Нічна тривога - Кочерга Іван
Не хочете слухати! То ви ж не побачите її більше! (Хапає з стола ніж І кидається до картини.)
Сильний вибух десь поблизу і зараз же по тому виття сирен і постріли
зеніток.
Любовицька. Тривога! (Випускає на підлогу ніж.) Боже мій! Знову нальот! (Вибігає перелякана.)
Світло гасне.
Івлєв запалює свічку і продовжує забивати дошки. З своєї кімнати з свічкою в руці виходить Виходцев.
Виходцев. Хвалити бога, знову... Хоч на півгодини відпочинеш од жіночого вереску. Що це ви робите, майстре?
Івлєв (хмуро). Забиваю труну. Ховаю Псіхею.
Виходцев. Не кажіть дурниць. Псіхея не може вмерти. Хіба може вмерти душа, натхнення, любов.
Глухі розриви бомб.
Івлєв (забиваючи останню дошку). А хіба ви ніколи їх не ховали? Псіхея вмирає...
Виходцев. Щоб згодом воскреснути... З новою райдугою на прозорих крилах.
Івлєв. Але для інших... Прощай, моя люба... (Кидає на підлогу молоток.) І коли хтось інший відкриє твою труну, хай буде більш гідним твоєї любові, ніж я. (Сідає в крісло, похиливши голову на руки.) ' 4
Пауза. Далекі вибухи. Тихо потріскують свічі. Тихо з'являється закутана в чорне постать жінки.
Івлєв. Хто тут?
Євгенія (в чорному плащі). Пробачте... двері скрізь відчинені, і нікого немає. Це дім Любовицької?
Івлєв (підводиться). Так... вона в сховищі.
Євгенія (хвилюючить). Мені... мені сказали, що тут (з зусиллям)— мій син... Орест Пряхіи.
Івлєв (з видимою пошаною): А! Так ви Євгенія Пряхіна. Сідайте, будь ласка.
Євгенія (хитає еоловою й не сідає). Ні. Не треба. Де Орест? Теж у сховищі?
І в л є в. Ні. Його в нас немає. Він дійсно приходив... вірніш його привели непритомного.
Євгенія (скрикує). Ах! То де ж він?
Виходцев (не підводячись, рипучим голосом). Він же не сказав, хто він, і мадам Любовицька його не прийняла (глузуючи) — не можна ж пустити в порядний дім першого-ліпшого солдата, "но избави нас от лукавого!"
Євгенія (ще більш схвильована, хапає за руку Івлєва). Вона його не прийняла?,Не може бути! Кзжіть-бо, невже це правда?
Івлєв (хмуро). На жаль, правда.
Євгенія. І він пішов геть? (З неприхованою радістю, хапаючись за серце.) Вона його не прийняла, не пізнала^ не зуміла пізнати! Яке щастя! (Раптом хитається.) Води!
ЇВЛЄЕ і Виходцев її підтримують і садовлять в крісло. Івлєв приносить
воду.
Івлєв. Заспокойтесь, випийте води.
Виходцев. Ось тобі й тихо... Дійсно, що спокійна ніч.
Євгенія. Серце... Ви кажете, що він був непритомний? І я його випустила, не зберегла.
Івлєв. Так, рана не тяжка, але він втратив багато крові.
Євгенія. І пішов у ніч, один, безпорадний, хворий! Вигнаний двома матерями! (Схоплюється, але зараз же падає назад.) Серце!
Івлєв. Заспокойтесь, він не один, з ним був якийсь командир, майор.
Євгенія тихо плаче.
Івлєв. Не хвилюйтесь... Він же міцний юнак, справжній герой. Кажуть, що він збив чотири німецьких літаки. Ще сьогодні.
Євгенія (знову встає). І я... і я його скривдила! Раптом спалахує світло. Гудки.
Івлєв. Відбій! . Євгенія. Прощайте! Спасибі. Івлєв. Куди ж ви? Вам не можна йти. Ви ж хворі.
Євгенія. Ні, ні. Тепер я сильніша, ніж коли! О, тільки б знайти його ще сьогодні... поки ще б'ється серце. Прощайте.
Рішуче йде до виходу. В цю хвилину швидко входить Любовицька. Обидві жінки застигають на мить, мовчки дивлячись одна на одну. В слідуючу мить Євгенія зникає.
Любовицька (задихаючись). Це вона! Чого їй треба? Чого вона тут була, ця чорна птиця?
Виходцев. Шукала своє орля, якого ви не вміли приручити.^..
Завіса.
ДІЯ ТРЕТЯ
Продовження тієї ж ночі. Спалахує світло й освітлює велику, гарно обладнану кімнату в готелі, з дзеркалами, позолотою, м'якими меблями і альковом вглибині, де за важкою завісою сховані ліжко і умивальник. На підлозі килим. Дрозденко вводить вже зовсім опритомнілого, але дуже втомле ного Ореста, який зараз же сідає в крісло.
І
Дрозденко (поставивши на табуретку чемодан Ореста). Ну, все гаразд. Добре, що директор готелю старий фронтовий товариш, бачиш, який номер удружив — прямо генеральський. Але ти не слухаєш, втомився, сердешний. Ну, то лягай і спи, а я поспішаю на батарею, вранці ж, напевно, знов буде нальот. Давай свої документи, я по дорозі оформлю.
Орест. Спасибі.. (Дістає документи й дає.) Справді, я ляжу. А вранці я сам поїду на аеродром, мені обіцяли літак. (Іде за завісу.)
Дрозденко. Та бог з тобою, ти ж ледве ходиш.
Орест. О ні. (Усміхаючись.) Це, мабуть, тому, що я од-вик ходити по землі. (Вже серйозно.) І справді, це не так легко, майор, стільки доріг, стільки вулиць, а як важко знайти правдивий шлях. Яка різниця в повітрі, та й взагалі на фронті, гам усе зрозуміло,'де друзі, а де вороги.
Дрозденко. А хіба тут не зрозуміло? Хоч би й в тому домі, де ми щойно були.
О р е с т. Ви гадаєте? Ніколи не судіть за першим враженням. Та й яка мені користь, якщо я не пізнаю, що ця жінка нікчемна, порочна, зла? А що, коли її доля,— та що там доля — її кров сплетена з моєю кров'ю? Як пізнати правду в тісноті земних вулиць, коли їх не бачиш зверху? Можна блукати все життя і все ж н.е знайти виходу...
Дрозденко. Ну, годі-бо, заспокойся, ляж. Вранці все стане ясним.
Орест. Так. Скоріше б уже ранок! Будь проклята ніч, в яку я кинувся так нерозумно! Ніколи не прощу я собі цієї помилки. Втекти від ясного дня, де все було правдиво й чесно, відштовхнути гаряче серце, що билося для мене одного, і кинутись в ніч, шукати зрадливих мрій та забутих снів. Бідна... що вона думає зараз, сама, покинута, хвора... (Підводиться.) У вас є мати, майор?
Дрозденко. Аякже, є така собі, старенька.
Орест (розсуваючи завісу і стоячи в просвіті). Л чого це так страшенно до сну хилить... аж стояти важко. Ви з нею ніколи не сварились?
Дрозденко. Щодня. Чого, каже, й досі не одружився. І в бога не віриш.
Орест. Ви, мабуть, чудовий сил, майор... І мати, мабуть, у вас чудова... Вона розсердиться, а ви її цілуєте в зморщені щоки... Хіба мати може скривдити...
Дрозденко. Ну, звичайно... їй самій серце попечене.
Орест (вже за завісою). І як ще попечене... А... я... А ось я (перемагаючи сон), як дурень, як останній дурень... побіг від неї блукати в нічних заулках.
Дрозденко (дивиться на завісу). Ну, так і є, вже спить. Навіть роздягнутись не встиг, як слід.
Орест (з алькова, уві сні). Мама!
Дрозденко. Матір кличе... бідний.
Орест (так само). Невже ви не розумієте? Це ж був дім моєї матері... І я там народився. Це ж знає кожен цвіркун за грубкою.
Дрозденко. Марить... А ще в госпіталь не хоче. От задача. Що ж тепер робити? Як же його лишити такого?
Орест (так само). Але я не хочу туди йти... Я повернуся до тебе... моя бідна, гірка, сувора.
Дрозденко (дивиться на годинник). Без чверті дванадцята... А я ж мушу бути в двадцять чотири ноль ноль, через 15 хвилин. Може, когось попросити? Подзвонити хіба Євгенії? (Бере зі столу і дивиться документи Ореста.) Що таке? Орест Пряхін... Орест Пряхіи! Так це, значить, він — син Євгенії! Який дивний збіг! А вона ж... А, їй-богу', в мене весь час ворушилась думка, чи не він це часом! Ну, ну!
II
Легкий стук в двері.
Орест (крізь сон). Хто там? Це вона, Псіхея... Дівчина з прозорими крилами...
Дрозденко( відчиняє двері. Входить Лена). Лено! Якраз до речі! Ви до нього? Це ж, виявляється, Орест. Я знайшов його на вулиці, потім розповім, а зараз дуже поспішаю. Він спить. Але як ви довідались?
Л е н а. Я була в Любовицької, і ще в двох готелях... аж поки натрапила на слід... Боже, який жах на вулиці! Як я бігла в темряві, під розривами, сама...
Дрозденко. А хто такий Любовицький?
Лен а.Так це, значить, ви його знайшли? Ну, що з ним? Як його рана? Може, подзвонити Євгенії?
Дрозденко (дивиться на годинник). Я дуже поспішаю... як добре, що ви прийшли. Звичайно, подзвоніть. Він спить, але весь час говорить крізь сон.'Вранці я забіжу. Бувайте! (Швидко виходить.)
Лена (сама). Яка химерна ніч... Євгенія, Орест... дві матері... І раптом Івлєв і ця картина,.свідок минулих страждань. (Безсило опускається в крісло.) Скільки гіркоти в цих спогадах. Псіхея... (Підводиться.) І справді, чи не так, як Псіхея, бігла я зараз вночі и, крізь пекельну бурю вогню, щоб знайти невідомого юнака, що став мені дорожчим за життя... (Задумалась.)
III
Знову стукіт у двері, і зараз же входить Віра. Віра (вражено). Лено!, Лена (вражено). Віро! Тут, в такий час? Віра. Ах, коли б ви знали, що сталось! Я кинула матір і наш дім, я прсварилась з нею за.те, що вона...
Лена. Я все знаю. Тихше, він2 спить.
Віра (стишуючи голос). А зараз я зустріла цього майора... він сказав мені, де шукати... А ви теж його знаєте? Ми будемо вартувати по черзі, добре? (Знімає шинель.) Майор каже, що він марить. Треба чогось наготувати на випадок, якщо він прокинеться. (Дістає з торбинки якусь пляшечку, наливає в склянку воду і кілька крапель мікстури.)
Орест (крізь сон). Це вони... це вони, ворожі круки... бачиш, скільки їх.
Віра. Чуєте? Треба загасити світло. А, тут є синя лампа, (Вимикає люстру й запалює синю лампу.)
Лена. Я піду подзвоню додому, щоб мене не чекали.
Віра. Добре, подзвоніть... (Сумно.) А мені немає куди дзвонити...
Лена. Здається, в коридорі є телефон. (Виходить.)
Віра (підходить до алькова і; відсунувши трохи завісу, дивиться на Ореста). Бідний... любий... Я навіть не знаю, хто він і як його звуть. Я його бачу вперше в житті... але дивна річ... мені здається, що я давно, давно його знаю... і люблю. Люблю так ніжно. Немов Псіхея в тій чудовій картині. Вона теж не знала, як звуть її любого, на якого дивилась вночі...
Орест (крізь сон). Псіхея!..
Віра. Боже... він все чув. Я його збудила.
Орест (підводиться напівнепритомний). Хто тут? Хто тут? Це ти, Псіхея?
Віра. Ляжте, заспокойтесь, вам не можна хвилюватись. І голова гаряча. Ляжте, ще ніч.
Орест( спокійно). Все одно, іранці я мушу летіти. Ворог оточує місто. З Заходу сунуть його літаки, закриваючи сонце чорною тінню своїх крил. їх треба прогнати, цих круків.
Віра (подає йому склянку з краплями). Випийте крапель. У вас жар.
Орест (слухняно бере і п'є). А, це ви, Віро... Спасибі. Яка ви добра й ніжна, немов сестра. А де ж вона? Мені здає-, ться, що я чув її голос крізь сон...
Віра (вражена). Хто?
Тихо й нечутно увійшла Лена і спинилась, слухаючи,
Орест. Ця дівчина. Я не знаю, як її звуть.
