Нічна тривога - Кочерга Іван

А поки вам треба відпочити.

Віра. Так, так, обов'язково,— ви ще дуже знесилені. Лягайте, я наготовлю вам постіль.

О р е с т (усміхається). Ба ні, спасибі. Мені треба шукати. Виявляється, що моя мати тут, мати і сестра. Я б хотів, щоб вона була схожа на васу ця сестра.

Віра (зашарілась). Так... тобто ні... Спасибі.

Орест. А мати — ні. Мені не подобається ваша мати, пробачте. Ну, майор, ходім. Може, ви не відмовите мене провести? Знайшли, то вже піклуйтесь до кінця.

Дрозденко. Не хочете тут залишитись? А то б переночували.

Орест. Ні, бог з нею, з цією жінкою. (Озирається.) Яка чудова кімната... і яка обманлива. Саме про таку кімнату я мріяв колись, згадуючи дитячі літа, рояль, картини, килими... великі дзиґарі в футлярі. Тільки скляних дверей нема на веранду, та саду з трояндами і левкоями.

Віра (жваво). Як нема! Є і сад, і троянди, є й скляні двері на веранду. Тільки двері зараз завішені килимом, бачите (вказує) для світломаскування.

Орест. Так... (Зітхає.) Чужий дім.

Віра (не зрозумівши). Так, тепер він чужий. А колись, років 20 тому він був наш... тобто мами. Ще коли вона була замужем за знаменитим...

Входить І в л є в.

Орест (не слухає, спинившись перед тою самою картиною, про яку перед цим говорили). Яка краса! Яка чудова картина! І, напевно, теж давня... Тепер так не пишуть.

Віра. Ні, це мій отчим написав, художник Івлєв. , Орест. Чому ж тоді мені здається, що я вже бачив десь цю картину?.. І цю прекрасну дівчину? Це ж Псіхея... Людська душа, що шукає втрачене щастя.

Віра. Так, Псіхея. Це вчасно буває, коли дивишся на щось насправді прекрасне, що промовляє до серця.

Орест. Мабуть... Ну, то ходім, майоре, чад. Пошукаємо • якогось готелю. Бо так ми ніколи не скінчимо, і я почну думати, що справді жив тут колись. Прощайте, товаришко...

Віра. Віра.

Орест. Товаришко Віра. Спасибі.

Віра. Тільки не прощайте, а до побачення!

Орест. Так, до побачення. (Тягне їй руку.)

Шумно входить Любовицька.

Любовицька. Юліан Лаврентійович! Я лягаю спати. Віро! Чи буде нарешті цьому кінець!

Дрозденко (ніби не помічаючи). Ну, ходім, капітане. А де ваші речі? Здається, у вас був чемодан. А, ось де він. Дозвольте, вже я понесу.

Віра. Боже мій! Та він же весь пробитий! Наче кулями...

Дрозденко. Як пробитий? Де? (Бере з підлоги чемодан.) Ф'ю! (В найсильнішому здивуванні.) Так це, значить, ви той знаменитий пасажир! Що летів у відпустку і збив сьогодні чотирьох юнкерсів! Вітаю! (Тисне руку Оресту.) Ось ви який!

Орест (мляво усміхаючись). Тільки трьох. Четвертого збив сам пілот.

Дрозденко (вже виходячи). Ну, ну! А я й Не знав. Спробуємо, справді, в госпіталь. Ну, бувайте.

Орест. Ба ні! В госпіталь я не піду. Звідти швидко не випустять, а мені обіцяли літак. До побачення...— Віро.

Дрозденко. Ну, от і роби з таким, що хочеш! Літак йому потрібний!

Виходять.

VI

Віра стоїть немов зачарована.

Любовицька (одразу ж дає волю обуренню). Нарешті! Яке зухвальство! Ти помітив, пішли, назіть не попрощались! Та й чого ждати від подібних людей. Легше всього вдиратись в мирні оселі, яких вони не здатні захистити!

Гвлєв. Так не можна казати, Маргарито.

Любовицька. Я знаю, що кажу!

Івлєв. Я скажу тобі одверто — так не можна поводитись із людьми, та ще представниками нашої Армії. Це неприпустимо.

Віра (раптом обертається). Це сором і ганьба! Що по-

думали про нас ці люди! Про мене, що носить той самий по-

чесний одяг, одяг Червоної Армії! Я ні хвилини не залишусь

більше в цьому домі, де не вміють поважати героїв, де не

мають звичайних людських почуттів! Я не знала, куди діва-

тись від сорому. І

Любовицька. Милуючись разом з молодим чоловіком картиною з голою жінкою!

Віра. Це єдине, на що можна було дивитись у нас без сорому.

Любовицька. Як ти смієш? Зухвале дівчисько! Скажи прямо, що ти хочеш бігти вночі за хлопцем, в якого ти закохалась!

Віра. Єдине пояснення, яке ви можете дати будь-якому вчинку жінки,.бо самі не знали інших.

Любовицька (кричить). Геть! Зараз же геть з мого дому, негідниця! Геть!

Віра. Не турбуйтесь, піду і без вашого наказу. Але пам'ятайте, не знайти вам ніколи Ореста! . Жінка,1 що не прийняла пораненого бійця, не гідна мати сина! (Виходить.)

Любовицька (в нестямі). Геть! Геть! Івлєв. Тихше... Заспокойся... Заспокойся, я тебе бла-. гаю.

Любовицька. Геть! Ви всі, ви всі навмисно мене дратуєте! Всі! І ти перший! Мене ображають, а ти мовчиш! Не смій мене чіпати! Не смій!

Виходцев (знову виходить 3' своїх дверей). Та чи буде ж цьому край! Чи вгомонитесь ви хоч вночі, безумці! От уже дійсно, избави нас от лукавого! (Сідає, знесилений, на ближчий стілець.)

VII

Міцний дзвінок.

Любовицька (з жахом). Знову! Не відчинять! Це знову вони! Вони привели міліцію, НКВД і0! Скажи, щоб не відчиняли!

В кімнату вбігає Лена. Вона дуже схвильована і першу мить жмуриться від яскравого світла, затуливши очі рукою.

Любовицька. Хто це! (Робить крок до неї.) Лена (майже з порога). Де Орест? Любовицька (відступає, хапаючись за серце). Який Орест? А, це ви... Як Орест? Що ви кажете! Івлєв (скрикує). Гельця!

Лена (збентежена). Боже мій... Юліан Лавреитійович. Івлєв. Гельця! Ви тут... Яка несподівана зустріч! Що ви тут робите? (Підходить і бере її руку.) —Лена. Працюю в філармонії...

Любовицька. І бігає вночі по вулицях. Чого вам тут треба?

Івлєв (обурений). Маргарито Павлівно! Ви забуваєтесь! Любовицька. Якщо я вам заважаю, я можу взагалі вийти.

Лена (гостро). Ні, не можете! Я прийшла до вас і мушу говорити з вами, незважаючи на ваші образи. Так, я бігла по вулицях. Я бігла крізь тьму і тривогу, щоб знайти його. Де Орест? Я мушу його бачити.'

Любовицька. Ви збожеволіли! Звідки я знаю?

Лена. Як! Значить, його не було тут?-То де ж він подівся?

Любовицька (схвильовано). Як подівся? Та хіба він приїхав?

Л е н а. Через півгодини після вашого приходу. І зараз же пішов з дому. Я" гадала, що до вас, я ж сказала йому, що ви його шукали. А зараз... а зараз Євгенія Йосипівна занедужала... в неї припадок... де ж тоді його шукати...

Любовицька (заметушилась). Як! Де ж він тоді! Як же це сталося... Ні, ні, цього не може бути.

Лена. Та ще після рани. Він же поранений в голову, я сама перев'язала йому рану моєю хусткою.

Любовицька (вже вгадала правду, але боїться повірити). Ні, ні! Тільки не це, тільки не це! Ви брешете! Ви навмисне це вигадали зараз, щоб мене збентежити!

Лена (що побачила на софі свою гаптовану хустку, хапає її схвильована). Моя хустка! Значить, він був у вас, для чого ж ви тоді брешете, що не бачили його в очі! Зараз ви покличте його до мене.

Івлєв. Дозвольте, Гельця, тут якесь непорозуміння. В нас дійсно був щойно один поранений, але Маргарита Павлівна не могла його прийняти... і він...

Виходцев (з місця). І ви його вигнали з дому, так, так... щоб не було зайвого клопоту. А тепер ку-ку!

Лена. То це ж був він,.Орест! Ваш син! Ваш сип, якого ви стільки років не бачили! І коли дрля привела його до вас, пораненого, хворого, ви його не прийняли, не впізнали серцем, вигнали з дому! А ще казали, що маєте право-на нього. Святе право матері!

Виходцев. "Но избави нас от лукавого". Прокукали сина, мадам.

Любовицька (цього разу насправді вражена). Не може бути! Боже мій! Що ж... що ж робити! Орест! Орест, мій син, моя дитина, бідна, покривджена, хвора! (Хапає з рук Лени хустку І починає цілувати.) Він був тут, він прийшов до мене, дитина моя люба! Він прийшов в цей дім, де колись народився, а ми, а ми його вигнали... (Ревно плаче.) Верніть! Верніть його зараз, я кинусь перед ним на коліна, я вимолю в нього прощення!

Виходцев. Я ж казав.

І в л є в. Ну годі-бо, Маргарито. Заспокойся, ще ж нічого не втрачено. Завтра ти підеш до нього, і все з'ясується.

Любовицька. Це ти! Це ти винуватий! Ти бачив, що я хвора, ти мусив щось зробити. Геть, не можу на вас дивитись!

Виходцев. Бачите, мадам, я ж казав вам увечері, що досить однієї ночі, щоб знайти і загубити сина.

Любовицька (схоплюється). Забирайтесь геть, стара ворона! Kapp! Kapp!

Виходцев переляканий тікає. Любовицька падає знесилена па софу, сховавши обличчя в долоні. Тоді підводиться і, хитаючись, виходить у .свою кімнату.

Лена. Прощайте. (Іде до дверей.)

І в л є в (затримує її). Гельця! Я хочу вас бачити... Гельця! Лена (гнівно). Чого вам треба?

Івлєв (з мукою). Мені? Скажіть краще, чого ви знову з'явились на моїй дорозі? Два роки я хочу вас забути й не можу. Два роки ховав у ящику ту картину, як ховають кохану дівчину. Я забив залізними цвяхами кращу мрію мого життя, щастя, якому не судилося здійснитись

Л е н а. Ви знову порушили наш договір! Коли ви говорили мені два роки тому про вашу любов, хіба не казала я вам, що не можу вас покохати?

Івлєв (глухо). Казали.

Лена. Ви обіцяли не згадувати більш про це і тільки просили закінчити Псіхею, яку писали тоді з мене. , •

Івлєв. І це була помилка... Хіба можна розлучити мистецтво з душею. Я покохав вас ще міцніше. І коли я повіз картину, я дав собі слово не дивитись на неї більше... Два роки вона лежала схована від сонця, від людей, від мене. І це був злочин... І як дивно... саме сьогодні я вийняв її з цієї труни, щоб подивитись востаннє, і раптом, наче в казці, з'явились ви, немов викликана якимсь чаклуванням!

Немов ви самі, як Псіхея, як метелик, спали в цих дошках. Чи міг же я лишитись спокійним? Гельця, Гельця, невже це навіки?

Лена. Так, Юліан Лаврентійович, я не можу нічого змінити... І тепер тим більше.

Івлєв. Тепер? Чому саме тепер? (В тривозі хапає її за руки.) Ви когось покохали? Та кажіть-бо, бийте одразу!

Любовицька входить в кімнату. Лена. Прощайте! (Швидко виходить.)

VIII

Івлєв. Гельця! (Кидається до дверей, але спиняється, побачивши Любовицьку.)

Любовицька. То ось ваша правда! І ви ще будете казати, що вона не ваша коханка! Я чула все!

Івлєв (спокійно й хмуро). Цього ти не могла чути. На жаль, вона мене не кохає.

Любовицька. Ну, то ви її кохаєте! Будете й це заперечувати?

І в л є в. Ні, не буду. Так, я її кохаю. (Іде до ящика з картиною І починає ладнати.)

Любовицька. Негідник! І ви смієте мені це казати! Ви думаєте, що я поїду і покину вас тут з вашою коханкою! А, я знаю! Ви тільки й чекали, як би мене позбутись. Мене, що віддала вам стільки любові, тривоги, турбот! Що піклувалась за вас, як за дитину, що втратила через вас власну сім'ю, пошану, волю,— кинути мене для першого дівчиська, для безсоромної моделі, що пропонує всім свої принади!

Івлєв, н'е слухаючи, хмуро й мовчки прибиває дошки.

Любовицька (розлючена).