Небезпечна повість - Мінович Олександр
Додому йти зовсім не хотілося. Було обом добре.
З того часу Ярослав забігав до Ліди щовечора. Вони стали бувати разом скрізь. Іншої компанії вже не шукали.
Хлопець теж виявився майстром. Тільки не в спорті, а в оповідках. Годинами міг щось розповідати. І все цікаво, захоплююче. А Ліда була слухачкою. Теж годинами могла слухати. Не перебиваючи.
Бувало, що вони й мовчали. Коли довго-довго цілувалися. До запаморочення.
Анжела Соколовська – сусідка Ліди по 213 кімнаті, завжди мріяла вибитися в люди. До університету вона працювала обліковцем на великому заводі. Коли заходила в цех, то бачила в яких умовах працюють люди. По вісім годин не відходять від станка, в промащеному брудному одязі, в безперестанному гулі машин та механізмів, на протягах і холоді. Їй не хотілося такого. Своє життя вона бачила в теплі, чистоті, комфорті. Готова була йти до цього через всі перешкоди. Розуміла, що без вищої освіти дороги до своєї мрії немає. Тому й поступила спочатку в партію, а потім на філфак.
Коли дівчина взнала, що подружка Ліда зустрічається зі студентом юрфаку, то прикинула, що в цьому є певні вигоди і перспективи. Якщо вже заводити собі кавалера, то ніяк не з рідного факультету. Краще водити дружбу з майбутнім прокурором, аніж з учителем.
Анжела записалася до університетського оперативного загону. Там були майже одні хлопці і майже всі майбутні юристи.
Загін виходив вечорами на допомогу міліції. Правда, злодіїв та бандитів ловити йому не доручали, а от робити в магазинах так звані контрольні закупки й ловити продавців на обважуванні або обраховуванні – то було ділом звичним.
Найкраще було ходити в ресторан чи перукарню. На халяву поїсти, чи зачіску зробити. Потім, зрозуміло, бути свідком у протоколі, що складався міліціонером на переляканого офіціанта або перукаря.
В оперативному загоні Анжела познайомилася з Артуром Медведєвим. Керівником загону. Взяла його, як то кажуть, голими руками, чи, точніше, дешевими прийомчиками, якими поділилася колись з нею показна, довгонога секретарка на рідному заводі.
Соколовська говорила амбіційному Артуру компліменти, захоплювалася його сміливістю, його вмінням керувати загоном, казала, що він обов'язково стане знаменитим слідчим, що в нього талант до розшуку та переслідування порушників закону. А ще кормила хлопця чим могла. Знала, що це теж дуже багато значить, аби його прив'язати до себе.
З часом Артур не міг вже без дівчини обходитися. Слухався її порад, переймав її смаки. Так, як і вона, став активно працювати в парткомі.
Як і Ліда з Ярославом, Анжела з Артуром теж стали нерозлучними. Інколи дівчата жартували, а хлопці парирували:
– Наша кімната створила тандем юридично-філологічної дружби. Ми будемо вчити вас читати і писати, а ви нас підозрювати й викручуватися з любої ситуації.
– То ми вас навчимо, як, де і шо можна писати, шоб вам за це нічого не було, а ви нас вчіть любити ваші макарони, в яких ви масла жалієте вкинути.
– Макарони не підходять?.. То йдіть ананасів купіть – може вони вам краще полізуть.
– Ананасів не то, шо в наших магазинах, а на світі немає. То видумка Маяковського, в його віршиках. Шоб з буржуями зрівняти. Не існує такого овоча. Ми точно знаєм.
– Не існує, то не існує… Тоді пішли на Виставку. Там новий фільм крутять.
– Наші вже дивилися. Сказали, шо не варто воно того, шоб двадцять копійок віддати. От зараз почали в центральних кінотеатрах показувати "Зимню вишню", ото говорять кіно. Бомба! Представляєте?.. Голу жінку показують! Повністю! В усій красі, на весь екран! І один з героїв на шикарній імпортній тачці їздить! В нас таких машин немає...
– Нам таке не цікаво! Ми шо, голих жінок, або машин не бачили?
– Дарма ви так! Фільмець класний! Всі вже про це балакають. Тільки білетів не дістанеш. Ми пробували за ними в черзі стояти. Дві години вистояли і не хватило. В касах не все викидають, по блату своїм продають.
– Тоді вихід один – просто на Виставку, поки безплатно.
– Дійсно, кажуть з першого числа вхід буде платним – п'ятнадцять копійок. Але в кінотеатр можна буде проходити по білету, шоб двічі не платити.
– Не проблема! Завжди можна перелізти через огорожу з боку Голосієво. Там ніхто не побачить і гроші зекономиш.
Ярослав про борг Ліді пам'ятав, але грошей не мав ні копійки. Ніхто не займав. Друзі теж були без грошей. Ждав стипендії.
Сорок карбованців, які видавали раз на місяць, розтікалися ручаями, мов вода весняна. За гуртожиток, на проїзд, на їжу, на зошити, ручки. Дивись, і нічого не зосталося. Добре, що батьки помагали взутися й вдягнутися, і харч трохи підкидали.
На цей раз першим ділом пішов до Ліди на перемовини:
– Лідко, про гроші не забув. Готовий віддати з відсотками.
– А я не візьму. Вважай, шо пригостила тебе. І ти ж мені казав, шо я нечесно виграла. Забув? Так шо гроші мені нецікаво. Включай фантазію, пропонуй шось інше.
– Добре, добре! Завтра куплю два білети. Куди хочеш?
– Сам вибирай, я на все згідна.
На другий день хлопець приніс два білети на футбол. Дівчина була розчарована:
– Думала в театр поведеш.
– Сама ж казала, шо на все згідна.
– Казала?.. Тоді пішли на футбол. Куди тебе дінеш? А хто хоч грає?
– Наші зі "Спартаком". Ох і заруба буде! Ми їм покажем, де раки зимують!
До стадіону було не підійти. Величезна маса болільників сунула звідусіль, накопичувалася біля входів. Довго тяглася до своїх місць на верхньому ярусі. Сіли тоді, коли вже гра почалася.
Ліді, яка вперше була на такому футболі, стадіон зверху нагадував великий казан, що парував подихами майже сотні тисяч людей. Внизу була яскрава картинка зеленого поля і гравців, одягнутих в різнокольорову одежу. Футболісти швидко і злагоджено пересувалися від воріт до воріт. Наче в мультику.
На кожен прийом м'яча спартаківцями стояв такий свист, що вуха закладало. Наших підбадьорювали оплесками, але, коли хто з динамівців бив невдало, то виразів не вибирали. Такими матюками крили, що Ліда таких і не чула. Слухати було їй неприємно і незвично, вона осудливо дивилася в різні боки. Та ніхто не звертав на неї уваги. Тут було не до джентльменства. Азарт затьмарював всім мозок. І Ярику теж, бо з початком матчу він, немов, забув про дівчину. А як вскакував на різкі моменти гри, то так хлопав їй по спині, ніби вона була не дівчина, а хтось з його товаришів. Однак він того не помічав. Був весь на полі.
Коли футболісти пішли на перерву, Ярослав з Лідою спустилися вниз. До туалету. Там дівчину чекала несподіванка. В жіночому туалеті було повно чоловіків. В свій не поміщалися. Зайти Ліді не вдалося. Ще й насмішки стерпіла. Мовляв не дівчаче це діло – на футбол ходити. Дома потрібно сидіти, хрестиком вишивати. Потрапити до вбиральні все ж вдалося, але після того, як знову розпочалася гра.
Було багато п'яних. Пиво продавали прямо на виходах з трибун. Міліція виводила тільки тих, хто на ногах не тримався.
Матч скінчився... Після себе вболівальники залишили силу-силенну сміття. Пляшки, недопалки, лушпиння і найбільше, це газет. Їх чомусь брав майже кожен глядач. Їх читали до гри та в перерві, застеляли ними мокрі чи брудні сидіння. Двірники стадіону заробляли шалені гроші здаванням пляшок і макулатури. Потрапити на таку роботу було дуже важко.
Наші виграли… Натовп болільників громив на своєму шляху все, що бачив. Палили газети, кричали на все місто про перемогу, будили-лякали вже сонних жителів.
Ярослав по дорозі до гуртожитку десять разів переповів подружці все, що діялось на полі, немов вона нічого не бачила. Хлопець ніяк не міг вийти з гри, а Ліда з цікавістю спостерігала за ним в такому емоційному стані. Таким вона його ще не бачила, проте таким він їй теж подобався.
В суботу ввечері Артур з Анжелою пішли на дискотеку. Ходити далеко не треба було. Студенти танцювали в підвалі гуртожитку. Під магнітофон та "цвєтомузику". Остання штукенція представляла собою підвішену до стелі велику кулю, з наклеєними на ній шматками битого дзеркала. Куля крутилася. На неї падав сніп направленого світла і відбивався сліпучими цятками по стінах приміщення, підлозі, людях. Виглядало космічно. Таким могла похвалитися далеко не кожна дискотека. Організовували її свої, тому грошей студенти не платили.
Крутили "італьянців". Пупо, Тото Кутуньо, Джанні Моранді, Андріано Челентано, Рікардо Фольї. Вони стали кумирами для радянської молоді 80-х. Звісно, що в офіційному продажу платівок із записами їхніх голосів ніхто не продавав. Завозили контрабандою. Моряки, спортсмени, дипломати. Ті, нечисленні щасливчики, які мали можливість потрапити за кордон.
Соколовська не на крок не відпускала свого кавалера. Гарних дівчат багато. Глянеш в бік – а твого дружка вже нема. Потрапить комусь в очі. Тому треба всі танці з ним і тільки з ним. Так воно надійніше. Проте не завжди таке вдавалося. То в кругу хто-небудь відітре, то коли паровозом ходять по залу, вчепившись за плечі одне одному. Зате повільні танці за Анжелою. Артур їх любить і мліє, коли втискається в дівчину.
Після дискотеки довго стоять під гуртожитком. Обійматись-цілуватись – можна. Більшого Анжела не дозволяє. Вважає, що спочатку нехай жениться, а то чого доброго – надурить. Артур і поцілункам радий, а ще більше, коли бачить заздрісні погляди інших хлопців. Анжела – дівчина шикарна. Високі груди, довгі ноги, жагучі проникливі очі. З такою пройтися по вулиці вже престижно, а не то, що на танці ходити. Тішить це Артура, дуже тішить, тому й терпить постійні примхи подружки. Навіть коли: і те їй не так, і це не підходить, і цього вона хоче, і того б хотіла. Жаль тільки, що не все хлопцеві по кишені.
Ярослав Гордієнко ще з п'ятого класу почав писати вірші. Коли його ровесники вчилися по закутках курити і матюкатися, він від них не відставав. Але вірші теж писав. Однокласники раділи, як вдавалося поцупити в батька коробку з написом "Димок", "Памір", "Біломорканал", були щасливі, коли діставали болгарські "Родопі" або "Партагас", гордилися коли виходило пускати дим носом, смачно крили в компанії триповерховими нецензурними виразами.
А Ярослав сильно цим не переймався. Задніх у гурті не пас, але й не дуже спішив засвоювати дорослі звички. Задоволення від них не отримував. А від віршів отримував.
