Побачення в Астрахані - Іваненко Оксана
Це в той час, коли він вважав, що мусить йти "в народ", інакше не зрозуміє життя людей і вони не зрозуміють їхніх стремлінь. Потім безконечні сперечання в гуртках, перегляд настанов... Він діяв у низових, первинних, але ж і там відлунювали незгоди, суперечності тих, що діяли у великих масштабах.
Зараз ятрили сумніви. Невже були непотрібні і ходіння в народ, і крайні висновки народовольців, їхні терористичні замахи, за якими слідували жорстокі репресії? Невже це все були непотрібні жертви?
А може, він сам просто втомився, далися взнаки втечі від арештів, обшуки, в'язниця, хвороба, а до того ж сімейні нелади з першою дружиною — Лі-зою. Спочатку вона поділяла його погляди, співчувала, а потім їй набридло все, вона не вірила в їхню діяльність, в нього. Казала, час уже йому вгамуватися. Що ж, їй потрібне було устатковане сімейне життя — росли діти. А він все вештався хтозна-де, кандидат фізико-математичного факультету зробився якимсь ремісником — то зовсім чорноробом, то жив на селі, то примушений був мерщій тікати з Москви, де жили один час, у Ростов-на-Дону. І завжди хтось таємниче приходив, треба було притулити, переховати, тремтіти. їй все це набридло. І він набрид, вона в нього не вірила.
І тут з'явилася, наче зірочка крізь хмари на темному небі пробилася,— Женя Голубовська. Вона дивилася на нього захопленими ясними очима, ловила кожне слово, вірила, що тільки він, він зможе повести її "в стан погибающих за великое дело любви".
Він намагався не замислюватися, що переважало для нього,— її ця віра в нього, віддане захоплення чи юність. Вона була вдвічі молодшою — 18—36. Що б там не було, він тільки в ній вбачав свій порятунок. З Лізою він розлучився. Мама жаліла Лізу, то була дочка її ще орловської приятельки. Як усе було заплутано! І тут саме його заарештували. Женя не відсахнулася. Вони вдвох з мамою приїхали до Новомосковська, де він сидів у тюремному замку. Звичайно, він найдужче сумував за Женею... а клопоталася і турбувалася мама... Зараз згадав її хворе, змарніле обличчя. Його вколов за-пізнілий докір.
Він-то не турбувався ніколи про матір, усе приймав як належне і тільки інколи, навіть якось за-судливо, питав: "Ну чому ж ти не пишеш? Чому ж все-таки ти відійшла від літератури?"
А вона відповідала лише мовчазним, строгим поглядом...
Він, син, не хотів заглиблюватися в її переживання. Заглиблюватися, намагатися зрозуміти — це ж брати на себе відповідальність. Підсвідомо він уникав, відштовхувався від цього. Йому, як усім синам, було ніколи.
Він мусив, він повинен був думати про неї, славну письменницю, яка перестала вірити в свій талант, своє покликання; свою працю і все своє багатство душі, вдачі віддала їм, синам — йому, маленькому Борі. "Певне, і чоловіка — Михайла Дем'яно-вича — слід залучити до "синів"! — гірко подумав Богдан. Як уже звикли "сини", всі сини на світі, що матері все віддають, всю душу і думки повинні віддавати. Ще добре, коли сини турбуються про їхнє матеріальне життя! У нього і цього нема...
Та він розуміє, для його матері не це головне. Головне, головне те, що він не мав ніякої відповідальності за її справжнє творче життя, а вона, вона була йому завжди другом на його кострубатому шляху, в його небезпечній діяльності.
Зараз, опинившись сам на сам, в незнайомому місті, в незнайомій горбі, він був після кількох місяців тюрми на відносній волі — до завтрашнього дня. І він немов підсумовував усе перед якимось вищим судом.
Хай їхнє побачення триватиме лише кілька хвилин. Хай великій людині нема ніякого до нього діла, і не зверне він особливої уваги на випадкового відвідувача,— це не має для Богдана значення. Він сам для себе мусить бути перед ним із щирою душею. Він мимоволі згадував своїх ровесників, друзів, соратників. Хто зневірився в політичній боротьбі, зайнявся наукою чи цілком дозволеною діяльністю з відтінком дозволеного лібералізму, хто просто скотився до зрадництва ідеалам юності. Але ж були такі, котрі не схилялися і уперто йшли вперед!
Богдан оглядав не тільки своє життя, а життя всіх "синів" покоління, що вийшло на шлях після батьків, борців славних шістдесятих років. Як він міг не побачити найславнішого їхнього проводиря? Живого. Він ще не вмер, не загинув.
Але ж і з його покоління вийшли відчайдушні герої, що загинули на шибениці, конають на каторзі...
Він, Богдан, був лише один із тисяч непомітних, скромних чорноробів великої справи, і хай які там неприємності не будуть після цього, — бо хоч і чемно-байдуже дали йому губернаторські лакеї адресу, — він-то знає — певно, взяли вже на замітку: тільки-но приїхав, одразу побіг до Чернишевського!
А може, після двадцяти років каторги він побачить таку стару, розбиту, немічну людину, якої абсолютно нема чого боятися. От навіть "негласное наблюдение" зняли, а лишився тільки "полицейский надзор" — як сказав за сніданком Титовський. Це були тонкощі і нюанси жандармської праці! Самим було смішно — навіщо тримати постійно трьох нишкавок для старигана!
Нічого, хай зовсім старий і немічний, хай строгий, як на фотографії, хай відлюдний і замкнений, Богдан мусить його побачити. Це його синовній борг.
* * *
Він немов задихнувся, і було важко підвести руку, щоб постукати в двері. Невже він так хвилюється?
— Заходьте, не зачинено! — почув він хрипкий голос.
Відчинив двері. Від столу метнулася невисока постать у темно-зеленому халатику. Так оце він... Невисокий, худорлявий, але навіть не дуже старий на вигляд, а довге до плечей волосся ще густе і чомусь — відразу помітив і відзначив — не сиве, так, сивинки проглядали де-не-де в каштановій шевелюрі. Примружені очі глянули насторожено. Богдан згадав, як сказали в канцелярії генерал-губернатора: "Він нікого не приймає, ніде не буває, хоча його й запрошували до себе особи навіть з нашого вищого світу".
На мить Богдан злякався — що, як не вийде, не вийде ця жадана зустріч, навіть просто формальний уклін стане чимось недоречним. І в той же час його пройняло всього якесь безмежне співчуття до цієї невеличкої постаті в простенькому дешевому халатику. Кімнатка майже без меблів, тільки скрізь книги, не тільки на стінній полиці, а скрізь — на стільцях, ослінчиках і навіть на ліжку. І, певне, відірвав від роботи, бо на столі відкриті товсті фоліанти, напівсписаний аркуш паперу...
Богдане, що ж ти? Це ж той, хто "Що робити?" написав!..
І він уже не думав, що сказати, що вийде.
— Пробачте, я не міг не прийти до вас, не побачити вас. Миколо Гавриловичу, — мовив Богдан тихо і з такою шанобою, на яку лише спроможна людина. — Я син Марії Олександрівни Маркович, Марка Вовчка. Може, ви пам'ятаєте таку письменницю? Вона просила передати вам привіт.
— Син Марії Олександрівни?! — 3 обличчя Чернишевського враз зникли настороженість, може, навіть незадоволення, що порушили спокій праці.— Син Марії Олександрівни, Марка Вовчка,— повторював він радісно і вже обома руками тиснув Богданові руку, як доброму, жаданому гостеві.— Сідайте, сідайте, я радий вас бачити, дуже радий.
Він озирнувся по кімнаті. Тут навіть простої канапки не було. Не роздумуючи, Микола Гаврилович похапцем зняв з одного стільця книги, переклав на стіл, підсунув Богданові, сам сів поряд, на якому сидів, працюючи за столом.
— Ви ще питаєте, чи пам'ятаю! Я обурений, що її забули! Я вважав і вважаю її величезним талантом! Ну, хай не такий, як Лєрмонтов і Гоголь, але одразу після них, одразу, вище за багатьох інших. Я радий, радий вас бачити. Он який — син Марка Вовчка! А як ви тут опинилися? У справах? Мандруєте?
Богдан усміхнувся.
— У державних справах. Засланий до Астраханської губернії. Завтра представлюсь віце-губернатору, він вже визначить, де мені жити. Здається, Красний Яр.
— Он як — Красний Яр. Це про нього писав один журналіст: "Шматок землі, навколо вода, а там височінь піднебесна".
— Аякже, це писав мамин знайомий — дивак фольклорист Якушкін. Ще й додав — Красний Яр збудований спеціально для строптивих.
— Виходить, і ви, син Марка Вовчка, з строптивих,— лукаво глянув на Богдана і поклав свою худу руку на його.— Ну, це все ж таки не так далеко від нашої столиці — Астрахані, — мовив він заспокійливо.— За сибірськими масштабами там і тисяча верст наче поряд! А тут що — скрізь волзька вода!
І раптом Богдан відчув — рідна людина. Усе йому можна просто розповісти, усім поділитися, порадитись.
— Давайте на ліжко сядемо, а то якось незатишно, надто вже офіційно,— сказав весело Микола Гаврилович, ніби перед ним відкрилися всі почуття Богдана. Та, певне, так і було. Обнявши гостя, він підвів його до ліжка. Справді, на цьому вузенькому залізному ліжку все ж таки було якось затишніше, ніж на стільцях. І якось ближче.
— Он який вже син Марка Вовчка. А я ж її пам'ятаю молодою, на фотографії, — пояснив він, усміхнувшись. — Вона з Італії Бову — Миколі Олександровичу Добролюбову — надіслала. Як він зрадів тоді! Уже лежав дуже хворий, та сам коректуру її творів вичитував. Він про вашу маму стільки мені розповідав, неначе я сам її бачив і знав добре. А звичайно, знав, адже наша була, в "Современнике" її нашому друкували, раділи її творам. А познайомитися наочно не встиг. Миколу Олександровича ви, певне, не пам'ятаєте?
— Що ви, аякже, добре пам'ятаю. Ми в Неаполі розшукали Добролюбова, і так уже мама цьому раділа! Вони стрічалися майже щодня і ніяк наговоритися не могли. Всі гадали, що вони давні друзі. Ну чого я був невеличким тоді і не дослухався до їхніх розмов! — з щирим жалем мовив Богдан.— Більше гасав з хлопчаками, правда, заповзятими гарібальдійцями, і кричав з ними "Еввіва Гарі-бальді!".
— От і одправляють вас за це на острів строп-тивих,— пожартував Микола Гаврилович.— А що ж пише тепер ваша шановна мама? — спитав він.— Я щось останнім часом не стрічав її імені в журналах. Я все-таки стежу, намагаюсь стежити і надолужити все, що пропустив за той час. А от коли ще там,— він зробив рух головою, немов хотів показати туди ген далеко за гори, за ріки, за свої каторжні роки,— коли там мені щасливим випадком трапився її роман "В глуши", я його багато разів з насолодою перечитав... А от давно нічого не траплялося, ані її творів, ні про неї. Що ж Марія Олександрівна тепер пише?
— Мама давно не пише,— сумно відповів Богдан,— вона зовсім відійшла від літератури.
— Як?! — змахнув руками Микола Гаврилович.
