Небезпечна повість - Мінович Олександр

Поки з району не приїхав місцевий кадебіст та не переговорив з начальством радгоспу. Воно, начальство, лишніх клопотів на свою голову брати не хотіло. Директор визвав Ярика й відкрито заявив:

– Вибачай, хлопче, але тримати тебе більше не можу! Сказали, що неблагонадійний ти. Якісь там листівки чи книги пишеш проти влади. Нам таких не треба! В нас, знаєш, на нашу радянську владу ніхто не пре і не скаржиться. Йди шукай собі іншого місця і жінку свою забирай!

Майже така ж історія сталася й за місцем проживання батьків Ліди. Молоді люди зрозуміли, що тепер вони не уникнуть уваги всюдисущих "органів". Довго думали, що робити, і вирішили поїхати до дядька Андрія, так, щоб ніхто не бачив і не знав, куди їдуть.

Той зустрів, як завжди, жартами і з великою радістю:

– Агов, хлопче, скільки зим, скільки літ? Що, на нові штани так до цього часу і не спромігся? Прокурором не став, бачу.

– Не став, штанами не вийшов.

– Ха! Ха!.. Може й добре. А шо за красуня з тобою?

– Ліда – жінка моя. Знайомтесь!

– Ну, то до хати, до хати, а там розберемось!

Коли розібралися, що й до чого, то знов найшов мудрий дядько вихід зі становища:

– Пересидіти вам треба. Так, щоб ніхто не знайшов. Є в мене знайомий голова садово-дачного кооперативу. Тут недалечко. Йому сторож потрібен. Влаштуєшся за моєю трудовою. Платня невеличка, але будиночок затишний дають для сторожа. Кооператив великий, людей багато, якщо роботи не боїтеся, то завжди зможете підробити. Комусь скопати грядку, комусь помогти будуватися, піднести-подати… Словом – не пропадете… А з часом про вас забудуть, то може щось краще знайдеться.

На цьому й порішили. На жаль, кращого нічого не знайшлося, тому змушені були Ярослав з Лідою не один рік сторожувати...

…В кабінет до районного прокурора Артура Медведєва зайшов помічник. Заніс дві папки-справи:

– Артуре Михайловичу, це те, що потребує невідкладного вирішення. Строки збігають!

– А що там?

– Зверху, справа інженера Сидоренка. Недбальство, порушення правил безпеки. Область якраз вимагає посилення роботи за цим напрямком. В звіті щось треба відобразити, а то в нас з цими показниками не густо.

– Ну, так беріть і передавайте до суду! Чого тягнете?

– З доказами не зовсім.

– Нічого. Передавайте!

На столі задзвенів телефон. Медведєв зняв трубку:

– Алло… Медведєв… Слухаю!

– Доброго дня! Григорій Борисович турбує. Слухайте, Артуре Михайловичу, у вас там по справі проходить одна добра людина. Клопочуть за неї, і я прошу. Гляньте, чи можна щось зробити!

– Як прізвище? А так-так… Вже бачу… Якраз на столі в мене. Дивлюсь-дивлюсь… О, так тут же участь у збройному нападі!

– Але воно знаєте, як… Може доказів малувато. чи ще щось… Гляньте добре!

– Зрозумів вас! Постараємось!

Прокурор визвав помічника:

– Цю справу закрийте!

– Та в ній же все гаразд! Комар носа не підточить! Садити треба розбійника й не думати!

– Сказав закрити – значить закрити! За відсутністю доказів. І нема чого тут про комара!

Через декілька років роботи у Артура Михайловича була гарна машина, квартира, дача, гроші на дорогий відпочинок і на чорний день. Дружина Анжела зрозуміла, що вибір зробила правильний.

…Свою повість Гордієнко зумів опублікувати тільки через багато років. У дядька зберігся рукопис. Зацікавилися нею і за кордоном. Надрукували у різних товстих журналах багатьма мовами. Ярослав отримав престижну міжнародну премію.

В 1997 році, після робочого дня, сім'я Анжели й Артура Медведєвих, вона – начальник одного з управлінь області, він – заступник обласного прокурора, сіла вечеряти. Зі школи в цей час повернулася їхня тринадцятилітня дочка Ліза.

Вона захоплено розповіла, що сьогодні в них у класі була зустріч з письменником. Він читав свій дуже цікавий твір. Про затоплене село Яблунівку. Коли обговорювали прочитане, Ліза сказала, що теж чула про таку трагедію від одної бабусі, з якою лежала в лікарні. Дівчина оповіла про це своєму класу.

– Знаєте, – сказала батькам Ліза, – а письменник отой, мені за розповідь руку потиснув. Міцно, міцно... Похвалив мене, що знаю історію нашого краю... І мені було дуже приємно.

– А як прізвище того письменника? – стривожено спитала Анжела.

– Прізвище?.. Ярослав Гордієнко.

Олександр Мінович.