Небезпечна повість - Мінович Олександр

Ледь встигли на останній автобус. На зупинці біля Володимирського ринку, де прийшлося чекати на свій 38-й було порожньо. Жодної людини. Напевно, про такий тихий для людей час знали в підземному царстві, бо на зупинку нахабно вибігли двоє здоровезних щурів. Вони, не переймаючись присутністю хлопця і дівчини, кинулись до сміттєвих урн. Вибирати з них все поживне. Артур пробував у них пожбурити чимось, але реакції не було. Мовби знали, що люди довго не затримаються.

В автобусі сиділа запізніла компанія. Видно їхали з якоїсь гулянки. Побачивши щурів, хтось з компанії голосно вигукнув:

– Гляньте, гляньте, шо робиться! І зовсім не бояться. Ведуть себе, неначе господарі нічного міста.

Артурові згадалися недавні слова Анжели і він скривлено посміхнувся.

Ярослав та Ліда і дальше кожен день проводили разом, всюди, де тільки могли. Музеї, парки, художні виставки. Разом в їдальні та в автобусі. Хлопець дивився, як дівчина бігає на тренуваннях, і чекав поки вона закінчить. А дівчина, в свою чергу, ходила з ним на волейбольну площадку, де ставала біля нього, аби давати пас. Раніше ніколи цією грою сильно не захоплювалася, а тут заради хлопця полюбила. За декілька місяців заміни їй не знаходили.

Оскільки грошима багаті не були, то часто після занять ходили пити дешеве гаряче молоко з бубликами. На розі Хрещатика, напроти Бессарабки, було таке єдине в Києві місце, де продавали таку незвичайну їжу. Після цього, інколи, на Бессарабський ринок – подивитися, що багаті люди їдять, та й пригоститися задарма чимось. Продавці щедро давали спробувати кусочок огірка солоного, мазнути руку медом, надрізати солодку грушу, або яблуко. Вважалося, що це для проби. Але кому для проби, а кому й посмакувати трошки.

Могли просто посидіти в університетському скверику, чи тихенько заглянути до величного Володимирського собору.

Коли припікало літнє сонце, ходили на Труханів острів – загоряти й купатися. Це було так гарно і приємно – лежати на гарячому піску, чи наввипередки плисти до середини річки. В плаванні Ярослав дівчині не поступався, і це давало йому привід для самовпевненості, для чоловічого відчуття фізичної переваги над жінкою, яке було присоромлене нещодавнім змаганням з бігу.

Хлопець міг годинами дивитися на свою обраницю, з якою порішив вже ніколи не розлучатися. Він торкався її засмаглого тіла, грався мокрим волоссям, цілував очі, губи, руки.

Тут, на березі Дніпра, вони залишалися допізна самі, провели свою першу ніч, як жінка й чоловік. Покривалом для них була літня темінь, а сусідами – місяць, зорі і тепла дніпровська вода.

Ранішня прохолода заставляла вертатися в сонне місто. До перших автобусів було ще далеко, тому вони довго гуляли, задивляючись на золоті куполи київської старовини.

Осінню збирали жовте кленове листя на Дідорівці. Ліда робила з нього вінок і ставала "апельсиновою королевою". Так її Ярослав називав. Їздили за грибами у ліс, за Дмитрівкою або під Микуличі. Піднімали з київських тротуарів гладенько-лагідні плоди каштанів, дивились в небо на ланцюжки журливих птахів.

Взимку каталися на лижах в Голосієвському лісі, спускалися на шматках товстого картону з гірки, грали у сніжки, падали в глибокий пухкий сніг, стараючись сипнути його один одному за шию.

На восьме березня, в жіночий день, Ярослав здумав подарувати своїй подрузі квіти. В місті, в ці дні, ажіотаж за квітами – страшенний. П'ять годин простояв хлопець на холоді у черзі, щоб купити гілочку мімози й три нерозквітлі тюльпани. Задубів, неначе риба на льоду. Зате щасливий був, мов сто карбованців знайшов. Далеко не кожен студент міг похвалитися купленими квітами. На базарі дуже дорого, не для простого люду, а в магазинах і десятої долі не завозять від потреби.

Ліда подвиг оцінила. Обіймала, обціловувала, поїла гарячим чаєм, аж поки її гуртожиток не закрився, і Ярославу потрібно було бігти до свого.

Щоб заробити грошей та мати можливість бавити Ліду чимось солодким, або в кіно водити, подався Ярослав на маргариновий завод – підробляти.

Кожного дня, після закінчення уроків, спішив на роботу, у вечірню зміну. Потрапив у цех, де майонез виробляли. Майстер цеху, висока худюща жінка, яка не випускала з рота цигарки, а коли випускала, то крила всіх роботяг відбірним матом, направила хлопця на робоче місце. Туди, де треба було виймати з ящиків порожні скляні баночки й ставити їх на конвеєр. Ніби й легка робота. Але коли на протязі восьми годин, безперестанку мусиш нагинатися, брати з ящика банки, а потім розгинатися і ставити їх на рухому полосу конвеєра, то почуваєшся немов механічна заведена іграшка. А ще потрібно виконувати роботу швидко, бо не буде потрібного завантаження процесу, і майстер буде кричати. А ще треба приловчитися і баночки брати не по одній, не по двоє, а по чотири в кожну руку, розведеними в сторони пальцями. Банки попадаються пощерблені, не відмиті повністю від залишків жиру. Через годину роботи руки стають слизькими, подертими до крові об надбите скло. Печуть.

Роботяги "шпилили" Гордієнка:

– Шо, студєнт, спробував по чому пуд солі і сто грам майонезу?.. Завтра прийдеш, чи будеш відсипатися?.. Ручечки гладенькі не боїшся пошкодити-понівечити, писати чим будеш?

Першу зміну Ярослав протримався на одній силі волі. Точніше на самісінькому її остатку. Кінця робочого часу діждатися не міг. Був таким спустошеним, ніби в плуг запрягали.

В автобусі, по дорозі до гуртожитку, розморило, потягнуло на сон. Та тільки закривав очі, як в голові починали бігти по конвеєру скляні, жирні баночки. Аж здригнувся мимоволі. Сон від неприємної картинки відразу пропав. Нічого подібного хлопець, який ніколи не боявся роботи, ще не відчував. Баночки мішали довго заснути і в ліжку, і на парах, на яких, зазвичай можна було подрімати за спинами однокурсників.

На другий день, заставити себе йти на роботу Ярослав довго не міг. Винести ще раз таке фізичне та психологічне навантаження хлопець був не в змозі. Верх взяло те, що не привик здаватися. Аж в кінці робочого тижня відчув він, що починає звикати до роботи, і вона вже не здається такою виснажливою і страшною. Жінки, які стояли поряд на конвеєрі, підбадьорували і хвалили:

– Молодець! Не здався! Тут у нас такі, як ти, тільки одну зміну витримують. Втікають.

Заробіток на "майонезці" був невеликим. Постійно довго ніхто не затримувався. Може тому й брали студентів. А ще тих, хто недавно з тюрми вернувся.

При малій платі що людям приходиться робити? Тільки красти. От і крали всі, хто міг. Майонез був дефіцитом. В магазинах його рідко побачиш. Якщо ж повезе й натрапиш, то в одні руки дають не більше двох баночок. Ярославу він ні до чого. На хліб його не намажеш. А якісь складні страви готувати хлопцям у гуртожитку – діло незвичне. Хіба що яйця розбити на сковорідку, або картоплі насмажити. Можна було б дівчатам віддати, але красти не хотілося.

З таким підходом студент швидко засвітився в цеху. Почали його підозрювати. Чи не засланий він козачок? Чи не влаштувався спеціально, щоб всіх здати? Недаремно ж на юридичному вчиться, сам казав про таке.

Стали роботяги сторонитися хлопця. Неначе коло недовіри й неприязні створилося навкруг нього. В яке ніхто не заступав. Ніби всі проти нього, а він один проти всіх. Вкрай неприємна штука виходить. Як поступати в таких умовах?

Щоб вернути довіру до себе, змушений був Ярослав і собі поцупити кілька банок майонезу. За порадою досвідчених прикріпив їх до литок ніг, обмотавши міцно бинтами. Охорона, зазвичай, шукає по кишенях, обмацувати ноги часом не намагається. А під широкими штаньми схованого не видно – пройшло. Добре, що не попався з краденим на прохідній. Зловили б – і прощай університет. Направили б туди листа – і було б по навчанню. Зате, став своїм в цеху. Підозру зняли. Можна було працювати в спокійній обстановці. Колишні тюремники навіть пропонували разом самогон варити в підсобці, але від цього студент вже відмовився. Сказав, що швидко п'яніє і відразу з ніг падає. А якщо пройде вулицею п'яним, попаде на очі міліції, то ще наведе на "майонезку". Краще не підставлятися. Зважили на таке, і відстали:

– Ладно, корєш, будем щитать, шо ти екзамен на роботягу здав. Жизні навчився. Мо, як станеш прокурором, то спомниш, яким сам був.

Через декілька днів, після затримання оперативним загоном поета Тодоська, призначили судилище. Винесли питання на комсомольські збори курсу. Звинуватили хлопця в тому, що він, нібито, пробував зв'язатися з націоналістами та вчинив супротив при затриманні. На збори прийшло все партійне начальство факультету. Покликали і Артура з Анжелою. Щоб свідчили проти поета.

Таміла в гуртожитку просила Анжелу змилуватися над Тодоськом:

– Він же, мов мала дитина… По землі не ходить… Голос ні на кого не підніме, мурахи не задавить… Нашо ви на нього напали?.. Скажи, Анжело, шо помилилася, мовляв на другого думала, а цей під руку попався.

– Нічого я брехати не збираюся! Це принципове питання! Радянський студент повинен бути пильним, а не стояти, вуха розвісивши там, де не треба!

Тодоську не дали і слова сказати. Та він і не зміг би, якби дали. Таке на нього звалилося, що він став немов контуженим. Без мови і слуху.

А партійне й комсомольське начальство старалося... Виступ за виступом ішов, ніби солдати в атаку. Кожен старався, як міг. Чехвостили хлопця вздовж і поперек. Ярлики вішали, мов медалі на свято. Може хто і співчував поету, та проти такого шквалу не попреш. Ще й тебе заодно ворогом визнають.

Аби вислужитися, один з молодих партійців курсу згадав ще одну велику провину Тодоська. Поет необдумано заклав нещодавно свій комсомольський квиток у чужому гуртожитку, вахтеру, аби пропустив до приятеля, бо іншого документу під руками не було, а без документу в гуртожиток не пускали. Парторг зреагував на це так, немов Тодосько спалив обком партії:

– Як, як ти міг таке вдіяти? Закласти комсомольський білет – це закласти свою комсомольську честь! Тільки геть несвідома людина здатна на таке. Комсомолець ніяк не міг такого вчинити. А чи знаєш ти, що я, коли їздили цьогоріч помагати колгоспу картоплю збирати, то ховав свій партійний квиток в трусах, щоб не загубити? Бо я думав весь час про квиток, я боявся й на мить про нього забути, бо він для мене вартіший мого сина, мене самого… А ти?..