Роман юрби - Шевчук Валерій

Варто забути кругле, усміхнене обличчя Сіроводихи, варто повірити, що вона добра і зичить йому й дочці своїй блага; варто згадати, що є в нього власна домівка, де його чекають і люблять, є робота, яка йому подобається і де його так швидко оцінили; є, зрештою, важлива поїздка, в яку вирушить уже сьогодні, а ще є весна, що посилається на землю для того, щоб усіх оновити.

Голий, блискучий і безлистий клен підняв гілки і з них вряди-годи крапали краплі. Коли падали в калюжі, дзвінко розбивались, а коли плюхались на землю — глухо. Звів руку й одна із крапель розбилася на долоні, холодно її змочивши і наливши по вінця всі лінії його долі. Назустріч од колонки рухалася громіздка жіноча постать в гумових блискучих чоботях і з головою, закутаною у вовняну хустку, — від того голова та здавалася ніби у скафандрі, була то Магаданша. Він почекав, щоб жінка перейшла йому дорогу з повними відрами, адже хотів, щоб усе в його житті склалося добре.

— Доброго дня! — сказав Магаданші, й та неохоче йому відповіла.

11

По обіді вирішив передрімати, адже в поїзді добре не виспишся, окрім того, в хаті було напалено, а він, блукаючи по дощі, змерз; зрештою, й обід був смачний та поживний, а мати запобіглива й мирна. Вони перекинулися словом, він відчув солодку притому і зватілість у голові, відтак і бажання сховатись під ковдру, щоб із тіла вийшла зайва вологість, набрана на дворі. Теплу тишу відчув у рідному домі; мати рухалася в капцях на повстяній підошві нечутно, ледь-ледь муркотіло радіо, плащ і мокрі черевики його сушилися: плащ розтягнутий на стільці біля груби, а черевики настромлені на поліна. З насолодою простягся на канапі, а мати принесла йому вкривало — старого ліжника. Загорнувся в нього й приплющив очі, які вже йому й поколювало. Мати затягувала на вікнах штори, й він слухав, як із шурхотом рухаються підвіски і як шарудить тканина. Тихі кроки прошелестіли мимо нього, а за мить зі співом причинилися двері. Знав, що в хаті півсутінь, що грубка в кутку пашить теплом, що в ній дотліває жар кам’яного вугілля і довго ще тлітиме, що вже не станеться нічого, що б вибило його з цього м’якого й ніжного колисання, бо його таки похитувало, похитувало канапу й увесь дім. Почув, як тихо стукотять по рейках колеса — несуть його в глибину сну. І сон йому приснився той самий, що і вночі: про поїзд, де в тісному купе їде з батьками і братом, з братовою і своєю дівчиною, із Ромкою, хоч той, здається, був тут зайвий, але це він розставляв на вагонному столику шахи, із лаборантами, з якими працював: Галею та Вірою Миколаївною, Віра Миколаївна про щось мирно розмовляла з Сіроводихою; на руках Свєтина мати тримала песика Локшу, і той песик, перебивши жінок, почав раптом оповідати людським голосом, що він, Юрко, вів себе зі Свєтою неподобно, безцеремонно хотів її обійняти, поклав руку на плече, а ще мав нахабство взяти Свєтину руку в свою і довго не відпускав. Що вони робили в сінцях, він, песик Локша, не бачив і брехати не буде, але гадає, щось стидке й неґречне. Брат на ту розповідь сміявся, а Свєта відвернулася й дивилась у вікно. Мала до того підставу, адже через лутку вікна переступала дівчина, яку він бачив за останні півроку двічі. Вона ступила ніжкою, взутою в золоту туфельку, між шахові фігури, тоді поставила туди ж другу ногу і враз почала маліти, аж поки не перетворилась у шахову королеву. Через стіну, начебто була та безтілесна, пройшов до них його приятель Стах, мав строге обличчя, а завітав тільки для того, щоб повідомити Юркові: грошей йому не позичить.

— Коли б у нього не було на хліб, — сказав поважно Юрковій матері, — я і хвилини б не вагався, бо Юрко мені друг, але коли подумаєш, кому потраплять мої гроші…

Ромка звів очі від шахівниці, й вони стали маленькі, примружені.

— Ще не було жодного, — жорстко повідомив він, — хто б не віддав мені боргу. Зі мною жарти погані.

Тоді Юрко помітив, як заплакала на шаховій дошці біла королева, взута в золоті туфельки, і плакала вона золотими сльозами, а в шибку їхнього вікна дивилося обличчя, приклеєне, як вирізка з журналу, — той хлопець, з яким колись біла королева гуляла на Тетерівському березі.

Тоді Юрко сказав:

— Любі мої! Постараюся зробити так, щоб усім було добре. У тебе, Стаху, я не позичатиму грошей, і ми залишимося приятелями. Я, Ромку, поверну борг, і тобі не доведеться мене калічити: хіба ж можна, щоб хтось тобі грошей та й не віддавав? Буду старатися й на роботі, і вам, Віро Миколаївно, стану достойною заміною, щоб спокійно пішли на пенсію, а ви, Галю, можете роботу не покидати, робитиму її за вас Оженюся з тобою, Свєто, і хай заспокоїться твоя мати, а ваш песик Локша мене полюбить і не гарчатиме — я годуватиму його комісійною ковбасою. Ми прибудуємо, Вікторе, до нашої хати незаконну прибудову, і ти матимеш де жити з родиною. Собі ж я хату намалюю. То буде такий дім, який може тільки приснитися, і він нам конечно присниться. А щодо білої королеви в золотих туфельках, можете не турбуватися ти, Свєто, і ви, хлопче, приклеєний, як вирізка з журналу, до скла — я любитиму її тільки у мріях і вві сні.

— Здорово ти сказав! — мовив Ромка, повертаючи до нього хитре обличчя. — То, може, ми з цієї нагоди зіграємо? На гроші?

12

Прокинувся від того, що відчув: у кімнаті хтось є. Розплющився й побачив: навпроти сидить на стільці з крижаним обличчям мати й дивиться на нього впритул. Здається, цей погляд і розбудив його.

— Щось сталося? — спитав, спускаючи ноги на підлогу.

— Ти чого це знову ходив до того гицля, до того обіясника, того шахрая?

— Про кого це ти?

— Сам добре знаєш, про кого. З ним уся вулиця не хоче знаться, а ти його пороги оббиваєш. Давно тобі казала: обходь його десятою дорогою, коли не хочеш улипнути. Чи, може, вже влип?

— Нікуди не влип і нічого не знаю, — роздратовано сказав. — Оце треба було мене будити?..

— Я тебе не будила, — категорично сказала мати. — Сиділа й чекала, доки прокинешся.

Вона його не будила. Але свердлувала поглядом, аж він прокинувся.

— Не даси відпочити, — буркнув він.

— Бо мені здається: ти влип. Той шахрай шукає дурних і обігрує їх. У шахи і в карти.

— Звідки… знаєш?

— Уся вулиця знає. І не роби з мене дурної. Кажи прямо: влип?

— Нічого я не влип, — зірвався він з канапи. — Ну, так, заходив до нього кілька разів. Грали в шахи.

— А я що кажу? Коли ти був в армії, то біля нашої хати збиралася ціла компанія, зараз вони на острів перейшли. На них раз і міліція нападала, то вони в одежі в річку покидалися і поперепливали на той бік. Але він нечесно грав, і вони його прогнали. Здається, бобу дали, бо з ними більше не грає… Тоді він почав шахами дурити.

— Я це знаю, — сказав Юрко, натягаючи штани.

— Тепер він ловить дурних у парку, — сказала мати. — І не один уже влип. Вже не раз казала: обходь таких десятою дорогою.

— Я обходжу, — сказав Юрко, натягаючи сорочку.

— В тому то й річ, що не обходиш. Сьогодні вранці чого до нього заходив?

— Все ти знаєш, — буркнув Юрко.

— Знаю, бо ти дурний. Таких він і обкручує. Признайся: влип?

— Нічого я не влип, — сказав Юрко й зирнув на годинника: проспав добрі дві години.

— Ліпше б признався, — сказала мати.

— Нема чого признаватися, — вибухнув Юрко. — Він мене попросив цигарки йому в місті купити…

— А в нашому магазині нема цигарок?

— Він курить "Казбек". В нашому магазині "Казбеку" нема.

— А чого тебе просив? — тоном прокурора спитала мати. — Не було в кого попросити?

— Ми на дорозі перестрілися. Коли на роботу йшов…

— Не брешеш? — спитала, пильно на нього дивлячись.

— Чого мені брехати?

— А того, що він міг би сам по ті цигарки піти: це швидше було б.

— Казав, що погано себе почуває.

— А чого до нього в хату заходив?

— Гроші взяти.

Мати, здається, повірила. Ще мала сумніви, але він цього разу викрутився. Справа з боргом ускладнювалася. Вже не зможе сказати, що зарплатню в нього вкрали в тролейбусі: надто підозріло було б. Умивався після сну й гарячково міркував. Більше десятки із зарплатні не викрутить, мати звикла рахувати кожну копійку. Доведеться позичати. Може, у Стаха, а може, у Віри Миколаївни: ця історія не повинна випливати. Розрахується із тим шахраєм, як назвала його мати, і справді обходитиме його десятою дорогою. Тобто йтиме у місто так, щоб не минати п’ятого номера, слава Богу, виходів у місто було аж три. Коли б признався матері, вона гроші покрити борг дала б. Але потому їла б його поїдом ті гроші йому б горлянкою вилізли.

— Поїзд коли? — спитала мати.

— О дев’ятій, — сказав утираючись. — Але треба прийти години за дві, щоб квитка взяти — прохідний.

— А не міг не їхати?

— У мене й документи виписано. І гроші на відрядження одержав.

— Скільки?

— По два п’ятдесят на день, за дорогу й на готель по карбованцю.

— Цього тобі вистачить. Чарки не пий і в компанії не ув’язуйся.

— Які там компанії, коли нікого не знатиму.

— Такі бувають аферисти!.. Побачить, що ти молоде, дурне, то й вициганить грошики.

Він розсміявся.

— А ти кудись із Житомира виїжджала?

— Бо нема чого, — відказала. — Мені добре і вдома.

Тоді він почав розказувати їй, для чого потрібне йому це відрядження. Коли його щасливо відбуде, адже їде від заводу штовхачем, то його, напевне, переведуть у лаборанти, а коли вступить до інституту… Оповідав те, що повідомила сьогодні Віра Миколаївна й бачив, як розпогоджується материне лице. Вона вже бряжчала тарілками, виймала виделку й нарізала хліб. Страва була тепла, бо стояла весь час на гарячій плиті.

— Маєш шануватися, — сказала зрештою. — Так же мені хочеться, щоб життя у тебе склалося ліпше, як у Віктора.

— А чим у Віктора воно склалося погано?

— А тим, що жениться на кугутці, яка ламаного гроша за душею не має. Ходив до Свєтки?

— Заходив.

— Плетуть вони на тебе із тою старою пащекухою сіточку. Ой плетуть!..

— Свєта мене чекала два роки.

— Подумаєш, — зневажливо обізвалася мати. — Чекала, бо ніхто інший не підвернувся.

Він поклав виделку.

— Хочеш зіпсувати мені апетит?

— Не хочу, щоб ти їхав, — зітхнула скрушно мати. — Серце в мене не на місці, коли подумаю про цю поїздку.

Він повернувся до неї й побачив її печальне лице. Не розумів того смутку, але і йому невідь-чого шкребнуло по душі.

13

Вийшов надвір у просушеній одежі й черевиках і довго озирався, поки було видно на вступі до хвіртки утлу материну постать.