Побачення в Астрахані - Іваненко Оксана

А коли всі працюватимуть — не буде багатіїв і бідарів, не буде голодних і пригнічених, а всі багатства землі, науки, мистецтво будуть для всіх.

Богдан після писарєвської статті ще глибше зрозумів роман Чернишевського, і вчення соціалізму, і прагнення революціонерів.

Така раптова, безглузда загибель Миті... Він утонув, коли вони вдвох з Богданом купалися на відпочинку під Ригою... Потім університет. Звичайно, він зблизився із студентами найрадикальніших поглядів. От коли він і кричав і діяв.

Зараз тут, сидячи на лаві соборного подвір'я, Богдан усміхався. Може, то був його "зоряний час"—та перша велика демонстрація у Петербурзі коло Казанського собору, бо це ж тоді він кричав і кинувся бити, звичайно, не тих катів, що стояли на ешафоті Чернишевського, та хіба ж не такі знущалися з нього, великого страдника, що на той час вже понад дванадцять років конав на каторзі в Кадаївських руднях, в Олександрівському заводі, в "холодній могилі" — Вілюйську. І про нього палко промовляє студент Жорж Плеханов.

Хіба може коли забути Богдан той ранок, той день?

Скільки там зібралося молоді робітничої, студентської! Поліцейські нишкавки відразу відчули щось підозріле, коли перші групи прибулих замовили в соборі молебень за "раба божого Миколу", а з лав у лаву передавали навіть не дуже пошепки: "Молебень за Миколу Гавриловича Чернишевського". То байдуже, що більшість із них була невіруюча, цей молебень був як виклик уряду, як вияв обурення, протесту. А з усіх кінців Петербурга поспішали студенти різних інститутів, училищ, університету, Медичної академії, приєднувалася робітнича молодь.

— Ми відслужили молебень за здравіє Миколи Гавриловича й інших мучеників за народне діло,— безбоязно виголошує Жорж Плеханов.— Ми зібралися, щоб заявити тут перед усім Петербургом, перед усією Росією нашу цілковиту солідарність з людьми такими, як Чернишевський. Наше знамено — їхнє знамено! На ньому написано: "Земля і воля селянину і робітнику!" Ось воно! Хай живе Земля і Воля!

Робочий парубійко років шістнадцяти раптом високо підняв древко, і немов вітер розгорнув над натовпом червоне знамено.

— Хай живе Земля і Воля! Хай живе соціальна революція! — залунало на площі. Та вже проштовхувалися до оратора, до фабричного парубійка Яшка Потапова, який підніс знамено, поліцейські, вони вже хапали і хлопців, і дівчат, котрі вигукували гасла, тягли їх за собою. Богдан не тільки кричав "За Чернишевського! За Землю і Волю!",— він так вправно орудував боксом проти поліцейських та двірників, що запам'ятався багатьом демонстрантам.

— Ну, парижанин, здорово ти їм між ребер надавав,— із задоволенням казали йому потім. А хто до того не знав Богдана близько, був просто здивовано захоплений, як цей напрочуд гарний кароокий веселий хлопець виявився таким вправним та відчайдушним. Він тоді і втік із товаришами дуже спритно з площі і цим уникнув арешту.

Буряні студентські роки...

/ Выпьем мы за того,

Кто "Что делать?" писал, За героев его, За его идеал!

Де тільки, в яких кутках на зборищах, на вечірках не лунала ця пісня! Тільки сам він, великий страдник, не чув її, не знав; а чи відчував, як до нього тягнуться думки, побажання, співчуття тисяч, ні — мільйонів людей?! Може, їхня незрима сила і підтримувала його? Життя його було оповите таємницею, а втім, колись тайне стає явним. Навіть і в ті роки вряди-годи доносилися різні чутки. А забувати про нього? Ні, ніколи не забували, ніде, в найпротилежніших сферах.

Серед літераторів, з якими стрічалася мати, ще живучи в Петербурзі, дізналися, що якось на полюванні — навіть місце називали — в околицях Новгорода— імператор Олександр II розмовляв по-приятельськи з поетом Олексієм Костянтиновичем Толстим. Імператор спитав:

— Що нового діється в літературі? Толстой відповів:

— Ваша імператорська величність, російська література одягла жалобу з приводу несправедливого осуду Чернишевського...

Звичайно, старий гадав цим допомогти, але цар не дав закінчити. Він насупив брови і різко урвав:

— Прошу тебе, Толстой, ніколи не нагадуй мені про Чернишевського,— і круто повернувся від нього.

Літератори про це говорили з повагою до старого поета, який замолоду займав високі придворні посади, був близький до царевича і завжди як міг намагався допомогти літературній братії.

Серед лікарів ширилася ще одна чутка. Всесвіт-ньовідомий лікар — професор Сергій Петрович Бот-кін — врятував від складного захворювання одну короновану особу. Коли його спитали, не напрямки, звичайно, а натяками через царедворців, що хоче він у нагороду, професор, не замислюючись, відповів:

— Переведіть Чернишевського в європейську частину Росії. Це єдина нагорода, яку я бажаю.

Він знав, у яких неймовірно жорстоких умовах острожного режиму, в жахливому кліматі, серед боліт, куди навіть пошта місяцями не дістається, перебуває в'язень. І які хвороби, в сотні разів страшніші за хворобу його коронованої клієнтки, неминучі для засланого. Навіть ліки, які професор радив сім'ї надсилати, Микола Гаврилович не одержував, і все частіше передавали з вуст у вуста, що його вже й в живих нема! Та професор знав, що він живий і треба його рятувати. Царедворці, що так люб'язно пропонували будь-яку нагороду, одразу дали зрозуміти, що така нагорода неможлива, і хай він ліпше про це не говорить своїм високим хворим.

Ну що ж, серед друзів-лікарів, студентів-медиків, молоді, серед письменників, журналістів — ще більше схиляння перед благородним професором і ще дужча ненависть до невмолимих суддів.

Водночас із Богданом Марковичем вчився в університеті старший син Чернишевського — Олександр. Вони були знайомі, товаришували. Богдан

5*

П5

заходив до нього додому, познайомився з дружиною Миколи Гавриловича — Ольгою Сократівною. По-різному ставилися до неї люди, та Богдан знав з дитинства, як ставляться звичайні помірковані, посередні і в усьому "правильні" люди до незвичайних для них своєю правдивістю і справжністю людських взаємин. Цю жінку любив Чернишевський. Він перед шлюбом попередив її, що знає, яка доля чекає його, бо він ніколи не буде осторонь боротьби,— вона, не вагаючись, навіки зв'язала своє життя з його. Він категорично заборонив їй їхати за ним у Сибір, як зробили жінки декабристів, але вона вірно чекала всі двадцять років, зрозуміла і не нарікала, коли на пропозицію написати "прошеніє" цареві про пом'якшення кари Чернишевський категорично відмовився. Про це розповів Богданові Олександр.

— Шевченко теж відмовився, — зауважив Богдан.

— Знаєте, що написав батько матері? Що вона мусить триматися. Сотні років минуть, а їхні імена пам'ятатимуть, і вони будуть людям милі. Мені здається, крім його переконань, які ніколи не зміняться, його ще тримає оце ставлення до нашої матері. Як він турбується про неї, її здоров'я, а сам запевняє завжди, що цілком здоровий і живе навіть "комфортабельно". Ще б пак не комфортабельно! — гірко зітхнув він.— Цілий острог на одного...

Так, про це вже знало багато людей — після Нерчинська, Кадаївських рудень, Олександрівсько-го заводу, де він відбув весь — весь! — строк каторги, цар не дав дозволу на вільне поселення навіть у Сибіру. Чернишевського таємниче перевезли у Вілюйськ.

Що знали про Вілюйськ? Дев'ять з половиною тисяч верст від Петербурга. Понад сімсот верст на північ від міста Якутська. Куди не кинеш оком — тайга. Сам Вілюйськ на березі річки Вілюю, наче в болотявій улоговині, а навколо тайга, тайга... і тиша... У тій улоговині щось із тридцять будиночків та кілька якутських юрт... Невеличка дерев'яна церквушка, а на околиці "міста"—найбільша і най-солідніша будова між цією мізерією — острог, і в ньому лише один арештант — Чернишевський. Навколо тиша... Тайга... Взимку, що тягнеться безконечно, п'ятдесятиградусні морози... Проте однодумці, послідовники розробляють неймовірні плани втечі. Спроби провалюються. Вони закінчуються жахливо— арештом, вічною каторгою для сміливців, ще дужчим погіршенням режиму для Чернишевського. Декому щастить уникнути жорстокої кари, отак відчайдушного Лопатіна судили за проживання за чужим паспортом, не виявивши його участі в організації втечі Чернишевського. І просякають, просякають відомості про Вілюйськ, і ще дужче зацікавлюються люди, знову і знову перечитують твори непохитного ув'язненого проводиря, і вони стають дороговказами новим поколінням, новим молодим бійцям.

Ні сини його, ні Богдан і його ровесники-сорат-ники ще не знають, що в невеличкому місті Західної України "Що робити?" перекладає Іван Фран-ко. Роман перекладено в Сербії, Болгарії, він надихає болгарина Ботева. Про Чернишевського пишуть у Франції, Англії. І поки що лише небагатьом людям в Росії відомо, що про "видатного російського мислителя, блискучого економіста" Чернишевського, який "гине в лісистих болотах Сибіру", згадують і пишуть велетні людства, проводирі революційного руху, всесвітнього єднання робітників — Маркс і Енгельс.

Про все це дізнаються потім.

А поки що для всієї неосяжної Росії — він невгасимий смолоскип, і передають, дарують як най-дорогоцінніший дарунок один одному його заборонені фотографії.

...Все життя зберігатиме його фотографію тоді ще не відомий нікому юнак — Володимир Ульянов...

Выпьем мы за того, Кто "Что делать?" писал, За героев его, За его идеал!

...От згадався цей приспів студентської пісні і не дає спокою цілий день в Астрахані. А чи пізнав би його, коли б зустрів на вулиці, на бульварі? Може, він заходить сюди, до собору, милується краєвидом?

Звичайно, пізнав би! У мами здавна було його фото, і він ще малим бачив його — молодого Чернишевського, а нещодавно передавали потай — його останнє, певне, вже в Астрахані зняте, і Богдана вразило обличчя літньої людини з виразом невгасимої твердості, глибокої думки в очах. Богдан уявляв собі — от стрінеться високий, строгий, замкнений, такий, як на фото. А яким він і може бути? Відлюдний — не хоче спілкуватися з людьми, про це сказав верткий секретар у канцелярії генерал-губернатора. Нічого. Тільки б побачити його і вклонитися за все, за все.

* * *

Богдан Панасович блукав вулицями міста напів-азїатського, напівзвичайного провінційного російського, не привертаючи нічиєї уваги. Нічого особливого не було в його зовнішності літнього чоловіка з втомленим обличчям, млявими рухами — йде собі немолода людина чи в справах, чи просто прогулятися.

Так, уже "немолода", не схожа на "парижанина", що орудував боксом на Казанській площі Петербурга під час славнозвісної демонстрації, ні на "генерал-пропагандиста", як прозвали його, коли він виступав на студентських сходках, у робітничих артілях, на селі.