Роман юрби - Шевчук Валерій

— Кажеж, аж четверо?

— У Броньки, Зінки й у Лєнки Бутенкової. І в чортиці Мілки.

Тоді Ліля почала сміятися. Вона сміялась якось дивно, ніби кашляла, очі її при цьому вирячилися — страшненька була!

Потеревенили про те і се — інформація, здобута в такий спосіб, коштувала Людці два карбованці, які Ліля Капіля клятвено обіцяла віддати, як тільки влаштується на роботу. Людка зітхнула: хай буде, як є; принаймні, у цих позичальників є одна порядна риса: не віддавши першого боргу, по другий до тих, у кого позичали, не звертаються.

— Я оце в їдальню устроююсь, — сказала їй Ліля Капіля й багатозначно підморгнула.

Людка йшла додому замислена, очі її були примружені й дивилася вона бозна-куди, навіть стовпа з перев’язаною щокою не помітила, а коли стовп раптом ступнув їй назустріч, здригнулася з несподіванки.

— Шепи-шепи-шепи-шепи? — спитала ряба Надька, кривлячись по-мученицькому, бо таки хотіла щось конче важливе спитати.

Але Людка не розібрала її запитання.

— Що ви кажете, тьотю?

— Шепи-шепи-шепи-шепи? — спитала ряба Надька.

— Не втямлю, що питаєте, тьотю. — сказала Людка. — Це у вас, мабуть, і язик розпух…

— Оух, — сказала ряба Надька, і в очах у неї з’явилися сльози.

— Ви, тьотю, сіллю рота полощіть! — крикнула Людка, ніби ряба Надька поглухла разом з онімінням.

— Шепи-шеп! — сказала ряба Надька і почала на мигах показувати в той бік, де була хата Рудька й Лілі Капілі — дуже вже кортіло їй довідатися, чого це Людка туди ходила.

— Ой, не втямлю я, що кажете, тьотю! — сказала Людка, хоч про те, що хотіла спитати ряба, добре зрозуміла. — Потім побалакаємо…

— Шепи-шеп! — тужно проказала ряба Надька й пішла до каменя, щоб відпочити — надто багато втратила сили на ці розпити. Водночас і очима дала Людці знати, щоб та йшла за нею.

— О ні, тьотю! — гукнула Людка. — Ніколи мені зараз!

4

Хоч утратила два карбованці, Людка була задоволена. Те, що вона почула, давало добрий харч її розтривоженій уяві. Перше, що її вразило: її здогад про двоженність Рудька, кинутий так собі, знічев’я, не був безпідставний, про це увіч натякала й Капіля. Отже, Рудий в одному ліжку з жінкою не спить. З хлопцями, правда, могла спати и племінниця, чи хто вона там, але в це вірити не хотілось, як і в те, що з хлопцями спав батько. На одну ніч із чотирьох, міркувала Людка, Рудько залишався з "племінницею" сам на сам (хлопці після гулів можуть спати безпробудно). Сам Рудько ходив тільки на першу зміну; виходив з дому зранку, а приходив близько п’ятої. Потому обідав, а пообідавши, рушав на проходку до річки. Його золота голова палала серед зеленої трави, бо Рудько любив трохи полежати на березі, однак, не роздягаючись. Саме тоді до нього прибігали його хлопці, і на траві якийсь час лежало три руді голови. Потім дві менші підхоплювалися й починали ганяти довкруж, а то й плесканки кидали; Рудько спокійно за синами спостерігав. Потім уставав, скидав сорочку (це вже був зовсім цікавий момент), і його тіло аж запалювалось од вогненного волосся, яким густо заріс. Штанів однак не скидав, а тільки закасував колошви. Входив відтак у брудну Кам’янку, в яку виливала помиї вся довколишня околиця, і хлюпав тією нечистю собі на груди (Людка при цьому аж пальці собі кусала від сміху, адже ніхто з пожильців околиці не зважувався хоч би й так покористуватися водою Кам’янки). По тому Рудько задоволено розтирав собі груди і брів на берег, сяючи мідними грудьми й мідними ногами. Людка знала; після такого купання рушить додому; саме в цей час можна було вийти йому назустріч, нібито й на город, який посадила поруч із тією латкою трави, на якій любив полежати Рудько. Вона ступала назустріч йому байдужа й заклопотана, тримаючи в руці коробку й ножа, щоб нарити молодої картоплі. Він так само спокійно рухався назустріч, тоді як хлопці його метнулись у бік зворотній — мали свої справи (до речі, чи не вони оце повиривали вчора на її грядці половину цибулі?). Від згадки про цибулю вона аж закипіла, через що на її худих щоках проступив землистий рум’янець. Вони з Рудьком мали розминутися біля вербового куща, що обріс каменюку; і саме біля цієї каменюки щось із нею почало коїтися, бо звела раптом очі й зустрілася очима з Рудим. Диво дивне тоді з нею учинилося: вона ніби пропала з цього світу, обмило її гарячим повітрям; забула про світ, бо той його позир… ні, це не був нормальний чоловік, нормальний чоловік на жінку так не дивиться; тоді в її мозку зазвучав тонесенький голосок Сіроводихи: "Нечисті є, ох, нечисті, скільки їх нечистих"; під таку хвилю вона не знала: подобається їй Рудько чи бридиться ним, гарний він чи почварний, старий чи молодий, чистий чи нечистий — це все на хвилю ставало неважливе; ніби волю втрачала, ніби щось її наповнювало, підносило — хай ти сказишся, сказала подумки, бо попри все не могла не признати: цей чоловік у якийсь незбагненний спосіб почав над нею панувати, хоч і пальцем не рухнув, щоб виказати до неї більшу, ніж до звичайного перехожого, увагу. "Хай ти сказишся!" — бурмотіла вона, кидаючи коробку між картоплиння, а сама йшла далі по стежці, щоб прохолодити собі запалені щоки.

5

Раз на тиждень, здебільшого в суботу, провізорка прала. Це був урочистий акт, який мав не тільки демонструвати, яку білизну носить провізорка, а й скільки її у неї є. Дворик провізорки був як виноградна плантація обтягнутий дротами, однак замість винограду по суботах із нього звисали всі належні предмети жіночої білизни, а що провізорка була людина ретельна, то належним чином і сортувала випране: на одному дроті, найдовшому, висіло чотирнадцятеро панталон, на другому висіли сорочки, на третьому станики й колготки — всього цього також по чотирнадцять. Сусіди, перш за все завсідники знаменитого каменя, зробили нескладні математичні підрахунки й вирішили, що провізорка перевдягає білизну двічі на день, очевидно, з цією метою прихоплює змінний комплект і на роботу, перевдягаючись уже там. Моральна оцінка цього не зовсім буденною факту не була однозначна: ряба Надька й таксистиха вважали, що цей коник у провізорки від надмірної чистоплотності, а Людка й Сіроводиха прийшли до думки цілком протилежної: коли вже провізорка має потребу так часто міняти білизну, значить, тіло її виділяє забагато поту, отже, білизні досить півдня, щоб забруднитися. П’ятий член цієї компанії — Нора, яка засідає на камені тільки періодично і то через відчуття зверхності до інших завсідників (її чоловік був агроном), висловила гіпотезу простішу, але й прийнятливішу: провізорка виставляє на показ таку кількість білизни, щоб, по-перше, поколоти їм очі, — хто з них може таким похвалитись; а по-друге, демонструє чоловікам свою дівочу цноту. Як ставилися чоловіки до цієї демонстрації, невідомо, окрім того факту, що при зустрічах з провізоркою (Людка принаймні могла поклястися, що це так) чоловіки робили інстинктивний вихиляс, як вода, котра омиває каменя, так ніби від близькості з провізоркою їх щось обпікало чи відштовхувало. Сама провізорка на це не звертала жоднісінької уваги, йшла вона вулицею по-особливому — це була, зрештою, і не хода, а плавба, — провізорка ледь-ледь перебирала ногами, обличчя при цьому мала знесене, застигле, очі примружені, отже, й вузенькі, як у монголки, зачіска на її голові сиділа така однотипна й непорушна, ніби це була перука, а найважча й найоб’ємніша частина її тіла не крутилася й не здригалась, як це звичайно буває; та частина була, як заявила єхидненька Нора, "у стані спокою". Людка теж любила покпити з провізорки, але тільки тоді, коли бувала в компанії; коли ж їй траплялося бачити величний хід провізорки вулицею з власного вікна, гарячий клубок підкочувався під горло, а очі невідь-чому опинялися на мокрому місці, і то не провізорку вона жаліла, а, звісна річ, себе, адже провізорка була старою дівою з покликання, а Людка тільки через нещасливий збіг обставин. Ось чому вона так часто оплакувала урочисті проходки провізорки вулицею, і це були, сміємо запевнити, сльози цілком щирі. Коли ж дивилася Людка на охайно вивішену білизну провізорки, то її поймав так само щирий сум, зовсім такий, який поймає людину, коли вона дивиться на опале осіннє листя. Зрештою, особливої злості до провізорки вона не мала, жасно їй було тільки на те, що рівняла її з провізоркою доля. Чи не тому так гостро зацікавилася Людка історією чотирьох рудявих дітей, які з’явилися на вулиці; як там не було, а це не на жарт її сколихнуло. Спершу їй здавалося, що хтось вигадав ото на вулиці нову побрехеньку, отож Людка, як ми вже казали, й вирішила провести розслідування, щоб конечно переконатися: так це чи ні? Зрештою, до Броні вона могла й не ходити, її дитині вже було за рік (рудий поселився на околиці давненько і раніше подібної діяльності не виявляв) і вона, не соромлячись, водила такого золотоголового хлопчика, що, здавалося, маленького соняшника демонструє людям. У Зінки дитині було тільки вісім місяців, воно ще не ходило, а їздило (це була дівчинка), але Зінка вдягала маляті на голову такого дивного крою чепчика, що волосся з-під нього не вибивалось ані пасомка, брови в дівчинки, однак, були руді. В Лєнки Бутенкової хлопчику було три місяці, й визначити його рудизну могла хіба що ряба Надька зі своєю загадковою підзорною трубою, що вона й учинила ще до того скорботного моменту, коли на неї напали оси. Все-таки Людка, як по-справжньому ретельний слідчий, вирішила ці факти належно перевірити, про що мимохідь ми вже згадували, бо факт неправдивий таки абищо. І й хотілося самої правди, правди й правди — характеру Людка була прямого. З Бронею тільки переговорила (не більше як півтори години) — масть дитини була очевидна, та й Броня того не приховувала Але всі спроби вияснити, хто ж той шелихвіст, який так паскудно повівся з нею (Бронею), звів її, бідолаху, й покинув напризволяще, виявилися даремні, а всі слова (чемні, дружні, теплі, співчутливі) гупали в темінь, як каміння у криницю без води. Броня розмовляла з Людкою чемно, в голосі її з’явилися навіть поблажливі нотки, але інформації, за якою так старанно вганяла, Людка не дістала ніякої. Другою в цьому слідчому ряду була Лєнка (чортицю Мілку Людка зі свого списку викреслила, та важко там було щось довідатися: дитину чортиця Мілка принесла тільки два тижні тому, і думку, що й воно руденьке, було висловлено апріорно, або як кажуть: на здогад буряків).