Побачення в Астрахані - Іваненко Оксана
Богдан Панасович трохи не скипів, та стримався і почав торгуватися, хоча ніколи цього не робив.
— Ну, хоч три карбованці уступіть.
— Ніяк не можу,— уперто й пихато твердив прикажчик.— Ну, четвертак вже, бог з вами, збавлю.
— Який четвертак? Ви ж самі бачите, який нікудишній матеріал.
— І не кажіть, добродію,— закопилив той губу. Навіть із цим справді поганеньким матеріалом
не хотілося розставатися, йти кудись-інде.
У цю мить зайшов, очевидно, сам хазяїн, старий єврей; прикажчик ще нахабніше і неприступніше заговорив з Богданом Панасовичем. Раптом старий здивовано мовив:
— Добрий день! Як давно ви нічого не купували у нас! Ви кудись їздили? — І тут він буквально вирвав з рук прикажчика костюм.— Що ти даєш панові? Ти не бачиш, що такому панові треба? Пробачте ласкаво! Він торгується з паном за якісь три карбованці і дає хтозна-що! Вийми мерщій брюки з тієї полиці, трикові. Вони підійдуть до піджака. У вас, пане, буде чудова літня пара. Жилет сюди не потрібно. За все десять карбованців. Це вас влаштовує?
Це виходило навіть дешевше, ніж виторговував сам покупець.
Приміряючи до постаті Богдана Панасовича піджак, старий прошепотів по-німецьки:
— Sind Sie jetzt frei? Ich weiss alles! 1
Богдан скосив оком на вікно. Там стовбичив його супутник. Старий болісно зітхнув.
— Може, вам ще шо треба, шановний пане? Ми постараємось швидко все зробити.
Богдан усміхнувся. Йому стало радісно не від виторгуваних грошей, а від тепла сторонньої людини, яку він, може, не впізнав, коли б зустрів не в крамниці.
— Ви знаєте що,— згадав Богдан, — у мене є шматок чесучі, я хотів би зробити літній капелюх, знаєте — "здрастуй-прощавай", чи можна було б зробити швиденько? Я завтра їду далі.
— О! Ви ще питаєте, чи можна швидко зробити! А хто робить найкращі капелюхи в усьому Ростові? Мій брат Ісаак, от хто робить. Він вам зробить на завтра за останнім паризьким фасоном "здрастуй-прощавай".— І додав, примруживши одне око: — Хай так і вийде — кому "здрастуй", а кому "прощавай",— і багатозначно зиркнув на вулицю, саме прикажчик вийшов. Старий дбайливо загорнув пакунок. Богдан вдячно потиснув йому руку і вийшов, задоволено притуляючи до грудей обнову.
— Ну що, порозумілися з жидом? Христопродавці! Виторгували хоч трохи?
— Все гаразд,— відповів Богдан.— Давайте зайдемо перекусимо.
Він знав, що цією пропозицією він найшвидше може припинити такі ламентації.
Тут, у Ростові, не міг він обминути ї книгарні. Але там спочатку перелякався ще дужче, ніж від ціни прикажчика. Книгопродавець також пізнав його, та одразу нагадав, що Богдан Панасович заборгував йому тридцять три карбованці вісімнадцять копійок.
— Звідки? Чому? — злякався Маркович.
— А ви, добродію, два роки читали мої бібліотечні книги — це чотирнадцять карбованців, потім взяли "Критику чистого разума" Канта, а потім...
Він тримав перед собою папірець і швидко відбивав пальцем на рахівниці, а Богдан то бліднув, то червонів і кляв себе — навіщо зайшов? — таких "зайвих" грошей вій просто не мав! Та раптом книгопродавець зсунув окуляри на кінчик носа і сказав:
—■ Ви можете заплатити цей борг книгами Марка Вовчка, пам'ятаю, колись пропонували взяти на комісію, та чомусь відклали, а в мене, між іншим, кілька разів питали її романи.
Богдан полегшено зітхнув. Мама виручить, безперечно, виручить, надішле книги!
Про це все треба було їй написати тут, на палубі, міцно тримаючи на колінах папірець, щоб вітер не вихопив та не кинув у Волгу.
Ці справи, лист відволікли Богдана од сумних думок. Треба й маму заспокоїти. Він писав: "Наближаюсь до Астрахані бадьорим і готовим на всі випробування. Ваша любов і дружини мене підтримують".
Звичайно, підтримують. Мама завжди підтримує— кидає все своє і летить на допомогу. І раптом гостра думка пройняла його. А власне, чи не через них "кинула" вона і своє найдорожче, найдо-рогоцінніше — свою працю? Для них. Для нього, старшого сина, для Борі — маленького, для чоловіка — Михайла Дем'яновича, поринувши в його постійні службові непорозуміння. Так, так, найбільше через них вона відійшла так далеко від літературного життя, свого справжнього життя, і навіть не може чути свого славного літературного імені Марко Вовчок, замінивши його на пані Лобач-Жученко. Хіба можна його замінити? Вона дратується, коли їй нагадують Марка Вовчка. Невже тільки ті літераторські петербурзькі свари так відштовхнули її від її яскравої творчості? Можливо, то був перший, але такий важкий поштовх — хіба мало переживають ущипливих неприємностей усі письменники?
Але втеча з Петербурга, шлюб з Михайлом, малий Боря — і потроху, потроху, наче зв'язана тонкими, а втім, міцними нитками по руках і ногах одними дрібними турботами не властивого для неї побуту, переїздами з міста до міста, змінами "служб" Михайла — чесного, порядного, відданого і — такого обмеженого в усьому! Вона, яку так любив Митя Писарев, яку шанували Герцен, Добролюбов, Микола Гаврилович Чернишевський...
Микола Гаврилович Чернишевський...
Хай все що завгодно буде в Астрахані, хай як завгодно прийме його генерал-губернатор Цеймерн, від якого залежить його дальша доля, "і сам на-цеймерю коли що",— писав він жартома в листі. Одне слово, як там не буде,— в Астрахані він мусить побачити Миколу Гавриловича Чернишев-ського.
І враз все відійшло. Він немов затремтів увесь внутрішньо. Невже це здійсниться — він побачить Чернишевського? І не жаль за матір, а якась світла і болісна хвиля подяки залила його.
Адже мати, мати виховала його так змалку, її друзі, і хіба картає його хоч коли за той шлях, який він обрав? І чому забуває він, як каже вона йому — хай не знають, що я Марко Вовчок, у цій глушині мені легше буде допомогти тобі і твоїм товаришам як дружині скромного службовця Ло-бача-Жученка.
А хіба всі забули славного Марка Вовчка?..
* * *
Визирнуло сонце, і вода вже була синьою-си-ньою. На узбережжі, на острівцях сиділо безліч птахів, цілком байдужих до людей, що пропливали рікою.
— Дивись, орлята,— мовив літній дядько парубійкові.
— І не бояться,— здивувався той.
— А чого їм боятися. У ватаг рибу тягають, а потім злетів — лови! Вони з крилами, їх не піймаєш.
■— Он як одне орля знялося! Просто тобі до сонця! — в захопленні вигукнув хлопець. — Добре з крилами!
Тут і там на берегах все більше з'являлися ватаги — рибальські становища, калмицькі кибитки, виростали перед очима ліси щогл, рей, стояли на якорях барки, чималі човни — "кусові", метушилися між ними менші — "косові", одне слово — все як належить коло чималого міста на великій ріці, і вже видно було — височить над усіма будовами славетний Астраханський собор.
— Люблю Астрахань! Культура! — повторив укотре Титовський, із задоволенням показуючи на строкату юрбу на причалі.
* * *
Щось різнобарвне, різномовне, розкошлане, галасливе виникло перед очима Богдана, оточило їх, гомоніло, торсало, сіпало. Титовський владно відштовхнув малих босих циганчат і, наче сам персидський шах, пройшов повз перекупок, які тут, на причалі, гукали, продавали. Лунали мови: татарська, калмицька, вірменська, персидська і, звичайно, російська, але дуже далека від зрозумілої російської, з незвичними для Богданового вуха наголосами, перекрученими словами. Халати, персидські малахаї маяли перед очима, метляли широкі пістряві спідниці на циганках, на їхніх чорних кучерявих гривах бряжчали срібні монети та намисто, чорні очі блискали лукаво, наче в них одразу виникала тисяча планів — як обдурити, заворожити, причарувати і головне — виманити гроші. Калмики, навпаки, дивували якимось добрим, умудрова-ним поглядом, наче давно вже знали — однаково усі їх' обдурять і скривдять. Перси трималися незалежно. Татари хазяйновито, але обережно. Без Титовського важко було б подолати цей ярмарковий простір на причалі.
— А що на татар-базарі робиться! — зауважив жандарм. Він як господар (жандарм скрізь господар, коли поряд нема вищого начальства) підійшов до шереги візників, і вони благополучно виринули з цього "азіатського" моря і подались до "Європи"— будинку генерал-губернатора, точніше, до його канцелярії.
Губернаторська резиденція містилася на досить пристойній і тихій вулиці, певне, влітку непаркій, зеленій, бо й зараз — адже був початок травня — старі тополі і акації були вкриті, немов ніжним зеленим серпанком, весняним листячком. Будинок мав цілком модерний вигляд. Вони, звичайно, не піднімалися мармуровими сходами, вкритими м'якими доріжками, в губернаторські покої, а зайшли в канцелярію, де, на подив Богдана Панасовича, на них не дуже звернули увагу і досить швидко "прийняли" — дали Титовському розписку без усяких причіпок та зауважень, які канцеляристи робили завжди в будь-яких випадках з особливою насолодою. Чиновники були заклопотані і явно схвильовані чимось своїм.
Богдан Панасович знав, що він мусить з'явитися особисто на прийом до губернатора і тоді вже довідається про своє призначення (Титовський казав з певністю — Красний Яр). Він спитав, коли його прийме губернатор, і секретар відповів;
— їх превосходительство хворі. Вас прийме завтра вранці віце-губернатор. Сьогодні можете погуляти, познайомитися з містом. Пане Титовський, ви ж знаєте, в якій гостиниці зручніше влаштуватися.
Все було офіційно чемно і спокійно, і тоді Богдан теж офіційно спокійно спитав:
— А можна у вас дізнатися адресу пана Черни-шевського? Я хотів би його побачити.
— А чого ж, прошу,— досить байдуже мовив секретар і, навіть не заглядаючи в книги, сказав адресу.— Це недалеко від собору, найбільшого визначного архітектурного явища нашої Астрахані. Раджу уважно оглянути. Так, будь ласка, завтра
0 дев'ятій ранку вас прийме віце-губернатор.—
1 з мить подумавши, додав: — А до Миколи Гавриловича Чернишевського краще надвечір підіть. Удень він завжди працює.— І невідомо було, чи це повідомляється з уваги до праці Чернишевського, чи як узаконений дозвіл — коли можна піти. Мабуть, було і те, і друге. Адже Чернишевський жив тут уже четвертий рік, і хоча, звичайно, під невсипущим доглядом поліції, проте і як своєрідне "визначне явище" Астрахані — і краще вже, вирішило начальство, хай ходять до нього цілком відкрито, тим більше, що, за спостереженнями, Чернишевський сам не любив відвідин.
Богдан попрощався і вийшов.
