Нічна тривога - Кочерга Іван

Дивно, що я забувся спитати в неї її ім'я. Я її бачив один раз в нашому ' домі, коли спалахнуло світло... Вона перев'язала мені рану.

Віра. Ви забули... це я перев'язала.

Орест (пригадуючи). Ні... ви потім, а перша вона. Я ж казав вам, вона з'явилась із темряви, немов Псіхея на тій чудовій картині... то це ж і була вона... така ж прекрасна і легка, і так само з флаконом— в руках...

Лена (про себе). Боже мій..; Віра. Ну добре, добре, ляжте...

Орест. Яка чарівна краса... Невже я її ніколи не побачу...

Лена. Любий... Яке щастя. (Притулилась в кутку, приклавши обидві руки до серця.)

Орест. Вона з'явилася з темряви... коли спалахнуло світло. І мені здається, що й зараз... якби запалити світло, вона б з'явилася знов, така ж осяйна і прекрасна... Але чо-гось'мене хилить до сну... це, напевно, від ваших крапель... Дивись... (Уже крізь сон.) Це ж вона стоїть там в кутку! Налякана... тремтяча... (Падає на подушки й поволі засинає.) Люба!..

IV

Віра (розгублена, стримуючи сльози). Він любить... він любить її, іншу! Кращу за мене... (Нервово засмикує завісу алькова І йде на середину кімнати.) Любить, не знаючи навіть, хто вона... (Таким же нервовим рухом вмикає світло і відступає, вражена, побачивши Лену, що стоїть нерухомо на тому ж місці.) Лена!

Пауза.

Віра. Ви все чули? Лена. Так.

Віра. Ну що ж, радійте, пишайтесь! Він вас любить, згадує, мріє про вас! Псіхея!

Лена. Віро, що з вами? Звідки цей тон! За що ви сердитесь?

Віра. Де вже мені рівнятись з вами. Лена. Віро!

Віра. Ви ж красуня, принадна, захоплювали митців красою. Не дурно ж Юліан Лаврентійович теж захопився вами. Псіхея!

Лена. Та постривайте ж, Віро! Ну, нехай так, але що ж я вам зробила?

Віра (не слухаючи). Ви виникаєте, як сяйво, з'являєтесь, як Псіхея, ледве прикрита серпанком. Де ж йому встояти перед красою, що відкрита для всіх очей!

Лена (спалахнувши.). Віро! Ви можете на мене сердитись, але не маєте права ображати! Це був мій хліб, моя чесна праця...

Віра (опам'ятавшись). Простіть мене... Але що ж робити, коли я його так полюбила. (Безпомічно опускається в крісло й закриває обличчя руками.)

Лена (підходить до неї й кладе руку на плече). Але ж ви... Боже мій! Як це ж я не догадалася одразу! Значить,

ви нічого не знаєте? Ну, звичайно... Ви ж пішли з дому раніш, ніж я приходила до вас...

Віра (з тривогою). Що таке? Що сталося?

Лена. Цей юнак... Що приходив до вас поранений і що зараз тут... Це ж Орест... син вашої матері...

"Віра (скрикує). Що таке? (Встає вражена.) Орест?..

Лена. Ну, так! Невже ж ви цього не знали?

Віра. Орест... Це Орест? Син моєї матері? Син моєї матері, що відштовхнула його від себе... Син моєї... (Зрозуміла.) І значить, мій брат! Мій брат! (Падає в крісло, здригаючись від ридань.)

Лена. Ну, годі-бо, заспокойтесь... бідна... Як дивно. Обом він приніс тільки горе. Матері за те, що відштовхнула його, не знаючи. А цій — за те, що покохала, не знаючи...

Віра (схоплюється й обіймає її, плачучи). Мій брат... ось чому, ось чому мене так поривало до нього... І він казав... ви така добра... і ніжна... як сестра... а я... а я думала... Лена ніжно голубить її голову.

V

Тихий стукіт у двері. І зараз же входить Євгенія.

Лена. Нарешті! (Обережно садовить Віру в крісло й поспішає до Євгенії.) Нарешті... Євгенія. Де Орест?,

Лена (вказує). Там. Він спить. Ми обидві вартуємо біля нього. Ви ж'знаете... Він був у Любовицької. Але вона його не впізнала, не прийняла... не вгадала серцем матері.

Євгенія (гірко, про себе). А я? Так, я знаю. Бідний Орест... Хіба я краща? (Похилила голову.)

В і р а (що перестала вже плакати і схвильовано дивиться великими очима на Євгенію, готова кинутись до неї). Боже мій... це ж вона... ,

Лена (ніжно торкаючись руки Євгенії). Ну, годі-бо... Не хвилюйтесь, Євгенія Йосипівна.

Віра (скрикує). Євгенія!

Євгенія. Хто це? Ця дівчина?

Лена. Віра. Сестра Ореста.

Євгенія. Сестра Ореста? Дочка Любовицької?

Віра (підводиться й підходить до Євгенії). Ні!, Сестра Ореста, але не дочка його матері. Сьогодні вночі я пішла від неї. Пішла; бо вона вигнала з дому Ореста!

Євгенія (насторожено й хмуро). Але ж вона не знала, хто він... (Про себе, з мукою.) А я знала...

Віра (палко). Тим гірше! Кожен, хто б'ється за вітчизну — мій брат! А він же був хворий, поранений, шукав притулку і материної ласки...

Євгенія (так само). Материної ласки... Чи ж дала я йому... цю ласку?..

Віра. І горе тій жінці, що вижене сина з дому!

Євгенія. Горе... (З мукою.) Горе...

В і р а. І тепер... і тепер я ваша дочка! Чи візьмете ви мене, люба, дорога моя мамо? (Бере і цілує руки Євгенії.)

Євгенія (глибоко зворушена). Бідне дитя! Ви ж не знаєте, хто я... і що зробила... (Береться за серце й втомлено опускається в крісло.)

Лена гасить люстру і йде до алькова.

Віра (вмощується біля її ніг, дивлячись на Євгенію з гарячим співчуттям). О, ні! Я давно вже знаю й люблю вас, Євгеніє! Ось уже п'ять років, як я бережу кожну книгу, кожну газету, де написано про вас, про ваше прекрасне життя. І як ви вчилися літати, і як билися з фашистами в Іспанії... і як були тяжко поранені біля серця і кинули через це літати... (Голубить її руки.) А про те, як любили й виховували Ореста і віддали йому все життя... про це не було в газетах. Але про це я взнала від матері і вже тоді зрозуміла все і повірила вам, а не їй.

І так сидять вони в півтемряві, дівчина біля ніг жінки, на яку вона дивиться з благоговінням, розмовляючи тихо й стримано, немов розповідаючи багато разів передумані думи. А в глибині кімнати — проміж завішеним вікном і закритим альковом — стоїть друга, теж заглиблена в думки дівчина, прислухаючись до тепер уже рівного дихання сплячого.

Євгенія. Так... я віддала Оресту все, що сама вважала за краще. Може, він бачив мало ласки в моєму домі. Я була більше бійцем, ніж жінкою... Ось чому я так боялася, щоб він не пішов до Любовицької... Вона могла б купити його ласкою... Для неї це була недорога ціна...

Віра. І вона її пошкодувала.

Євгенія. Це була її помилка...

Віра. Не помилка, а скупість. Ласку матері не можна берегти лише для сина і тримати під замком, як золото. Тоді вона стає ненавистю для людей.

Євгенія; Я ж не мала цієї*щедрої плати, яку так легко, так радісно давати. Ласка згоряла у мене в серці... він же знав лише суворий обов'язок. Зате не було мужньої радості, якої б я не ділила з ним. Літак був його колискою... Йому минало п'ятнадцять рокір*.коли я літала через океан, сімнадцять, коли я билася в Іспанії... І скрізь він був зі мною. Він не знав моїх поцілунків, але я пестила його в огні... в огні, де гартуються герої.

Віра. Як давня богиня, що клала в огонь дитя земної жінки , Іцоб зробити його безсмертним.

Євгенія. Хіба є така мука? О, як я її розумію... І напевно, рідна мати боялась і не хотіла...

Віра. Так... одного разу вона побачила це і злякалась... і відняла дитину в богині.

Євгенія (підводиться схвильована, про себе). А я ж сама... я ж сама штовхнула його до неї... А що, коли він... коли його знову потягне в дім, де він народився... Та й куди ж йому більше іти, якщо я...

Віра (стривожена, теж підводиться). Що з вами, Євге-йіє? Що ви почули? Ні, він спить.

Євгенія (бере Віру за руку). Ви були дома, коли він приходив? Що він казав, чи дивився навколо?

Віра. Дуже мало. Спочатку він був непритомний.

Євгенія. Непритомний... Не маючи де схилити голову

Віра. Але потім, коли я перев'язала йому рану... він зовсім очуняв... Розмовляв зі мною... підвівся, розглядав кімнату... яка йому дуже подобалась.

Євгенія. Ось вона, кара...

Віра (згадавши). Він казав, що немов бачив уже колись цю кімнату. Навіть згадав, що в ній були скляні двері на веранду і в сад,— а вони ж дійсно є, тільки завішені килимом, для маскування.

Євгенія. Материн дім! Він же знову захоче його побачити! Знову. Яка це страшна влада... (Ламає руки.) Даремно ж я купала його в огні. Даремно...

Лена (підходить до вікон і розсовує важкі завіси. Починає розвиднюватись). Вже скоро день! Світає...

VI

Тихий стук в двері, і зараз же по тому входить радісно схвильований

Дрозденко.

Дрозденко (стиха, але збуджено Євгенії). Як добре, що ви тут. Ну, як він? Спить?

Віра. Так, тепер міцно спить. Я дала йому крапель.

Дрозденко. Нехай спить, ще рано. Якби ви знали, Євгеніє! Це ж був він, Орест! Пам'ятаєте, я розказував вам вчора про льотчика, що летів у відпустку і збив чотирьох німців? Це ж був він, Орест. Зараз про це тільки й розмови на аеродромі. Та ось і чемодан його, весь пробитий...

Євгенія. Орест? Він! Господи! Яке щастя! Любий, чудесний, мій хлопчик! (Раптом згадавши.) Але ж я (хитається)...

Дрозденко (зляканий, підтримує її). Що з вами! Заспокойтесь... Ну, чи можна ж так хвилюватись... Дайте води. Дівчата клопочуться.

; Є.вт е н і я. І я не повірила... і зустріла його так безсердечно... Ревнощі, низькі ревнощі до тієї жінки засліпили мені очі... За що? За що я образила його, відважного, великодушного, що віддав свою кров за Вітчизну... Немає... немає прощення за це.

Дрозденко. Та годі-бо, заспокойтесь, це ж зовсім не так. Дівчата стоять розгублені, не знаючи, що робити.

Лена (з склянкою води). Заспокойтесь... випийте.

Євгенія. Не треба! (Відштовхує склянку.) Не треба нічого... У мене немає навіть крові, щоб віддати йому взамін. Я піду... Прощайте. (Іде, хитаючись, до дверей.) Не повірила ні йому... ні собі... він же був мій! Як же я могла не повірити вогню, що сама, що сама в ньому запалила! Прощайте.

Дрозденко (суворо). Стійте. Як вам не соромно!

Євгенія*. Пустіть! Це моя провина, і я сама буду страждати за неї.

Дрозденко (бере її за руки). Нехай провина, але чого ж тікати від правди? Та й яка провина? Якщо навіть ти була винувата одну хвилину, то правдива все життя! Це ж була тривога твого серця, нічна тривога, і годі! Та хіба одна най-темніша ніч може загасити сонце? Дивись, воно вже сходить, знову сходить переможе, як правда.

Євгенія сідає, закривши обличчя руками. Віра знову вмощується біля її .ніг. Віра. Ну,, годі-бо, моя дорога, моя рідна.

Зовсім розвиднілось.

VII

Міцний стукіт у двері. Дрозденко. Що таке? Хто це сміє так стукати!

Входять Любовицька і Івлєв. Любовицька в розкішній довгій чорній сукні і манто, тримається з підкресленим апломбом.