Нічна тривога - Кочерга Іван

Ви, значить, живете у мами. Як це вона тільки погодилась — вона ж терпіти не може рояля, взагалі піаністів.

Лена. Хіба? Я й не знала... Але ж вона сама грає і дуже добре. Я чула, як вона грала на цьому роялі. Боже мій! Значить, ви Орест? Син... Син... Як це дивно...

Орест (продовжуючи шукати). Що вас у цьому дивує? Що я такий дорослий, а мама така молода? Ні, сірників ніде немає.

Лена. Так... тобто ні... (Замішана.) Я ж... я нічого не знаю.

Орест (з тривогою в голосі). А де ж мама? Як її здоров'я? Я ж її вісім місяців не бачив.

Лена. Нічого, тепер краще. Приступів майже не буває.

Орест. Бідна... нелегко їй тепер з її серцем. Якби не це, давно б помчала на фронт.

Раптом чути сигнали одбою. І зараз же спалахує світло. Тепер обидва ,побачили одне одного і разом скрикнули негучно, але здивовано.

Орест. Так ось ви яка! Яка ж ви... красуня...

Лена. Боже мій! У вас кров на обличчі! Ви поранені!

Орест. Хіба? (Проводить рукою по щоці.) І справді. Це, мабуть, осколком на вулиці. Не треба було шолома знімати... Бо там, вгорі все обійшлось чудово. (Виймає хустку з кишені.)

Лена. Не руште! Ви можете забруднити рану!" (Біжить до шафи, дістає бинт, одеколон і якусь чисту гаптовану хустку.) Дайте я вам перев'яжу. Сідайте. Боже! Вся щока в крові! (Помітила чемодан.) Це ваш чемодан? Чого це він весь в дірках, немов прострілеиий?

Орест. Та навіщо? (Проте, сідає.) Чемодан? Напевгіб;' миші прогризли в землянці.

Лена (оглядає). На голові, якраз над скронею. Ну, ваше щастя! Бо якби трохи нижче... А кров і зараз не вщухає. Я вже не знаю, чи зможу її спинити...

Орест. Дарма. В материному домі це не страшно.

Лена (перев'язала, витирає йому обличчя одеколоном). Ну, здається, спинилась. Так. Ніхто як мати. Бо людей багато, а мати єдина.

Орест (підводиться, задумано). Ви гадаєте? А хіба чужа жінка не може бути ближчою за рідну матір? Ось в чому питання, як каже принц Гамлет. (Торкнувся пов'язки.) Спасибі.

Лена (про себе). Так і є. Він знає. Не болить?

Орест (розсіяно). Що, це питання? Звичайно, болить. Для того й приїхав...

Лена (замішана). Ви не зрозуміли...

Орест. Поки ні. Але згодом зрозумію... Так ви кажете, що мама грає? (Сідає до рояля і бере акорд.) Дивно. Значить,, цей запретний плід був запретним тільки для мене. Так... Дванадцяти років й стріляв як снайпер і вже літав на аероплані з батьком, але грати не вмів ні на чому. В нашому суворому домі не було рояля, хоч батько ніжно любив музику... (Задумався.) І все ж таки я навчився грати... потай від мами. Вже потім, коли батько загинув. Можна подумати, що мати ревнувала мене до музики... і я навіть догадуюсь чому... (Раптом.) Як ви гадаєте, скільки років може бути мамі?

Лена (здивовано). Скільки років? Мені це й не спадало на думку! Поки не побачила вас... І справді... Вона ж зовсім ще молода.

Орест. Щоб мати такого сина?

Лена. Ну, це ще не доказ.

Орест. Як ви сказали? Не доказ? Чого?

Лена. Не доказ справжнього віку. Жінка може виглядати набагато молодшою від своїх літ.

Орест (хитаючи головою). Стільки зазнавши і переживши, як мама? Втративши чоловіка, зруйнувавши серце в польотах, боях, горі? Ні, ви не знаєте мами. Яке це непримиренне, полум'яне серце... До речі, я гадаю, що мені краще одягти пілотку, поки прийде мама, щоб не налякати її цією пов'язкою. А то побачить і подумає, що бог зна яка рана — і розхвилюється. (Бере пілотку.) Допоможіть мені, будь ласка, одягти, щоб не зсунулась пов'язка.

Лена (допомагає). Тепер нічого не видно. Який ви добрий. Ви, мабуть, дуже любите Євгенію Йосипівну?

О р е с т (вертається до рояля І знову бере акорд).Я казав, що мама ревнувала мене до музики і що навіть догадуюсь чому. Мені,здається, що в далекому дитинстві я жив десь в іншій сім'ї...

Лена— (схвильовано). І ви це пам'ятаєте?

О р е с т. Так, пам'ятаю. Там був великий, великий сад, багато квітів, скляні двері на широку терасу... А в домі чудесні картини і рояль, на якому чарівно грала молода, прекрасна жінка, що так ніжно мене голубила. Як це було несхоже з нашим суворим домом! З нашим суворим домом, де в пустих і великих кімнатах лежали тільки зброя та географічні карти, де говорили тільки про бої і перельоти, де на самій підлозі ввижалися світові меридіани, немов на величезному глобусі.

• Лена (захоплена). То це ж чудово! Адже ж юнаки тільки і мріють, що про бої та перельоти! Господи! Та я сама марила колись мандрівниками. Хіба це вас не захоплювало?

О р е с т. Чому не захоплювало? Коли загинув батько, мама віддала весь свій запал, весь вогонь свого серця, щоб зробити мене гідним батька. (Підводиться, збуджений.) Якщо я не літав ще навколо світу, як він, то лише тому, що зараз є ближчі задачі. Збити в бою ворожий літак, бачити якусь мить смерть перед очима, і змусити її похитнутись і впасти... В цьому велика насолода. І цього навчила мене мати. Але чим же я винен, що в душі моїй виникає раптом зачарована-кімната з картинами і квітами, чудесні звуки рояля і пре-: красна жінка, що голубить мою голову? І я вже не знаю, хто з них справжня мати — ця сувора й полум'яна, мов блискавка, чи та, далека й ніжна... (Знову сідає до рояля.) Не смійтесь.

Лена (схвильована). О, ні, я не сміюсь.

О р е с т. Як дивно — я бачу вас уперше в житті, а наказав вам стільки про себе... про що навіть і собі не признавався. Це, мабуть, під впливом цієї тиші, якої я давно не чув...

Лена (усміхається). Добра тиша... в мене й досі дзвенить у вухах від цього вибуху...

О р е с т. Так, для ніжних звуків, що дремлють у вашому роялі, зараз, мабуть, ще не час.

Лена (жваво). О ні, я не скаржусь! Щастя не дається дурно. І якби не війна, я не могла б і мріяти про музику!

О р е с т (здивований). Якби не війна? Це вже насправді несподівано! Щоб війна навчила когось музики.

Лена. Так, але ж у мене були особливі... як це сказати по-російськи...

О р е с т. По-російськи? Та хіба ви не...

Лена. Так. Тобто не зовсім. Батько був українець, мати полька. До війни я жила у Львові з матір'ю. Батько вмер. Нам нелегко жилось. Де вже було про музику думати.

О р е с т. Бідна дібчина.

Лена. Працю знайти і то-було важко. Я працювала по крамницях, продавала квіти, газети, була навіть (дуже збентежена) за модель у художників... А потім, як прийшла Радянська влада, все змінилося. Мене і в консерваторію прийняли і роботу дали. Як добре раптом стало, та, па жаль, ненадовго, довелося виїхати. Але головне я встигла — музика стала моєю!

О р е с т. І тепер продовжуєте тут?

Лена (жваво). Ну, звичайно. То як же мені скаржитись на долю? Хіба я не в боргу перед вами? Знаєте, часом мені навіть соромно думати про моє маленьке життя, коли там на фронті... такі... як ви... забувають про себе... в небезпеці, вогні... стражданнях...

О р е с т. Це набагато простіше, ніж вам здається. Але, справді... не час тепер думати про себе. (Замислився.) Тільки що ж робити, коли бувають думки, що перевертають усе життя? Та що життя! Його не ціниш на війні. А що робити з думкою, яка не дає вмерти? Ви розумієте, не можна вмерти, поки не дістанеш відповіді на думку, що раптом з'явилась на твоїй дорозі!

Замислено бере кілька акордів. III

Розчиняються двері, і в кімнату входить Євгенія. Це ще зовсім молода на вигляд, струнка жінка, з відбитком якоїсь суворої думи на вродливому, але тепер змарнілому обличчі. Увійшовши в кімнату, вона вражено застигає якусь мить на порозі, а тоді вхопившись рукою за серце, робить кілька кроків вперед. Орест підводиться.

Євгенія. Орест! Звідки? Чого ти приїхав? Орест (іде назустріч). Здрастуй, мамо! Невже це все, що ти можеш мені сказати? *

Євгенія (наполегливо). Для чого ти приїхав? Чому ти тут, а не на фронті?

О р е с т. Та що це ти, мамо! Хіба ж можна отак одразу? Ми ж не самі... Згодом скажу і про це.

Євгенія. Не згодом, а зараз! Відповідай, чого ти приїхав?

Орест. Мені дали двотижневу відпустку — є одна справа, яку я повинен з'ясувати перш, як повернутись туди.

'Євгенія. Відпустку? Тепер, в таку хвилину! І ти погодився? Більш того — просив!

Орест (стримуючись). Я ж кажу тобі, що є одна справа, яка...

Євгенія(в гніві). Зараз є тільки єдина справа — війна! І кожен, хто залишає фронт в цей грізний час, боягуз, зрадник Вітчизни!

Орест. Мамо!

Лена. Євгенія Йосипівна! Заспокойтесь!

Євгенія. Мільйони людей забувають зараз про все, що прив'язує їх до життя — батьків, дружин, дітей! Мільйони людей злили свої сили, думки, почуття, щоб відкинути, розчавити ворога! А ти, син Пряхіна, ганьбиш його ім'я і залишаєш своє місце в бою, коли вирішується доля Вітчизни!

Орест. Мамо!

Євгенія. Залиш мене! Я не можу тебе бачити... (Падає безсило в крісло.)

Орест мовчки іде до дверей і, взявши з підлоги свій чемодан, виходить.

IV

Лена (якусь мить стоїть приголошена, потім кидається до дверей). Орест!

Євгенія (спиняє її жестом). Не смійте!

Лена (обурена). Як вам не соромно! Зустріти так сина... та ще пораненого, втомленого з дороги!

Євгенія (підводиться). Пораненого? Хіба він поранений? Не ваше діло! Я знаю, що кажу.

Лена. Ні, не знаєте! Хіба ви вислухали його, розпитали, чого він приїхав? Тепер я вірю тому, що казала ця жінка... що ви... що ви не мати Ореста! Рідна мати не вижене сина з дому.

Євгенія (вражена, хапаючись за серце). Яка жінка? Хто... хто вам сказав?

Лена (вже жаліючи, що сказала). Я не знаю... Якась Любарська... Любовицька... Ради бога, заспокойтесь... Вона була тут годину тому.-.. Ну, годі-бо, заспокойтесь. (Біжать до столу, налавае вода в склянку, подає Євгенії.) Випийте води... не хвилюйтесь, дорога, я ж не хотіла вас бентежити. Простіть мене, моя люба!

Євгенія. Любовицька... Значить, це правда... вона тут...

Лена. Ну, годі-бо, заспокойтесь. (Гладить її руки.) Я певна, що все обійдеться.

Євген ія^з мукою, немов думаючи вголос). Я не мати... Раптом — не мати. Через стільки років турбот, хвилювання, муки. (Вже до Лени, що сіла біля неї.) Так. Я не мати Ореста, я тільки дружина його батька-героя. Але яка мати на світі може віддати синові більш, ніж віддала йому я? Дев'ятнадцять років тому я взяла Ореста в першої жінки мого чоловіка. Я відняла, я вирвала в неї п'ятилітнього хлопчика, випещеного й ніжного, як дівчинка. Чи могли ми лишити його там в розбещеної, легковажної матері?

Лена.