостро зблиснула срібляста доріжка. Ми не пропливли й ста метрів вузьким отим коридорчиком, як човен ввіткнувся в твердь і я ступив на м'яку, що аж гойдалася, землю, густо порослу травою.
— Ось тутечки вона й жила. Це вже коли свою хату спалила...
Дід Ілько ткнув рукою прямо перед собою, але як я не вдивлявся, так і не помітив жодного сліду людського житла. Довкола, оточуючи маленький цей острівець, високою стіною зводився очерет, під ногами гойдалася земля, нагадуючи про бездонне болото, невеликий клаптик оцей здавався таким хистким, таким ненадійним, що хіба що птах міг поселитись на ньому.
— Цілісінький місяць прожила тут Уляна.
Я вже одмахувався од мошви, що одразу ж налетіла на нас суцільною хмарою.
Як же вона їх терпіла? А сира земля, крізь яку аж проступало болото? А дощі? А ранкові липкі тумани? Де спшіа, що їла?
— Спала, осьо,— показав собі прямо під ноги дід Ілько.— Намостила очерету, послала кожуха та й спала. А їла що доведеться. Сухарів насушила ще вдома та сала взяла з собою, та я іноді їй привозив вареного... Як ніч западе потемніша, так пару горняток у човен і гребуся тихенько, щоб яка личина не вчула. А вона вже на мене й чекає. Сяде їсти, аж труситься. А то кине ложку й закашляється. Аж груди їй вивертає. Я вже її і вмовляв: "Ти, Уляно, перебралася б кудись із цього болота проклятого. Зогниєш же тут заживо!" — "Ні, поки тих не порішу, не рушу нікуди!.." Це вона про Корнія й Пилипа...
— А Гордій?
— Та Гордія ж уже не було! Гордій перший у землю пішов...
Село ще не знало, що затіває Уляна, а вона уже майструвала дерев'яного молота. Той молот виринув спершу в думках... У мстивих пекучих .думках, що не давали спокою ні вдень, ні вночі...
