Небезпечна повість - Мінович Олександр

Ти, що думав, коли віддавав у чужі руки свій білет?.. Як ти спромігся до цього?

Коли комуністичний ентузіазм трохи втомився – проголосували. Прийняли одностайне рішення: виключити Тодоська з комсомолу, як такого, що не мав права носити високе звання ленінця. За комсомолом, з університету поперли автоматично. Хто не комсомолець – той не мав права навчатися в радянському ВУЗі.

На зароблені гроші, що видали на "майонезці", Ярослав вирішив купити джинси. Давно мріяв. Та дозволити такого не міг. Сто тридцять карбованців – гроші великі. Викинути їх на одні штани, то було велике марнотратство. Але так же хочеться виглядіти модно і пристойно.

В студентському містечку всі знали, до кого за "шмотками" треба йти. Іноземці продавали їх безбоязно. Це наших можуть за таке посадити, щоб не наживались спекуляцією, а тих, хто приїхав вчитися з-за кордону, не чіпали.

Мішель був відомий фарцовщик. В нього купити можна – що захочеш, якби гроші були. Японські магнітофони аж на дві касети, футболки з написами англійською, яку майже ніхто правильно прочитати не вмів, джинси – недосяжна мрія для дуже багатьох молодих радянських людей, затемнені, а то ще й не просто затемнені, а "дзеркальні" окуляри від сонця – покриті зверху чимось таким, до якого причесатися можна, спортивні костюми фірми "Адідас", в яких де хоч ходи, і в гості навіть – чужа заздрість все рівно візьме верх над пристойністю.

Ярослав Мішеля знав давно. Інколи разом грали у футбол на асфальтованій площадці-коробці, впасти на якій було небезпечно. Коліна й руки так звезеш, що на тиждень вибуваєш з команди. Крупні піщинки в'їдаються в шкіру, роздирають її до крові.

Гордієнко приходив в коробку у дірявих кедах, куплених за сім карбованців, спортивних штанях за цією ж ціною, а Мішель натягав на себе справжнє багатство. Все фірмове, за яке можна було б цілий рік нашому студенту безбідно жити.

Проте в грі, дорогий і модний "прикид" втрачав свою цінність. Тут головним було, хто краще в пас грає. Африканці та латиноамериканці старалися обводити суперників. Але площадка мала, відстані між гравцями короткі – не встигнеш одного обвести, як вже інший на тобі висить. Далеко не пройдеш. Наші ж грали командно й пасуючи. Тому, зазвичай, гра закінчувалася перемогою дірявих кедів над кросівками фірми "Найк".

Джинси в Мішеля Ярослав купив, на його радість, дешево. Зважив іноземець на знайомство по футбольних баталіях. За таке розпили могорич. Сп'янівши, розбалакались. Як це часто буває у п'яних, почали хвалитись-задаватися, хто що вміє, хто кого перевершує:

– Я з десяти спроб можу сім раз у верхній кут великих футбольних воріт попасти, – прибріхував трохи Гордієнко.

– Нєт вапросав! А пьять чілавєкув можіш абвєсть на трі мєтрі?.. Нє?.. А я магу, – на ламаній російській відбивав Мішель. – І нікто с вашіх так нє сможіт... Нікто!.. Понял ти?

– Я зате одною ногою можу сто разів м'яч підбити!

– Напугаль!.. Я галавой стока набію!

– А, я…

Від футболу перейшли до дівчат, потім до того, хто більше світу бачив. Тут Мішель був рекордсменом і прийшлось Ярику перейти на іншу тему, щоб не здаватися:

– Хоч я по ваших Парижах не їздив, гарему не заводив, але життя краще знаю. Вмію все робити, чого тобі й не снилося, і без чого світ твій шмоточний не існував би. Хліб я вмію вирощувати. І садити та збирати все, шо на землі росте. Косити вмію, орати, сіяти, стіжок скласти, зерно молоти вмію, біля худоби ходити.

– Ета многіє умєют… Нє тока ти. Міліони люді умєют… Большой ума нє нада… Я зємля нє знаю. Город бальшой вірос. Кніжкі читаль, вмєсто касіть, сєять… Каждій свайо должін знать!

– Книжки читав?.. Ну тут тобі до мене далеко! Я їх стільки перечитав, шо тобі й не снилося! Гору цілу, до якої ти не долізеш, а не то, шо читанням візьмеш. Я з п'яти років читати вмію. А ти?.. Ти зі скількох?

– Сем, восем, можєт девьят, гдє-то так… Нє помню со скоко… Но ти читаль адно і тоже. У вас всє кнігі – адно і тожє! Нє інтєрєсна… Савєтскій кніга нє інтєрєсна… На Запад можна всьо читать... У вас – нічєво нєзя!

– І шо такого ти читав, якого я не бачив? Та ми ж всю класику зарубіжну ше в школі пройшли. І з бібліотеки я не вилізаю.

– Салжєніцін читаль?

– Нє-а… А хто це такий? Шось не чув про такого.

– Вот… А гаварішь всьо чіталь... Єслі би я дал тібє прочітать, ти б і спать нє мог!

– Шо ж там таке міг той Салжєніцін написати?

– Правда напісаль… Какой Савєтскій Саюз єсть в дєйствітельность.

Мішель розповів коротко про Солженіцина. Сказав, що твори його в Союзі заборонені, і за них можуть посадити в тюрму. Він пробував їх ввезти в СРСР, як повертався з дому на навчання, але їх вилучили на кордоні. Зробили попередження. Сказали, коли ще раз з таким затримають, то перетинати кордон заборонять. Спасло те, що мав іноземне громадянство. Якби мав радянське, то не минув би суворого покарання.

Ярослав такою інформацією зацікавився:

– А ще раз ризикнеш, чи слабо?!

– Чєво ті предлагаєшь?

– Книжку свою! Рукопис! Взяти з собою та там надрукувати!

Гордієнко посвятив Мішеля у свою таємницю. Той спочатку віднісся до Ярикової пропозиції скептично, але коли вислухав, про що буде книжка, та якої теми вона стосується, задумався. Прикинувши в умі, відповів, що варто спробувати. Така штука може на Заході когось зацікавити. Як повезе – то й гроші вийде заробити.

Мішель вчився на останньому курсі. Скоро мав від'їжджати додому. Ризику великого, щоб провезти рукопис не бачив, все рівно, повертатися в Радянський Союз не збирався. Єдине, на що зважував, це те, що вже засвітився на кордоні. Проте, раз іноземців не карають, то чого боятися.

Домовились, що Ярослав свою повість віддрукує і передасть при нагоді. А, як Мішелю вдасться за кордоном твір опублікувати, то з часом він книжку або журнал з публікацією передасть Гордієнку через своїх земляків, які будуть їхати на навчання до Києва.

Гордієнко поспішив до Ірпеня. Там виклав дядькові свою розмову з Мішелем.

Андрій Іванович розібрав ситуацію до найменших дрібниць. Потрібно було добре все продумати, щоб не наразитися на великі неприємності. Сумніви щодо надійності іноземного студента були немалими, але ніякого іншого виходу не вбачалося. Вирішили ризикнути.

Повість на цей час була вже віддрукована на друкарській машинці. Вона була невеликою, займала трохи більше кількох десятків аркушів. Сховати її було легко. Вклеїли поміж листками товстого журналу на партійну тематику.

– Ну, що, – сказав дядько, – будемо надіятися на краще. Головне, передавай журнал так, щоб нікого більше поряд не було. На зустріч не спіши… Дочекайся останнього дня перед від'їздом. Мішеля свого зарання не попереджуй – коли прийдеш… Як помітиш, щось підозріле – негайно вшивайся і повість не забудь забрати. Треба буде тоді її спалити! Не жалій! Я на всяк випадок зробив копію.

– Дякую за настанови!

– Давай, хай щастить!

Ярослав відправив з Мішелем свою повість і став почувати себе, ніби після підкорення найбільшої у світі гірської вершини. Турботи з переховуванням та передачею його твору для публікації за кордоном забирали у хлопця стільки енергії, так напружували нерви і мозок, що він не міг нічого робити й думати. Ліда бачила, як з Яриком щось коїться, але не могла добитися від нього нічого путнього. Хлопець не хотів ділитися з нею своїми секретами.

На Виставку американці привезли свою виставку. Про інформаційні технології.

Народ ішов валом… Черга на вхід розтягнулася на кілометри. Господарі виставки, напевно, були шоковані таким небаченим та нечуваним ажіотажем.

Анжела з Артуром і Ліда з Ярославом теж вирішили подивитися чим це так люди зацікавились. Зайняли чергу. Простояли близько п'яти годин. Спочатку чудувалися тим, що в Києві є стільки любителів якоїсь інформатики, а потім причину такого підвищеного інтересу до виставки взнали. Виявляється, організатори вручали кожному відвідувачу поліетиленовий кульок з кольоровим малюнком, видавали ручки або значки. Сама виставка, здається, нікого не притягувала. Набір якихось незрозумілих плакатів, стенди з цифрами... Що тут може бути цікавого?

Ліда з Ярославом вийшли, радіючи, із задушливого приміщення, через яке проходили за день тисячі людей. Мали в руках по сувенірному набору. Ще більше раділи Артур із Анжелою, вони вхитрилися двічі чергу , аби отримати заморські сувеніри. І тепер мали їх аж два набори. Справжнє багатство.

Соколовська тішилася поліетиленовими пакетами. Щоб виправдатися за свою скнарість, голосно, аби чути було далеко, заявила:

– От кляті капіталісти! Загнивають же! Криза їх скоро має задушити, а ти бач, які гарні штучки клепають! Думають нам цим голову задурити. Інформатику нащось придумали… Цифри незрозумілі... Шо вони хочуть цим сказати?.. Для чого нам їхня інформатика?

З такого посміялися й пішли до ставу лебедів дивитися, а ще яблук по дорозі тихенько нарвати на дослідних ділянках Виставки.

Від Мішеля звісток не було ніяких. Та таких і не передбачалося. Ярослав розумів: повинно пройти багато часу, поки стане щось відомо про його повість. А може бути й таке, що ніколи більше він про твір свій не почує.

Хлопець жив на повну… Веселе студентське життя поглинало його з головою. В центрі всього стояла Ліда, без якої він не бачив свого життя. Весь світ тепер згорнувся в ноги біля неї. Все, що було гарне та прекрасне, присвячувалось і служило їй. Ярослав був лише посередником між цим світом та цим прекрасним. Він тільки підносив дівчині те, що й так, на його думку, їй належало.

Одного разу, під час лекції, в аудиторію зайшов заступник декана. Зазвичай, таке могло бути тільки, коли робилось оголошення про незвичайну подію. Наприклад: коли хтось в Кремлі помер, або треба було помпезно зустрічати якогось іноземного президента й створювати видимість, що йому тут несказанно радіють. Учбовий процес просто так, навіть декан чи його заступник, не наважувалися порушувати. А тут зайшов – і перебив маститого професора, ще й з незрозумілої причини. Потребував до себе студента Гордієнка.

В своєму кабінеті заступник прискіпливо подивився на хлопця і якось награно сказав:

– Тут тебе, товаришу студент, хочуть бачити в одній поважній установі. Ось тобі адреса, на цьому листочку. Ти зараз всі справи покинь та йди туди.