Роман юрби - Шевчук Валерій

Одне те, що її мучила таємниця з чотирма рудими дітьми, які з’явилися на вулиці, а друге, що розгризти того горішка вона таки не змогла, хоч бігала до всіх чотирьох — з трьома була в стосунках добрих, а з чортицею Мілкою — у зловорожих. Як вона ластилась, як угиналася, як жебоніла, як стелилася берізкою по землі, як підлабузнювалася — ні Броня, ні Зінка, ані Лєнка своєї таємниці їй не виказали, і Людка, йдучи від останньої, ледве не розпач відчувала: невже їй на кутку доведеться лишатись у старих дівках із самою тільки провізоркою? Від такої думки холодний піт висівався на сухому Людчиному тілі, в голові їй макітрилося, відчувала, що не витримає цього випробування, а впаде у дорожній порох і заридає, закричить, як припадошна, бо и справді допекло їй до живого. Була не з дурних, отож уміла міркувати, а водночас зв’язувати в одно ті нечисленні ниточки, які все-таки в її голову потрапляли.

Перша ниточка: руді діти і єдиний на кутку рудий чоловік.

Друга ниточка: той чоловік потайний, а значить, уміє залагоджувати свої справи так, щоб усе було крито-шито.

Третя ниточка: коли в когось удома штори затуляються так щільно, що ані щілини в них, значить, до цього є підстави.

Звістка про те, що Рудий тримає не одну жінку, а дві, яка так уразила рябу Надьку й Сіроводиху, котру звуть ще Сіромордихою, реальних підтверджень, на жаль, не мала — це був результат найпростішого умовиводу, який прийшов Людці в голову, щоб пояснити дивну замкненість сусідів; а може, він з’явився в Людчиній голові через оту самозрозумілу злість, яку почала відчувати до загадкового Рудька. Її вікно виходило на вулицю так зручно, що могла оглядати її, скільки сягало око. Отож перше, що вчинила у своїй розвідувальній діяльності, — почала стежити не тільки за Рудим, а й за його жінкою та отією загадковою "племінницею". Принагідно стежила вона й за двома рудими хлопчаками, які зранку випурхували з хати й пропадали. Ясна річ, що Людка не належала до так званих "тунеядців", вона працювала продавцем у "Електротоварах", але той період, який ми тут опишемо, цілком укладався в час її відпустки. Отже, цілу відпустку Людка вирішила присвятити неоголошеному й самочинному слідству: хай там що, а цей горішок вона таки розгризе. Розуміла, що займатися самим спостереженням — річ маловартісна і багато вона з того не довідається, отож розмова на знаменитому камені, що її ми описали вище, була одним з актів її вивідувальної діяльності, але потужне джерело інформації в особі рябої Надьки тимчасово стало непридатне (через тих проклятих ос), а шкода: саме в неї Людка сподівалася поживитись, адже не було людини на кутку, про яку ряба Надька чогось не знала. Однак поки в рябої не спаде пухлина на щоці чи на язиці, а може, там і там, вона Людці безкорисна — мала шукати інформації з інших джерел.

Перше, що вчинила: подалася до своєї колишньої однокласниці Лілі Капілі, яка жила в одному домі з Рудим. До Лілі Капілі йти їй було не зовсім приємно, бо Ліля мала п’яницю-чоловіка, такого собі Шурика, та й сама не відсувала, від чого її обличчя стало ледве не чорне і старе, хоч вони з Людкою однолітки, а голос прохриплий. Дітей у Лілі Капілі не було, але навіть ця почвара дивилася на Людку зі зверхністю, зовсім так само, як подивилися нещодавно її недавні сестри по дівоцтву Броня, Зінка і Лєнка — в Лілі Капілі таки був чоловік, хай і дрантя! Ось чому Людка переболіла душею, перш ніж переступити порога Лілі Капілі; але діватися було нікуди — іншого шляху не мала. Зрештою, і тут їй посприяв добрий збіг обставин: по-перше, вона вибрала такий момент, коли Ліля Капіля вийшла з квартири і з печально-сумовитим виразом стояла біля власних дверей; по-друге, Ліля Капіля потребувала когось, щоб позичити хоч би на пиво своєму спраглому чоловікові — сусіди давно їй нічого не позичали; по-третє, в Лілі Капілі було чорно на душі, бо її чоловік-дрантя вкотре покинув роботу, а сама вона нещодавно з роботи була звільнена (причини цього акту нашої оповіді не стосуються).

Отже, розставимо дійових осіб цієї мізансцени. Побита шосівка вулиці з численними ковбанями, в яких вода висихає тільки у спеку. Самотня постать рябої Надьки у глибині вулиці, в неї й досі перев’язана щока, а погляд — сумирна печаль (погляд скорботної мадонни, якщо мадонни можуть мати таке рябе, побите віспою, зморшкувате, побабіле лице і якщо мадонни обв’язують собі щоки); Ліля Капіля з почорнілим од смутку лицем стоїть біля дверей своєї квартири, які виходять просто на вулицю. Ліля неквапно крутить головою, коли бачить якогось перехожого, але коли той відвертається і проскакує повз неї, щоб не вітатися, Ліля Капіля скрушно зітхає. Нарешті серед перехожих з’являється Людка; обличчя Лілі Капілі оживає і в її пригаслих очах спалахує промінець надії.

— Драстуй, Людочко, — каже вона хрипко, але й трохи улесливо. — Не признаєшся?

— Чого це не признаюся? — показує зуби Людка — Здоров.

— Ти що, не на роботі?

— У відпустці, — каже Людка.

— Чого ніколи не заходиш, училися ж разом, — улесливо каже Ліля Капіля і її очі палахкотять: здається, вона знайшла ту, котра позичить їй карбованця.

Людка зупиняється. Вона знає, як себе вести: ніби милість велику робить. В глибині вулиці стримить непорушний стовп із перев’язаною щокою, який ллє печальний струмінь погляду. Але, здається, цей струмінь уже не печальний, здається, він починає запалюватися вогнем живішим. Здається, той стовп із чогось радіє: чи не з того, що Людка вступила в балачку з Лілею Кепілею. Людка озирається. Вона не може не помітити стовпа з перев’язаною щокою. Щось ворушиться в Людчиній душі, та й чи знайдете ви в цьому житті вивідувача, котрому було б приємно, коли хтось стежить і за ним? Чи не тому Людка приймає пропозицію Лілі Капілі — мить, і двері Лілиної квартири відчиняються, а за хвилю зачиняються; на вулиці самотньо стримить стовп із перев’язаною щокою й дивитися йому вже ні на що. Цей стовп, читай — ряба Надька, простоїть іще на вулиці довго. Він сподіватиметься, що розчиняться ті запечатані двері, котрі ковтнули Людку та Лілю, що по тому Людка не підійде, а підбіжить до неї, і вони по-дружньому сядуть на каменя. Але рябій Надьці надто довго довелося чекати такого щастя. Сонце ступало по небі, а може, їхало, як золотоголовий велосипедист, — крутило собі золоті педалі та й долало помаленьку синій простір неба. Тягло за собою білі ридвани купчастих хмар; летів у небі чорногуз, розпростерши широкі крила; він не поспішав — був це той самий чорногуз, котрий оженився на трьох воронах. Ворони вже давно його покинули, бо він старий, сказали вони, і характер його псується. Він став буркітливий і сердитий, цей чорногуз, а такого щастя вони, ворони, знайдуть скільки завгодно, та й коли не знайдуть, біди немає. "У вас, шановний, — мовили вони, — стає паскудний характер!" Отож і полетіли вони шукати собі щастя, ті три ворони — лихі жони, і зникли з околиці назавжди. Чорногуз за ними не шкодував. Він навіть полегшу відчув, коли ворони-жони його покинули: старі парубки — народ, що не кажіть, невиправний!

3

Людчина розмова з Лілею Капілею тривала всього три години. Ми її не будемо переповідати всю, оскільки це не був допит у прямому розумінні слова — відбулася дружня розмова, в якій згадано мало не всіх їхніх однокласників, перемито кісточки ледве не всіх сусідів, а заодно й Рудька з його жінками та двома хлопцями. Ці хлопці, сказала Ліля Капіля, страшні шибайголови, вони навіть їй, тобто Лілі Капілі, устругнули капость, закинувши у вікно дохлого кота. Ні з ким із вуличних хлопчаків не дружать, а діють, як знають. Основне їхнє заняття — чинити капості. Це вони пишуть сороміцькі слова на парканах і навіть шибках, це вони б’ють вікна у тому будинку, що його хоче продати за астрономічну ціну старий Лейзер. Старий Лейзер сам у власному будинку не живе, він приїхав сюди бозна-звідки, а продавши дім, хоче й поїхати бозна-куди. Вони обоє знають, яка то була руїна, але старий Лейзер зробив капітальний ремонт — і чекає, щоб хтось йому за це дрантя дав тридцять тисяч. Сам він мешкає в готелі, оповіла Ліля Капіля, але ті чортові рудоголові хлопчаки тільки й роблять, що б’ють йому шибки і обдряпують свіжопобілені стіни.

Зрештою, хлопчаки Людку цікавили мало.

— А правду на вулиці кажуть, що Рудий живе не з однією жінкою, а з двома?

На те Ліля Капіля виповіла досить цінну інформацію: вона, Ліля, якось заходила до них, бо хотіла позичити три карбованці. Вони гроші позичили, власне, позичив не Рудько, а його жінка. Вона їм ті гроші віддала, але після того та, сяка-така, позичати відмовилась. Але мова не про те. В них дві кімнати, і от що дивно, сказала Ліля Капіля. В одній кімнаті, вона туди не заходила, а зазирнула, стоїть односпальне ліжко і двоє розкладних крісел, очевидно, для хлопців, а в другій, де Ляля Капіля стояла, — отоманка на одного, а в кутку — розкладачка. Мені це зразу ж видалося підозрілим, сказала Ліля Капіля, адже чоловік має спати, це кожному ясно, з жінкою. Отож питається в задачі: хто спить із дітьми — мати чи батько? А хто спить, питається в задачі, в другій кімнаті? Ліля Капіля при цьому хрипко засміялася й оповіла непристойного анекдота, від якого Людка зашарілась.

— А де вони працюють? — спитала вона, щоб перевести розмову на речі пристойніші.

— Ха-ха! — засміялася Ліля. — Вони хитро роблять.

— Як це хитро?

— А так, що жінка його працює вахтеркою. Тобто вона добу працює, а дві доби вдома.

— А племінниця?

— А племінниця працює разом з нею, її змінницею. Втямила?

— Гадаєш, він таки має дві жінки? — з солодким жахом запитала Людка.

— Ти мені сказала, — ухильно відповіла Ліля. — А я за ними у шпарку не підглядала.

— Хіба може в наш час таке бути? — зчудувалася Людка.

— Кожен по-своєму устраюється, — по-філософському зауважила Ліля Капіля.

— Через це вони такі потайні?

— Може, й через це, чи ж я знаю?.. Хочеш, ще одного анекдота розкажу?..

Другий анекдот був так само масний, але Людка витерпіла й це, не могла вона зігнорувати цінного, чого тут, попри все, набралася, а коли так, то й потерпіти можна.

— Знаєш, що на вулиці з’явилося четверо руденьких дітей? — спитала зрештою.

— Думаєш, це він постарався?

— А хто ж? — навпрямки спитала Людка.

— Ну, цього я вже не знаю.