Небезпечна повість - Мінович Олександр

Якщо вдавалися.

Спочатку складалося неоковирно: "…боровсь солдат за хліб і виноград і був народу він, як рідний брат…". Згодом набив руку. Стало щось виходити. Вирішив дати почитати вчительці. Просив, щоб нікому про таке не говорила і не показувала. Та хлопця похвалила, але на прохання не зважила. Вірші прочитала перед всім класом.

Ровесники стали Гордієнка дражнити, обзивати "поетом", "борзописцем", декламувати при зустрічі скоромовкою: "я поет, зовуся цвєтік, ат мєня вам всєм привєтік".

Що після цього робити?.. Вихід один – більше нікому не відкриватися. Держати писанину свою від всіх подалі, аби більше не дражнили.

З часом до віршів додалися й оповідання. Набралося цілий товстий зошит, який хлопець беріг та ховав, немов велику коштовність. Пробував відсилати написані твори в обласну газету, потім в республіканську піонерську газету "Зірка", однак надрукувати нічого не вдалося. З області не відповіли, а піонерська редакція повідомила малому автору, що твори його не несуть в собі "ідейного спрямування".

Потягу до творчості, як не дивно, це не відбило. Ярослав продовжував писати і до закінчення школи, і на роботі, і тоді, коли поступив вчитися в університет. Разом з цим, продовжував держати своє захоплення в тайні, навіть Ліді нічого не говорив.

Після того, як двоє студентів юрфаку декілька років тому, жорстоко і безпідставно побили затриманого юнака, серйозних справ оперативному студентському загону не доручали. В березні ж кинули на підмогу кагебістам. Десятого числа в університетському скверику, біля пам'ятника Тарасу Шевченку, студентам знаходитися забороняли. В цей пам'ятний день тут могли збиратися люди, яких інакше, як буржуазними націоналістами не називали. Вони приходили вшановувати Кобзаря не тоді і не так, як було встановлено владою.

Анжела, Артур та їхня команда затримували тих, хто вирішив постояти біля пам'ятника. Доставляли їх в опорний пункт міліції для вияснення обставин. Студентів брали на особливу замітку. Інформацію про них передавали в деканати. Бійці загону були сильно налаштовані проти таких: адже їх попереджували, а вони, все рівно, не послухалися. Значить, нутро в них гниле і щонайменше: співчувають вони націоналістам. Тому ніяких компромісів бути не могло, тим більше, що так інструктували працівники КДБ.

Анжела затримала знайомого хлопця. Той почав проситися:

– Відпусти, я ж тебе знаю! Ти з Тамілою живеш. А я недавно приходив до неї. Памятаєш? Книжки повертав. Тодоськом мене звуть.

– Мало хто до Таміли ходить! Шо я всіх повинна знати? Нам сказали затримувати, ми й затримуємо. Не треба було тут стовбичити. Ми за тобою вже довго наглядали.

– Я ж нічого не робив! Просто з цікавості. Постояв трохи, шо тут такого? Я теж поет. Шо мені не можна біля Шевченка постояти?

– В деканаті будеш пояснювати! А зараз пішли з нами!

Ярослав писав повість. В бібліотеці, коли однокурсники виписували в конспекти часто незрозумілі цитати Лєніна і Маркса, він продумував сюжет свого твору. Його давно тривожила й сиділа біля серця тема про переселення українських сіл під час будівництва каскаду гідроелектростанцій. Родина хлопця була з такого села, яке затопили водою. Знищили хати, могили, сади, церкву, ліси, стави. Силоміць заставили покинути обжиті рідні домівки і все, що було надбаним з діда-прадіда.

Гордієнко намагався якомога менше зачіпати гострі моменти тої події, про яку писав, старався майже не критикувати владу. Але, все рівно, виходило, що твір викривав, був антирадянським, піднімав наверх дуже болюче, дуже недопустиме. Таке, яке ніхто не буде друкувати. І таке, за яке можуть переслідувати. Офіційно подавалось, ніби люди виселялись добровільно і з радістю. А про те, що вивозили їх насильно і цинічно – говорити не можна було, а писати й поготів.

Ярослав переписував цілі сторінки, рвав їх на дрібні шматки, викидав у сміття, палив. Розумів, що за таку писанину по голівці не погладять, тому боявся. Проте, проходив час і наболіле знову виливалося в рядки задуманого твору.

Інколи, в неділю, коли випадав єдиний вихідний і навчання не було, а Ліда брала участь в чергових змаганнях, хлопець їздив до дядька Андрія в пристоличний Ірпінь.

Дядько Андрій був старим другом хрещеного батька. Вони разом колись навчалися в заводському училищі, яке було тоді з порядками вельми схожими на армійські. Казенна форма, казенна їжа, життя в казармі, пересування строєм. За втечу з ФЗУ, як називали скорочено училище, садили підлітків у тюрму. Існували цілі окремі колонії для таких втікачів.

Ті, хто разом пройшов через таке випробування, надовго ставали вірними товаришами.

Коли Ярослав зібрався їхати до Києва вчитися, дав йому хрещений адресу дядька Андрія та порадив навідуватися до нього, як буде потреба. Казав, що добре його знає, і що він ніколи не підведе, бо не раз це вже підтверджував ділом.

Андрій Іванович жив у невеличкому приватному будинку, який був з усіх сторін захищений від вітру високими соснами, що тяглися до неба і сонця зеленою кроною. Зеленим мішалися з синім кольором неба і створювали таку картину, від якої Ярослав не міг відірватися. Коли б не приїжджав, то довго стояв, закинувши вверх голову. Тішив пожадливість своїх очей і наповнювався простою природною красою. Під такими соснами хлопець відчував впевненість, позбувався страху.

– Здоров був, хлопче! – зустрів Ярослава дядько Андрій. – А чи видержують штани мудру науку? Голові, то знаю, що легше, вона ж там, в твоїх університетах, об лавки не треться, а штани бідні зношуються. Ге?

– Не зношуються. Я все навприсядки там, навприсядки. Або стою більше, шоб їх берегти.

– Ну то добре… Стій, стій!.. То ти ж правильно робиш! Бо ж штани-то, напевно, одні. Вгадав?

– Прямісінько в десятку!

Тільки після обміну жартами міцно потиснули руки.

Андрій Іванович вже пенсіонер, а колись вчителював. Бібліотеку склав велику. В кожній кімнаті книжні полички від підлоги до стелі. Читати любить страшно. Вже й бачить поганенько, а книжки з рук не вирвеш. Експертом може бути і з літератури, і з історії. Мову з ним про таке краще не починати – не переслухаєш. І на все має свою думку. Ярославу з таким чоловіком поговорити – можна і їсти не давати. Особливо коли дядько про війну розповідає. Такого в університеті не розкажуть.

Вагався хлопець. Довго зважував чи показати дядькові свою повість. Чи сподобається йому? Чи найде він у Андрієві Івановичу достойного читача? Чи зрозуміє той?

Але, кому ж іще, як не такому чоловіку відкритися? Ну не може ніякий автор тримати написане в собі. Хоч комусь треба дати почитати.

Дядько Андрій слухав уважно. Жодним словом не перебив. Після того, як Ярослав закінчив читати своє творіння, довго сидів задумавшись. Потім ходив по кімнаті, приклавши вказівного пальця до рота. Ніби прораховував щось:

– Не знаю, не знаю... (зробив довгу паузу). Що тобі сказати, молодий чоловіче? Сильно написано! Навіть дуже сильно! І тема така, що душу вивертає. Пишеш гарно… Талант маєш… Але якби ж то тільки це... Якби ж то тільки читали тебе такі, як я. А воно зовсім не так… Ніхто і ніколи цього не надрукує, і дати читати такого не можна нікому. Це, брате, проти влади написано. Антісовєтчина називається! Зрозумів?

– Зрозумів! Як не зрозуміти. Не раз пробував спалити зошита, в якому це понаписував, та весь час неначе шось не дає. Не відпускає мене тема. Про рідне для мене село Яблунівку йдеться. Знищили його й затопили. Ніби не своїми словами пишу, а діда мого, Остапа, для якого село було цілим світом. Його переживаннями живу, тривогами та біллю його. Мовби нашіптує мені дід з того світу. Не можу діда зрадити – і все. Як буде,то хай вже так і буде! Знаю, шо ризикую, але більше рвати і палити написаного, мабуть, не наважуся.

– Що ж, може воно так і треба… Багато чого робимо ми в житті, неначе не зовсім по своїй волі, мовби хтось рукою нашою водить. Ну, якщо вирішив залишити свою повість, то потрібно дещо зробити. Підстрахуватися треба на злий випадок.

– Кажіть, буду слухати!

– Перш за все, необхідно тобі рукописи свої залишити в мене. Спробую переховати надійно. Є в мене, здається, таке місце, подалі від цієї садиби. В другу чергу, викинь все, що написав до цього. Якщо воно не так важить, як ця повість.

– Не розумію вас. Навіщо? Там у мене майже одні вірші.

– Вірші?.. Їх можеш залишити. А прозу пали! За нею можна визначити автора. Стиль завжди схожий. А світитися тобі не можна. Ризик великий. І псевдонім потрібно придумати такий, щоб ніяк з тобою не був пов'язаний.

– Ясно. А далі шо?

– Далі?.. Думаю, що треба твір твій надрукувати. Це теж проблема, бо всі друкарські машинки на обліку стоять. Мають кожна свій індивідуальний почерк. Легко вирахують, хто друкував. Але є в мене товариш, який має таку машинку, що не відслідкують. Списану на металобазі підібрав, над шрифтом трохи почаклував, щоб змінився. Його й попрошу.

– А далі?

– Що ти заладив: далі, далі... І сам не знаю, що далі. Нехай лежить, жде свого часу. Хто його знає, як воно повернеться?.. Може, щось вигадаємо, або само до нашого двору прийде. З таким не треба спішити.

Оперативному загону дали нове завдання. Чергувати біля палацу "Україна". Мало там відбутися якесь дійство, але зарання про нього членам загону не сказали.

Анжела та Артур з великим здивуванням дізналися, що в палаці проходить вечірній концерт італійського співака – Джанні Моранді. Жодних афіш чи повідомлень про такий виступ не було. На таку зірку черга за білетами повинна була б розтягнутися на кілометри. А тут – нікого. Складалося враження, що це була таємнича сходка, а не концерт. Та коли студенти побачили, як з'їжджаються з усього міста чорні й білі "Волги", як звідти виходять поважні сановники зі своїми дружинами в дорогих нарядах, зі своїми премодно одягнутими дітьми, то зрозуміли, що то таки концерт, але для вибраних. Для вищого світу, який не хоче сидіти поряд з простолюдинами. Виступ співака був запланований тільки на один вечір, тому концерт зробили закритим, без лишнього розголосу.

– От, хто справжні господарі життя! Колись ми теж будемо серед цієї публіки, – сказала Анжела своєму другу. – Всіх зусиль прикладемо – але будемо!

Поверталися Артур з Анжелою зі свого оперативного чергування пізно.