Побачення в Астрахані - Іваненко Оксана

Які простори! Тисячі верст — дурниця. А ріки які! Любив я струмочкам допомогти, щоб у велику ріку текли. — І додав, з мить помовчавши: — І Росія вся — велика ріка.

— Недарма кажуть: "Добре ріці з потоками",— зауважив Богдан.

— Так, так. Я вірю в наш народ, в усі народи її, і численні і малі. Революцію тільки й зробить весь народ: коли весь народ встане, тоді все докорінно зміниться. Для цього нам усім працювати треба.

Вже кілька разів Богдан підводився, щоб іти, але говорили,говорили.

І він сам одверто розповідав Миколі Гавриловичу про всі свої труднощі, роздуми, зневір'я в свої сили. Але все це вже зараз здавалося йому самому не вартим особливих тривог, болю і страждання, хоча слухав його Микола Гаврилович уважно і розумів, розумів з півслова. Та що були всі його турботи, тривоги перед цим непохитним, великим духом, який, не згинаючись, проніс через усі тортури свою віру в народ, в неминучість перемоги світлого майбутнього, зберіг свої переконання, не поступився нічим, нічим! А щодо свого особистого життя — лише така звичайна людська занепокоєність: віддати борги всім, хто позичав, допомагав, авансував. Навіть уряду він не хотів бути винним, боржником, за витрати зворотного шляху з Вілюйська!

Непомітно минуло близько п'яти годин, а Богдан гадав, що коли на п'ять хвилин зайде, то й те щастя!

А втім, треба було йти. Та він прийде, неодмінно приходитиме, приїздитиме з будь-якого Яру, поки Микола Гаврилович в Астрахані.

— Треба йти, — сказав Богдан, зітхнувши.

— Так, треба йти, — з жалем мовив і Микола Гаврилович. І знову йому захотілося поділитися спогадом. — Знаєте, в останній рік у Вілюйську я міг ходити в гості до вілюйців, багато хто з них запрошував, але ж завжди мене вартовий проводжав і мусив чекати на морозі. Ну, я через це й припинив ходити. Що ж їм, бідолагам, мерзнути! Люди ж. Вартові і до мене непогано ставилися, тільки от їх часто міняли. Тільки звикне, повчу грамоті, книжки почне читати, додому вже сам листа написати зможе,— ан тут нових надсилають.

— Може, тому й змінювали, що звикали до вас і чомусь навчалися,— зауважив Богдан.

— Може, —погодився Микола Гаврилович,— так як же інакше? Не своєю охотою там опинилися, солдати, прості собі, неписьменні, затуркані, самі всіх бояться.

Ще постояли з півгодини, вже наказував, щоб Богдан одразу, як влаштується, написав, навідався.

— Може, з роботою треба буде допомогти.

— Я б переклади охоче взяв, мови я добре знаю — французьку, як рідну, і німецьку.

— От, от, до мене Солдатенков, старий видавець, дуже добре ставиться.

Він провів у сіни. Взялися за руки попрощатися. Раптом у Богдана вирвалося:

— Можна мені вас поцілувати? — і міцно обняв його.

— Я й сам хотів вас про це попросити,— прошепотів Микола Гаврилович, цілуючи Богдана, який не міг від нього відірватися. А той, як сина, цілував його і примовляв: — Слухайте, слухайте, ви вже не юнак, але ж я старий, старий стариган,— будьте обережні...

Це була батьківська просьба синові. Йди своїм обраним шляхом, але для матері, для мене, для праці, боротьби бережи себе...

Богдан вийшов збуджений, схопився раптом за груди, немов не вистачало повітря, а хотілося широко вдихнути — всім єством. На вулиці було порожньо, безлюдно. Можливо, за ним стежили ниш-кавки. Чорт з ними! За всіма не встежать! А ручаї течуть у велику ріку!

Хотілося швидше поділитися своєю радістю.

З ким поділитися? Навіть не з коханим дівчам — Женею. Мамі, мамі, славному Марку Вовчку треба швидше написати. Він повинен їй допомогти.

"Мамо, моя дорога!

Насамперед я передаю тобі привіт від людини, якій ми з тобою недостойні розв'язати ремінь на взутті".

Отак він їй напише.

Він напише про це побачення, про це щастя, цей дарунок долі, який він одержав у перший день свого астраханського заслання.

Він напише їй:

"Голубонька моя, спробуй пересиль себе, хороша моя, будь ласка, берись до роботи. Твій розум не втратив своєї гостроти, твоя душа, як і раніше, світла і чула. Ти можеш добре писати, я в тому глибоко переконаний. Скільки разів я тобі це казав. А тепер така підтримка, як думка Миколи Гавриловича..."

Він їй про все докладно напише.

Він ішов безлюдними вулицями незнайомого міста, і йому не хотілося повертатися до гостиниці. А що, як Титовський зустріне його, п'яним голосом

почне розповідати, де та як гуляв, примовляючи: "Люблю Астрахань! Культура!"

А йому, Богданові, жадалось зберегти нерозпле-сканим, незайманим цей дар долі.

Він уявив собі, як на далекій, суворій Півночі нахиляється Микола Гаврилович до кожного маленького ручайка і розчищає йому шлях,

* * *

І він, Микола Гаврилович, довго не міг заснути. Сидів за столом, підперши руками голову, і теж був під враженням несподіваної зустрічі... Може, він саме тому все витримав, що стільки людей думали про нього, згадували,— усмішка з'явилася на його обличчі,— і... співали! Він наче знову почув пісню, і тільки здавалося — звідусюди лунає бадьоро, завзято багато молодих голосів:

Выпьем мы за того, Кто "Что делать?" писал, За героев его, За его идеал!

І він не витирав окулярів...

...Добре ріці з потоками. Вона ніколи не висхне.

1978 р.