Роман юрби - Шевчук Валерій

Тліла між уст його цигарка, а вуста ніби й усміхались.

Юрко відчинив знайому хвіртку, до нього вискочив із буди собака, але впізнав і замахав хвостом, чекаючи, як завжди, подачки. Юрко витяг з кишені кілька круглячків печива, собака почав пожадно вихоплювати їх із наставленої долоні.

Відчинила Свєта. Як завжди, тихо зойкнула, ніби не сподівалася на його прихід, і на щоках у неї зацвіли рум’янці.

— Я така рада, що ти прийшов, — шепнула вона. — Заходь, будь ласка.

Вони опинилися в темряві сіней, і Юрко притяг дівчину до себе, чмокнувши десь біля вуха.

— Ша, — засміялася тихенько Свєта. — Мати вдома…

Мати й справді була вдома. Розцвіла назустріч Юрку круглим і повним обличчям, а він незграбно скидав із себе плаща.

— Зовсім промок, — турботливо сказала Свєта, забираючи в нього мокру одежу. — Зараз вип’єш гарячого чаю.

— Я на хвилинку, — мовив він, струшуючи з капелюха краплі.

— Погода не позаздриш, — сказала добродушно Сіроводиха. — Ти що, сьогодні не на роботі?

Сів на поставленого йому стільця й почав оповідати про відрядження, про те, що їхати сьогодні, і в нього ще безліч клопоту, бо треба зібратись і ще дещо вдома зробити на материне прохання — оце "дещо" він, звичайно, вигадав.

— Я теж оце збиралася в магазин. Не бачив, відчинено?

— Ясна річ, відчинено, — сказала Свєта і метнулася в коридорець, де в них стояла газова плита з балоном.

— Щось привезли, — звістив Юрко. — Машина стояла і люди зібрались…

— А не помітив що? — зацікавлено спитала стара.

— По-моєму, копчену рибу, — збрехав він, бо знав: копчену рибу Сіроводиха любила.

— Ставриду? — перепитала вона, бо все-таки не хотіла йти на дощ.

— Здається, мойву.

— Доведеться піти, — мовила стара і важко звелася з ослінця, присунутого до теплої стіни. — Ви тут погомоніть…

— Ти це куди? — вскочила з сінець Свєта.

— Та от, Юрко каже, що в магазин копчену мойву привезли.

— Не знаю я, що там привезли, — засміявся Юрко. — Це мені тільки так здалося.

— Все одно, подивитися тра..

Обоє лукавили: Сіроводиха виявляла делікатність, чи що, дбаючи, щоб молодята перед розлукою побули самі, а він добре знав, що привезли таки копчену ставриду і ніякої черги в магазині не зібралось.

— Хочеться тобі в дощ іти? — сказала для годиться Свєта.

— Все одно, засиділась у хаті, — відповіла мати, натягаючи тільника. Потім вона замоталася хусткою, взула стьобані валянці й стала увіч подібна до Тамари, Капілиної матері, яку Юрко бачив уранці в п’ятому номері.

— Ви тут погомоніть, — сказала вона, намагаючись не дивитися на Юрка.

Однак Свєта з її відходу чомусь не раділа була сьогодні трохи сумна, Юркові навіть здалося, що недавно плакала.

— Вимкни чайника, — сказав він, — мені й справді ніколи.

9

Захотів пригорнути дівчину, але в цей момент ожив кімнатний песик Локша, який досі мирно посопував на підстилці біля теплої стіни. Песик попереджувально загарчав. Юрко однак на нього не зважив і пригорнув дівчину щільніше, на що мала почвара грізно ошкірила зубенята й почала ляско гавкати. Свєта засміялася й вислузнула з його обіймів.

— Це він ревнує, — сказала задоволено. — Правда, розумний песик?

— А чи не виставила б ти його за двері? — спитав Юрко.

— В таку негоду? — обурено перепитала Свєта. — Хіба ми не можемо просто собі побалакати? Окрім того, й настрій в мене сьогодні…

— Теж через негоду?

— Е, багато розказувать… Хочеш подивитися, що я зв’язала останнім часом?

Йому було глибоко байдуже, що вона зв’язала, але хитнув головою. Песик знову влігся на підстилку. Свєта принесла в’язання і щось там почала оповідати — це мав бути светр йому в подарунок. Робота велика, але для неї це — радість, адже старається для нього…

— Слухай, — перебив він її, — ти сьогодні плакала?

— З чого взяв?

— Ну, якась трохи не така… Щось сталося?

— Е, це все наші вічні суперечки з мамою.

— Таке, що сказати мені не можеш?

— Можу, але не хочеться. Ну, чого про це завів?

— Розкажи.

Вона промовчала. Дивилася на забризкане краплями вікно.

— Через тебе ці суперечки й були, — сказала смутно. — Але я не хочу про те говорити…

— Коли через мене, то сказати мусиш.

Вона опустила голову і з її очей на початий светр, який плела для нього, капнуло по сльозі. Він зчудувався.

— Щось має проти мене? — спитав. Дівчина крутнула головою.

Юрко поклав їй на плече руку й погладив. З кутка попереджувально загарчав Локша. Відсмикнув руку й роздратовано зирнув у куток.

— То я слухаю, — сказав.

— Не примушуй мене це говорити, — прошепотіла Свєта, і сльози знову викотилися їй із очей.

— Але коли стосується мене, мушу знати.

Вона мовчала. Мнула в’язання й не дивилася на нього.

— В мене мало часу, Свєт, — сказав він. — І досі ми, здається, були щирі поміж себе.

Хитнула головою. Юрко взяв її руку в свою. Знову погрозливо загарчав песик.

— По-моєму, не вчинив нічого тобі прикрого, не ображав і твою матір.

Вона хитнула. Локша в кутку гарчав.

— То що сталося?

Дівчина заплакала навзрид.

— Не хочу тобі цього казати… Не примушуй мене…

— Кажи швидше. А то прийде твоя мати — ніякої копченої мойви в магазині нема.

— Не прийде, — мовила Свєта. — Навмисне нас залишила…

— Дивно, — всміхнувся Юрко. — А я вважав, що мудро спровадив її.

— Вона каже…

— Що ж вона каже?

— Тяжко мені це повторювати.

Знову замовкла, тільки схлипувала Він тримав її руку, а песик у кутку гарчав.

— Не тягни!

— Вона каже… Ну, що я довго чекала тебе… Що навіть на танці не ходила..

— І даремно, — мовив він. — Я від тебе цього не вимагав… Ну, і не ходила, так що?

— Вона каже… Що вже півроку минуло… А ти…

— А я?

— Це не мої слова, — зирнула нарешті на нього. — Я тобі цього зроду-віку не сказала б…

— Звісно, — мовив Юрко. — Переказуєш слова материні. То що вона каже?

— Каже… Ну, що ходиш, ходиш… Не можу я… Язик не повертається… Даремно ти завів цю балачку.

— Що не женюся на тобі? — спитав навпрямки.

Хитнула швидко головою, і сльози знову покотилися з очей.

— По-моєму, я тобі все роз’яснив, — мовив він, виструнчуючись на стільці. — Мій старший брат жениться, бо в нього буде дитина. Старі віддають йому маленьку кімнатку, а я з ними поселюся в більшій. Де б ми помістилися?

— А я хіба не знаю? Але вона каже, що в нас… є кімната…

— Оця? З твоєю матір’ю і псом, який не дозволяє мені тебе обійняти? Тут же ніде зайвого ліжка поставити…

— Вона каже… ні, не можу я…

— Ми з тобою ще молоді, — мовив він. — Надто молоді…

— І я це мамі казала… Хіба не знаю?

— Мені обіцяють ліпшу роботу… Окрім того, я вже казав: улітку хочу вступати до інституту. На вечірній.

— Все це я знаю. Але вона каже… коли б серйозно до мене ставився…

— А я несерйозно до тебе ставлюся?

— Та Бог з тобою, Юрчику… Хіба ж це мої слова?.. Просто відбулася між нами така розмова… А буде так, як вирішиш.

Він замовк. Прибрав руку, й песик у кутку перестав гарчати. Дивився у вікно й бачив краплі, які тремтіли під вітром. Смуток відчув, тихий і покірливий, — чи добре вчинив, що примусив її повести цю розмову? Чи не ліпше було б їм і справді просто й по-приятельському погомоніти, адже перед дорогою він? Ще буде в них час вирішити свої проблеми, багато доброго й спокійного часу!

— На квартиру в мене поки що надій ніяких. А в тебе на роботі?

— Так само, — сказала Свєта — Тому вона й каже…

— Що ж вона каже іще? — трохи роздратовано спитав.

— Краще, ніж є, все одно у найближчому часі не буде… Але це не мої слова.

— Хочу твердіше стати на ноги, — мовив він. — Дістати ліпшу роботу і вступити до інституту. Спершу вчитися важко, а сім’я й дитина…

— Дитину не обов’язково зразу заводити, — прошепотіла, вже не посилаючись на матір Свєта.

Скинув на неї очима, але сиділа перед ним покірна, засоромлена і трохи жалюгідна — гаряча хвиля хлюпнула йому в груди.

— Треба мені хоч якось у житті встановитися, — пробурмотів. — Поговоримо про це, коли повернуся, гаразд?

Хитнула головою і втерла очі — якось по-дитячому, затиллям долоні.

— Тому я й не хотіла сьогодні про це говорити, — мовила і шморкнула носом, як дитина після плачу.

10

Вони зупинились у сінях, він у мокрому плащі й капелюсі, а вона в домашньому халаті, який робив її опрощеною, але й беззахисною. "Хочу думати про неї гарно", — мигнуло в голові, і він притяг її до себе: принаймні тут їм ніякий песик не перешкодить, її руки лягли йому на плечі й зімкнулися на потилиці. Віддих став уривчастий і схвильований, а вуста спрагло зустрілись.

— Все буде добре, — прошепотів він у перерві між поцілунками.

— Швидше повертайся, — шепнула й вона — Чекатиму…

Знову злилися вустами, горнув до себе тонке тремтяче тіло і сам тремтів. У цей час різко відхилилися двері, і в прочілі виросла кругла постать у куфайці, з обмотаною вовняною хусткою головою. Свєта, як водяна, миттю випливла з його обіймів.

— О, — солодко сказала мати. — А ти вже йдеш?

Він пік раків. Посторонився, щоб пропустити стару, а та аж цвіла широкою усмішкою.

— Це не копчену мойву привезли, а ставриду, — сказала. — Таку, що сама тільки шкура і кості.

У хаті залився гучним ляскотом песик, а Юрко, як шкідливий кіт, шмигнув у розчинені двері.

— Швидше приїжджай! — гукнула йому вслід Свєта.

— Щасливої тобі дороги, — солодко проказала Сіроводиха.

Він волів би, щоб зараз був дощ. Щоб змив із його обличчя оцю недоречну й ганьбівну барву і щоб охолодив щоки. Все вийшло по-дурному й оце зумисне залишання їх на самоті, й ота ревнива почвара в собачому образі, і їхня розмова, й, нарешті, це несвоєчасне, а може, надто своєчасне з’явлення Сіроводихи. І хоча на перший позір нічого особливого не сталося, йому було неприємно. Дощ, здавалося, припинився остаточно, хмари підбились угору, ніби між ними й землею натекло більше повітря, яке й підняло їх у височінь. На крайнебі хмаровиння навіть розірвалося і в прірву полилася ясна синява; він задивився на того ясного клаптика, ніби сподівався дістати звідти хоч трохи благоти. Не треба думати про неприємне, спогадав, не треба думати про ту ранішню зустріч із Ромкою; не треба думати, що розмову про одруження Свєта могла по-акторському розіграти; не треба думати, що вони вчинили те з матір’ю злагоджено; не треба думати, що відбувається за його спиною, і яка розмова зараз точиться в малесенькій кімнатці, де щойно побував; не треба думати про насурмлене небо, а ліпше про ту голубу латку, що благовістить: усі дрібниці, якими цілий день сьогодні обкидується, можуть лягти на душу каменем; не треба думати й про поїзд, який глухо тахкоче колесами, і в якому їдуть усі вони — живі під цією латочкою неба; не треба думати й про омани, ну, хоч би про ту дівчину, яку зустрів за півроку двічі — не в твоє купе вона завітає.