Натура й культура - Кочерга Іван

НАТУРА Й КУЛЬТУРА

ДІЙОВІ ОСОБИ

Мокрина Ко в а л єн ч и х а — 35 літ.

Галя, її дочка — 17 літ.

Тетяна, її мати — 55 літ.

Петрусь, її син—— 12 літ.

Кучерявий, другий чоловік Мокрини — 30 літ.

Скиба, молода людина, сусіда.

Пшеничний, фельдшер.

Ф і ял ко в, дяк.

Вознюченко, крамар.

С ус па, службовець з міста.

Стусаненко, селянин.

[

Прищепа, секретар.

А н к е т о в, бухгалтер.

М а н ю р а, друкарка.

Макарон, зав. кравецькою майстернею

Футорянський, зав. цукерочною фабрикою

Бубнов, зав. слюсарною майстернею

] — [торговельно-виробничого комбінату в місті]

Заноза.

Крушевська, дама. Селяни і селянки.

ДІЯ ПЕРША

У хаті Мокрини. Зимовий день. За обідом, що підходить до кінця, сидить уся родина — сама Мокрина, пишна, літ 35, красуня, повна, рум'яна, чепурненько вдягнена в звичайному селянському вбранні, її дочка Галя, зовсім молода, тоненька й струнка дівчина, Петрусь—хлопчик літ 12, Тетяна — Мокринина мати, жвава, сухенька бабуся, і Кучерявий — другий чоловік Мокрини, що перебуває в неї в приймах, вродливий, повнолиций і гладкий дядя, літ 30, голений, без вусів і бороди, в одягу військового покрою.

Мокрина. А ти чому не їси, Петрусику? їж мені все, а то й яблук не дам.

Петрусь. Я більш не хочу.

Мокрина. Що то значить не хочу — треба їсти, поїдеш* до міста вчитись, таких вареників вже не побачиш. А ти чому не їси, Борисе? Та що це сьогодні ніхто нічого не їсть, хіба погані вареники?

Кучерявий. Спасибі, я вже ситий.

Макрина. Може, ще ковбаски хочеш? Мамо, покладіть Борису Михайловичу ще ковбаси.

Кучерявий. Та годі-бо, не клопочись, так понаїдались, що й дихати нікуди. Он Суспа й то дивується, що ми стільки їмо. *

Мокрина (з незадоволенням). Суспа, Суспа. Багато він тямить, твій Суспа. Йому б тільки горілку смоктати. Чого це він, до речі, приїхав, цей Суспа?

Кучерявий (хмуро всміхається). Чого приїхав... ревізію робить в сільраді. Не всі ж отак сидять, як я, та їдять з ранку до вечора. Інші й діло роблять. До Суспи тепер'рукою не дістанеш... Окружний інспектор... неабияка свиня.

Мокрина. Подумаєш... інспектор. Не вірю я щось в його роботу — язиком дуже меле.

Петрусь. Мамо, дай яблука, я вже піду ковзатись, пізно.

Кучерявий (підводиться). Віриш не віриш, а сто карбованців за щось дають, мабуть, не дурно. (Сідає осторонь ліворуч і запалює цигарку.)

Тетяна. А боже ж мій, сто карбованців! Ось де дурні гроші.

Мокрина (порається з матір'ю біля столу). І справді. Якби мені сто карбованців, якого б я бугая купила! Галю, принеси яблука з комори, ці вареники постав у шафу, ковбасу так само.

Петрусь. Я теж піду до комори, можна?

Мокрина. Йди. Галя дасть тобі яблука. (До Кучерявого.) Так то ж у селі, а в місті хіба це гроші? Треба попереду спитати, скільки він розтринькає дурно. На ключі. (Дає Галі ключі.) Куди це ви, мамо?

Тетяна (одягає кожуха). Коровам корму дати.

Мокрина. Еге, я й забула. То постривайте — треба раніш пійло борошном засипати. Галю, принеси борошна з комори та позбирай скоринки для поросят.

Тетяна. А буряки й картоплю теж давати?

Мокрина. Ну, аякже. Постривайте, я зараз сама принесу.

Тетяна. І без тебе зробимо. (Виходить.)

Мокрина. Та порозмочуй, Галю, скоринки в, молоці поросятам, а то знов не будуть їсти.

Галя. Добре, добре. (Прибирає зі столу.)

Кучерявий (з місця хмуро). Розтринькає чи ні, зате

в*-місті живе. (Курить.) А хоч і розтринькає, то не дурно.

Звісно; не буде їсти з* ранку до вечора; •

Мокрина (не дочувши). Хто не буде їсти, поросята? Чому?

Кучерявий (злісно). Які там поросята! Я про Суспу кажу, тобі тільки поросята в голові. То ж місто — культура. (Курить.) Тільки й думаєш, що про свої поросята.

Мокрина (наївно). Неправда. Я й про тебе теж думаю, мій любий, гріх тобі так казати.

Кучерявий сердито відвертається.

Галя. Ну, ходім, Петрусю, до комори, дам тобі яблука. Петрусь. Ходім. Мамо, я піду ковзатись. Мокрина. Дивись, щоб тільки недовго, а то другий раз не пущу.

Петрусь. Добре, добре. (Одягає кожуха й виходить з Галею, яка збирає зі стола весь посуд.)

Мокрина замітає хату, потім виймає з шафи карафу з наливкою, тарілку з медом, тарілку з пирогами й ставить це все на маленький стіл ліворуч біля лави, на якій сидить і курить Кучерявий, що мовчки стежить за нею з хмурим і невдоволеним виглядом.

Мокрина. Може, хочеш закусити чого-небудь солодкого, пиріжка з повидлом, дивись, які гарні пиріжки, так на тебе й дивляться мазаним боком, або меду — чудовий мед, як пахне, неначе квіточки. А то, може, вип'єш чарочку вишнівки — солодка-пресолодка, я вчора переливала.

Кучерявий (хмуро). Спасибі, не хочу.

Мокрина (до Кучерявого). Та що з тобою? Чого це ти такий смутний сьогодні — не їв нічого за обідом, може, болить що, крий боже? (Пригортається до нььго, зазираючи в очі.) Чого ти такий?

Кучерявий (курить). Та ніякий, що ти вигадуєш?

Мокрина (горнеться до мужа й бере його за руку). Ну, з'їж хоч один пиріжок, ти ж любиш з повидлом, або, може, хочеш, я принесу сметанки.

К у ч.е р я в и й. Я ж казав, що нічого не хочу. (Дивиться вбік.)

/ Мокрина (зазирає йому в очі). Ну, то скажи ж, чого ти такий смутний. Я ж бачу, що в тебе щось є на думці.

Кучерявий (хмуро усміхається). На якій там думці, хіба може бути що на думці або в голові при такому житті, як у мене,— їм, п'ю, сплю — ось тобі й всеньке' життя; спитай он у свого кабана, що ти годуєш на різдво — багато в нього думок?

Мокрина (сплескує руками). Ото, крий боже, що ти кажеш, Борисе, то хіба ж ти кабан.

Кучерявий (хмуро). Недовго й до кабана, ще трохи, то, мабуть, і захрюкаю. Сьогодні як учора, учора як завтра, день за днем, рік за роком, не вгадаєш, як і життя промине... Як подумати, що ось вже скоро сім років, як я сиджу тут у тебе в приймах, то аж страшно стане на душі... Що я зробив, чого здобувся за цей час? Мої товариші — он в газеті (бере зі столу і знов кидає газету) вгору пішли, силу забрали, ділами в місті орудують, а я що? В приймах сиджу сьомий рік, тільки і знаю, що їм та сплю, он яку пику відпас, то невже ж я не варт чого іншого? Невже ж я не побачу нічого кращого за увесь мій вік? Адже ж в мене є й сила, й розум, здається, гору б міг перевернути оцими руками.

Мокрина (сплескує руками). То невже ж тут нема чого робити, вдома, на землі? Я баба, а й то не пригадаю, де б тільки взяти часу, щоб зробити все, до чого кличе мене праця, земля, сьогоднішній день! Скільки треба мені потупати, щоб добутись пуття на моїх п'яти десятинах, на отих дідівських клаптиках, де ні кращої сівозміни не заведеш, ні кінської праці не окупиш. Скільки б'юся я в нашому созі 2, щоб засіяти спільно хоч одне поле, щоб завести трав'яний клин для корів. Але я допнуся свого! Я допнуся свого! Я допнуся, щоб викинули з созу отого Вознюченка, що тягне до куркулів та одби-ває інших од спільної праці. Я допнуся, щоб і у нас завели молочарське хазяйство, як в Любинецькій комуні. Ах, якби ти знав, якого я бачила бугая в цій комуні 3 — розкіш! Сам, розумієш, муругий, а морда біленька та гладенька, неначе шовкова, гарна-прегарна, мов у тебе, мій любий, так би, здається, й поцілувала, а очі чудові та розумні — тільки що не говорить.

Кучерявий (розлючений зривається на ноги). Я бачу, що в тебе тільки бугаї в голові! Не досить того, що мені й так не можна показати носа на вулицю. З мене й так сміються у вічі. Вчора я сам чув, як дівчата казали про мене: "Дивись, он бугай, що придбала собі Коваленчиха на розплід, який гладкий". Бугай на розплід — ось моя доля! І в той час, коли є щасливі люди, що живуть в місті, де театри, клуби, електрика, жива робота... куль-ту-ра (знов сідає, відвернувшись і поклавши голову, на руки), тільки я один мушу сидіти в цьому коров'ячому болоті.

Мокрина (обурена, підводиться в свою чергу). Ага, тепер я бачу, в чім діло! Я тобі просто обридла, тобі потрібні панянки в шовкових панчохах. Я знаю, відкіля в тебе такі думки, яким вітром нанесло. Це все той Суспа нагавкав, пройдисвіт пекельний, щоб його з димом та чадом винесло, це він тебе збиває, це він підмовляє, щоб ти мене кинув та з ним до міста подався, то нехай же він тільки прийде, я йому все пригадаю.

•Суспа увіходить жваво й весело при самім кінці Мокршшних — слів. Він в міській бекеші й шкіряній шапці з навушниками, яку зараз же

скидає.

Суспа. Кому це ви збираєтесь пригадувати,, вельмишановна Мокрино Іванівно? Як ся маєте, добридень, як ваші корівки поживають? Ну, здається, все скінчив, акт готовий, всі підписали, копія Чемберленові 4, слава тетереву 5, здається, сьогодні їду. А ти все їси — й до обіду, і після обіду — ха-ха-ха! От життя! Що то, значить, жінка любить, так і несе то пиріжки, то варенички, то медку. Може, й мене почастуєте, шановна Мокрино Іванівно?

Мокрина (не даваться на нього, сухо). їжте, коли хочете. (Відвертається й виходить.)

Суспа (здивовано дивиться їй вслід). Фу-фу-фу! Що це таке? Яким це вітром подуло? (Сідає коло Кучерявого і закурює цигарку.)

Кучерявий (неохоче). Сердиться на тебе, що ти мене підмовляєш до міста їхати.

Суспа. Так, так, якраз, значить, на сімейну сцену натрапив. Ну, і що ж, ти, конешно, зараз же розкис і .ослабів, як Самсон перед своєю Далілою 6. Ось воно, значить, для чого і пиріжки, і медок, і наливочка. Що й казати, аргументи сильні (бере один пиріжок і їсть, говорячи), чудові ар-гу-мен-ти, аж в роті тають (бере другий), може, і я б не ус-то-яв, якби тиждень отак попоїв, прямо аж самі в рот (бере третій) лізуть (чавкає), одразу видно, що свої корівки — так маслом і котяться. (Наливає собі наливки і п'є, потім знов наливає і п'є, помалу дивлячись на світ.) А наливка! Да, а все ж таки, скажу тобі, Борисе, що я б не міг тут і дня вяжити. Ти розумієш, як тільки я згадаю, що увечері буду в місті, так у мене аж душа закипає. (П'є помалу, неначе мріючи.) Вулиця рівна, як стріла, електрика сяє, сніг блищить, трамваї дзеленькають, коні несуться, аж дух завмирає... скрізь оживлення, юрба, товкотня... дівчата сміються і зазирають в очі, перекрикуються, пустують. А тут тобі кіно, театри, клуби. Може, ще сьогодні увечері буду в театрі — у нас же там своя ложа, ходи хоч кожного дня. Сидиш собі в ложі або в першому ряду, а тут перед тобою роздраконюють яку-небудь баядерку 7,— жінки, розумієш, трохи не голі, танцюють, співають, перегинаються, ваблять і очима, і устами, кожним рухом блискучого білого тіла...