Українська вендетта - Дімаров Анатолій

Помахавши перед ротом рукою, дід Ілько мовив:

— А що, чи не пора й нам спати? — бо звик лягати з півнями.

Він одразу ж і заснув, а я ще довго перевертався то на один бік, то на другий, і все мені муляло і не давало спокою...

Другого дня я знову завів мову про Уляну Кащук. Ми щойно пообідали, і старий був у тому блаженному настрої, коли весь світ здається набагато приємнішим, аніж насправді, коли все довкола огортається якщо не рожевими, то все ж не похмурими кольорами і ніщо не викликає роздратування.

Сиділи в хаті: дід Ілько не пішов би під грушу нізащо, то тільки останнє ледащо валяється серед білого дня в холодку, та ще приїжджі, отакі, приміром, як я... ну, вам і бог велів, на відпочинку ж, то чому б і не полежати, щоб сальце зав'язалося...

— А ви хіба, діду, не заслужили відпустки? — запитав я, підлещуючись, бо мене аж пекла та могила, я вже знав, що не матиму спокою, поки про неї усе не дізнаюсь.— За свій вік, мабуть, таки натрудились досить?

— А таки натрудився,— погодився дід.— Промитої години не мав.— Та й глянув на свої розплющені долоні, які ні ножем не проколеш, ні врубаєш сокирою, така на них була шкіра міцнюща та мозоляста. Й одна з тих долонь була набагато коротша: ще в молодості втратив дід Ілько чотири пальці в барабані молотарки, через що його й не взяли в армію.— Що натрудивсь, то натрудивсь: хребет тріщав з ранку до вечора... Це ниньки розбалувались: як що, так і на машину. Забули, як і косу тримати... Як глянеш іноді, як подумаєш: що б ви, хлопці, без машин тих і робили!.. Отак, воно, Андрійовичу,— роки спливають, і люди міняються...

Він замовк, оповитий сумом за прожитими роками, а я, скориставшись паузою, сказав:

— А в мене з думки все ота могила не йде. І на полюванні про неї думав.

— Буває,— погодився старий.— Ото вас наврочило.

— Чи не відьмою та Уляна була? — запитав я у жарт. Однак дід Ілько не сприйняв мого жарту.

— Відьма — не відьма, а такої жінки ще, мать, і земля не родила. Хочете глянути, яка вона молодою була? — І, не чекаючи згоди, підійшов до протилежної стіни, густо увішаної фото. Зняв одне, здмухнув пилюку.— Осьо, подивіться. Тут вона з жінкою моєю, покійницею. Разом дівували і під вінець водночас, вважайте, пішли. Параска — за мене, а Уляна Миколу за себе взяла. Кащука.

Я взяв фото, пожовкле од часу. Двоє дівчат, у стрічках, у вишитих рясно сорочках, у плахтах і чоботях дивилися прямо на мене, взявшись за руки, як ото роблять сільські дівчата. На їхніх обличчях застигла напружена увага, але якщо одна з дівчат дивилася якось аж налякано, то погляд другої був рішучий і суворий. Навіть на фото видно було, яка вона смаглява, які в неї чорні коси і брови, що сміливо й владно перетинали високе дівоче чоло. Дівчина була дуже красива, але краса її не обіцяла ні ласкавої покори, ні спокою: владно і гордо проступала вона і в стулених рішуче вустах, і в чітко окресленому важкуватому підборідді, і в погляді великих темних очей.

— Гарна? — спитав мене дід Ілько.

— Дуже.

— А побачили б ви її живою...

Дід Ілько обережно повісив фото на місце. Обличчя його мов аж розгладилось від зморщок, очі блищали ясно і молодо, і я, пронизаний здогадом, обережно спитав:

— Вона і вам, певно, подобалась?

— Подобалась!.. Не те слово, Андрійовичу. Два роки тільки нею і марив. Так мені світ зав'язала, що хотів навіть повіситись. Що тоді мене врятувало од смерті, й досі не знаю... А знаєте, чого вона не схотіла за мене віддатися? От умрете, не здогадаєтесь!

Я й не збирався вгадувати. Я мовчав, вражений щирим вибухом оцієї старої людини, в якої, здавалося, давно б усім пристрастям згаснути, а от бач... Я мовчки слухав, боячись сказати щось невлад і тим урвати несподівану сповідь, а дід Ілько тим часом вів далі, звертаючись уже не стільки до мене, скільки до самого себе:

— Сказати б — калікою був... Чи конопатим... Та люба жінка пішла б за мене з підстрибом — тільки пальцем кивнути! І Уляні не був гидкий. До танцю зі мною ішла — не пручалася, а додому проводив, то й обійнять дозволяла. В селі вже й знали, що я за нею впадаю, парубки вже до неї й підступитись боялися — всіх одвадив. І вона мовби на те й не гнівалась. Тільки щоб поцілувати — то було зась. Як гляне, як зведе свої брови, то й руки вірьовками повиснуть...

— А які в неї очі були?

— Сині, аж моторошні.

— Ну, а далі?

— Що ж далі... Далі краще б і не згадувати... Та вже раз почав, то треба кінчати. Відмовила мені Уляна, коли я став її сватати, от що було далі! Наче одрізала. "Гарна ти людина, Ілюшо, тільки не бути нам з тобою в парі: в перший же день або поб'ємося, або поріжемось. Ти такий, що тебе як не погладь — усе проти шерсті, і я медом не мазана... Ні, не така тобі жінка, Ілюшо, потрібна, тобі треба овечку, а в мене вовча кров — хіба не бачиш?" Прибила мене, як обухом, ще й наостанок пораїла: "Бери краще Параску (це про жінку .мою, а її тогочасну подружку), вона тиха та смирна, якраз по тобі..." З тим і пішла... Ні, не пішла — обняла ще мене на прощання: "Спасибі, що ти мене трохи любив, а тепер не :ходи більше за мною, бо я собі вибрала пару".— "Кого?!" — закричав я до неї, та вона тільки головою на той крик похитала. "Не скажу, бо ти як не вб'єш, то покалічиш, а він мені живий та цілий потрібен". Отака була сатана!..

В оту ніч я замалим і не покінчив З собою. Вже й віжки припас, і рушив було до тієї верби, під якою Уляна дала мені відкоша: думка була саме на ній і повіситись; та, на щастя моє чи нещастя, під тією вербою якась пара стояла. Бубонять собі та сміються, а мені від сміху того вити охота. Не витримав: пожбурив віжки в очерет та й приплуганив додому...

Тато — покійник — потім цілісінький місяць ті віжки шукали, на сусіда грішили. І я за ними лазив у болото, та так і не знайшов...

Ну, одійшли в мене згодом трохи зашпори, бо людина, Андрійовичу, так уже створена, що яке горе її не пригце до землі, а вона, як та лозина,— погнеться, погнеться та й випростається. А тут і Уляна об'явила свого судженого-вудженого, Миколу Кащука, а по-вуличному — Телюка. І дід його Телюком був, і батько, і син у свій рід пішов: тихий та смирний, хоч до рани тули. Ота Одарка його рік на вірьовочці водила, пасла для себе, а Уляна вірьовочку ту й перехопила та прямо в сільраду. Чи не першою в сільраді й розписалася, бо в ті часи молоді більше в церкву вінчатися йшли, без вінця не було й весілля, та Уляна по-своєму вирішила, батьків не питала. Як надумалась тоді ж косу відрізувати, то теж не вагалась і хвилини: взяла ножиці, що овець стрижуть, і чоловікові: ріж! І той — що мав робити — одпанахав!.. Тільки брешу, косу вона пізніше одрізала, коли сіла на трактора... Коли, пак, це було?.. В тридцять першому чи в тридцять другому... Еге ж, у тридцять другому, в мене того року корова теличку й бичка привела...

— А Одарка що ж? — згадав я жінку з хмизом.— Так і примирилася?

— А що їй лишалося робити? Батьки Миколині, щоправда, пробували хлопця додому забрати, так Уляна їх на порозі зустріла з сокирою. То вони з чим прийшли, з тим і пішли... Отоді я й на Парасці женився — не так по любові, як Уляні на зло. Може, воно й краще, не знаю, на жінку гріх було скаржитись, тільки не раз бувало: пригортаю Параску, а бачу Уляну. Довго той чад у жилах бродив... Отак-то, Андрійовичу...

Дід Ілько зовсім уже вмовк, мовчав і я, і мені було сумно: проймав такий жаль, наче я сам знав колись Уляну і був у неї закоханий. Мені знову захотілося, подивитись на неї і я, скориставшись тим, що дід вийшов надвір, підійшов до стіни, зняв фотокартку, і мене одразу ж пронизав отой погляд з-під брів, ударив, як блискавка, і я скоріше відчув, ніж подумав, що за такою йдуть не оглядаючись і кидають усе не жалкуючи. Я вдивлявсь і вдивлявся, і вже не віри-лось, що її давно немає на світі, що вона лежить отам, у могилі, й від оцих очей, брів, чола — від усього оцього не лишилося й сліду. Все в мені аж стискалось од туги, од сліпої жорстокості життя, яке знищує з однаковою байдужістю красу і потворність, зло і добро.

В той день я знову не поплив на вечірню зорю — не було охоти, а вирішив натомість сходити на дворище, де жила Уляна,— спершу з чоловіком та сином, потім — із сином, а під кінець уже сама. Я вже знав, що її чоловік, отой Микола Телюк, помер у тридцять четвертому — згорів од сухот, дід Ілько й розповів, як він застудився на риболовлі: поліз зопалу за волочком, що впустив був із човна. А вода ж була як та крига, то він поки вивудив той волочок, геть посинів, а скільки чоловікові треба, щоб учепилась біда! От його за місяць і спалило. Уляна куди тільки його не возила —і в район, і в Полтаву — не помогло нічого. Привезла додому вже в домовині, дід Ілько йому і яму копав. Тільки тоді він не дідом ще був, а молодим чоловіком, і — ніде правди діти — ворушилися під час копання отого нечестиві думки, що якби оце не було на світі Параски, він би знову пішов свататись до Уляни... і за думками отими він викопав таку яму, що потім сам ледь вибрався з неї, і було йому гірко... "Так гірко, Андрійовичу, що, повірите,— заздрив Миколі, навіть мертвому заздрив..."

Ну, поховали Миколу, як годиться, з духовим навіть оркестром, із району привезеним, і жінки всі плакали, одна тільки Уляна й не плакала, не тужила та не побивалася,— ішла за труною, а обличчя — мов камінь, і баби вже її нишком судили, що в цієї Уляни, мать, і серця немає. "Тільки не те горе, Андрійовичу, яке кричить, а те, яке мовчить",— і він, дід Ілько, а тоді молодий іще чоловік, чи не єдиний розумів Уляну, бо вона йому була не байдужа...

Поховавши чоловіка, Уляна прийшла другого дня до сільради, та не сама, а з хлопцем, із Васильком, та й зажадала, щоб сина провели у метриці не Василем, а Миколою. А коли голова спробував заперечувати, що де ж це видано, щоб хлопця перехрещувати, що це — не за законом, Уляна не стада упрошувати, лише спитала: "Так не хочете? Тоді піду в район!.." І таки пішла б, якби голова не махнув на закон рукою та й не виправив Василя на Миколу.

Іще Уляна стала носити чоловікову одіж. І сорочку, й піджак, і штани, заправлені в чоботи. Вона й до цього одягала комбінезон, коли йшла на роботу, так то ж біля трактора, там не дуже натанцюєшся в спідниці, тож люди й не дивувалися, але коли вона стала і вдома поратись у чоловічому, й по воду виходити, і в крамницю,— одностайно вирішили, що жінка трохи звихнулася, що смерть чоловікова не минулася їй марно.