Українська література » Класика » Роман юрби - Шевчук Валерій

Роман юрби - Шевчук Валерій

Читаємо онлайн Роман юрби - Шевчук Валерій

Дув сильний вогкий вітер і по небі важко котилися пелехаті хмари. Калюжки нервово мерехтіли, а на більшій — стеклося тут озерце — вітер гнав невеличкі вали. Вони накочувалися на жорству дороги і з плюскотом розбивалися. Юрко тягнув важкого портфеля і єдине, чого бажав, не зустрітися з Ромкою, не від сьогодні боявся з ним здибуватись. Але доля його і цього разу не помилувала: барилькувата Ромчина постать таки стовбичила на вступі до п’ятого номера. Юрко хотів уже звернути до парканів і крадьки податися до Купальної (чого його знову потягло цією дорогою?), але до нього вже повернулася червона парсуна й дивилась, як вовк на ягня. Отож відчув себе ягням і покірливо подибцяв на зустріч із Ромкою, хоч усе в ньому сціпилось і напружилося.

— Ти це куди? — спитав той, не виймаючи з рота цигарки, його тлусті гемби розсунулися.

— По ділу, — сказав Юрко.

— Може, в партійку зіграємо, бо така погода?..

— Ніколи мені.

— Все тобі ніколи, — змружив очі Ромка. — Подивитися — ніби оминаєш мене.

— Чого оминаю! — сказав Юрко. — По-моєму, сьогодні вдруге зустрічаємося.

— Я тобі ще нічого поганого не зробив.

— А хіба я кажу, що зробив?

— Ну, гаразд, тупай, — сказав Ромка — І не забуть про сімнадцяте число.

— Вже ж не забуду.

— Всі ви не забуваєте, — буркнув Ромка. — А коли приходиться віддавати, з горла свої гроші доводиться вам виривати.

— Я сказав, що віддам, — ледве не крикнув Юрко. — Мало тобі?

— Чого репетуєш? — зашипів Ромка — Хочеш, щоб уся вулиця знала?

— А чого боїся, коли чесний? — так само дзвінко спитав Юрко.

— О, ти мені сьогодні не наравися. Подумаєш, два рублі дав. Чи, може, тебе якась жаба вкусила?

"Ти!" — захотілося крикнути Юркові, але тільки втяг голову в плечі й пришвидшив ходу. Знав, що Ромка дивиться йому вслід, дивиться щілинками очей, що вуста його бридливо мнуть цигарку, що він, можливо, й справді жаба, котра сидить і чекає, щоб прилетів до неї комар чи муха, щоб махнути довгим язичком і злизати її.

"Для чого ти живеш? — зойкнуло йому всередині. — Чому липнеш до людей?"

Відчував на спині Ромчин погляд — той пік спину, — але не повертався. "Ну от, — думав він не без полегшення, — ми нарешті порозумілися — добрим стосункам між нами кінець. Кину тобі у вічі тими видуреними грішми і подавися ними!"

Аж кипів од злості, такий йому бридкий став той чоловік: ну, що це сьогодні за день!

Тільки вигнавши з маху під гору, почав заспокоюватися: з присвистом дихав, а серце голосно калатало в грудях. Дивно стало в цьому світі: весна, а на нього осінню раптом війнуло; дерева витяглися в небо, просячи сонця й тепла, а в ньому кипить злість; на заході в цей час мало б сяяти барвами небо, а там чорна хмара дощі спускає. Такий він малий у цьому світі й під цим небом, хоч хотів би бути сильним і незалежним ні від кого. Скільки в нього клопотів і проблем, які їдять мозок, а йому ще й пацаном хочеться себе відчувати. Ні, все це мале, перехідне й тимчасове. Все це намул — душа його чиста. Все це хмари, які не тільки покривають небо, а й несуть на землю дощ. Він раптом захотів цієї поїздки, в яку пускався попри все без особливого бажання. Буде щось робити й чогось домагатися — це зміцнить йому дух. Ніколи вже не брехатиме матері й не дозволить, щоб його ловили, як муху. Не хоче бути мухою, бо в нього все-таки чимало нуртує сили. Подивився на дівчину, яка йшла супроти нього, — це була гарна дівчина, і вони зустрілися поглядами. Ну от, не окинула байдужим поглядом, а відповіла на вогонь, що його послав. Не плохий він і не нікчемний, а коли треба, зуміє настояти на своєму.

Портфель утяжив йому правицю і він перекинув його на ліву. Тільки тепер озирнувся: чомусь здалося, що Ромчин погляд і досі впирається йому в спину. Ні, вулиця — як вулиця. Повна машин, копітких постатей, які поспішають. Повна сірого передвечірнього сутінку. Він труснув головою, збираючись на силі, адже дорога перед ним стелилася, дорога, що вабить його і відстрашує.

14

На вокзалі все було так само, як і вдень. Люди дрімали, їли, тихо поміж себе перемовлялися чи снували приміщенням. Біля кас зібралися невеличкі черги. Юрко став за жінкою, яка раз у раз позіхала і, хоч був виспаний, відчув і собі її сонний настрій.

Вікна позакладало сірою пеленою, але дощу не було. Він стояв у черзі, позираючи чи на ці вікна, чи на пасажирів, які не знали, де подітись. Якийсь старий стуманілим поглядом обводив пасажирів і, очевидно, шукав співрозмовника, поруч нього відкинулася, заломивши голову, кащувата жінка. Вона розставила сухі коліна, рот розтулився — посапувала. Поруч неї виструнчено сидів солдатик з напрочуд великими очима і здивовано роздивлявся навкруги: певне, відпусник. Хлопець у світлому плащі із заляпаними туфлями, аж не видно було, якого ті кольору, ходив, роздивляючись об’яви й графіки руху поїздів, вряди-годи позирав на годинника. В кутку на лаві примостилося двоє: один схожий на перукаря, другий літній, вусатий. Біля літнього з повними цікавості очима завмерло худеньке, руденьке дівча літ п’ятнадцяти. Юрко подумав, що солдатик і це дівча єдині небайдужі люди в цьому залі, бо їх дорога вабить.

Забув присунутися в черзі і його ззаду підштовхнули. Ступнув крок уперед, а жінка перед ним знову позіхнула: зуби в неї були впереміш стальні й білі. Дівчинці не сиділося, вона встала й зирнула на матір, що куняла, схиливши на груди голову і вряди-годи цією головою смикала, — повільно пішла до світлової карти шляхів. Задерла личко і задивилася. Тоді озирнулася, чи ніхто за нею не стежить і несміливо простягла руку до кнопок. Гілка шляху, що світилася, погасла, натомість прозначилася інша. Дівчинка знову озирнулася, ніби боялася, що її проженуть, а тоді вдруге простягла руку до кнопок. Знову загорілася гілка шляху, і Юрко побачив, що це шлях, який мав проїхати він. Його знову підштовхнули — крайока озирнувся: штовхав його червонолиций дядечко, чимось схожий на Ромку. Стало неприємно: цей Ромка переслідує його й тут.

Узяв квитка, а коли відійшов од каси, побачив, що дівчинка бавиться біля вертільниць-довідників. Ті шумко махали блідавими крильми, а дівчинка, розтуливши рота, дивилась. Він підійшов до газетного кіоска й накупив тонких журналів. На обкладинці одного з них була дівчина, схожа на ту, що її зустрічав двічі за півроку, і, дивлячись на її світле й гарне обличчя, відчув тихий смуток. Сидів на лаві й дивився на риси тієї, про яку хотів мріяти, — йому почулося тихе стукотіння коліс. Стіни станції від того здригалися, здригалася й лава, на яку присів, і, хоч добре знав, що це минає станцію поїзд, який тут не зупиняється, уявилося йому інше.

Уже сидить він у поїзді й дивиться, як краплі миють шибки. Шибки покрито тьмою і, окрім тих крапель, нічого не видно. Але йому запахло хвоєю — може, його поїзд їхав сосновим лісом. До вікна приклеїлося чиєсь обличчя; так, це було Свєтине обличчя. Дивилася на нього з глибини ночі, розгублена й перестрашена. Ворухнула губами і замахала руками, як говорять німі, але він не розумів мови німих. Відчув особливе заціпеніння, все в ньому завмерло — провідчув раптом те, що з ним мало невдовзі статися. Було це не так прояснення, як смутна хвиля — овіяла його обличчя, як подих вітру. Затремтів, бо подумав, що людину можуть навідувати нерозумні думки. Адже й справді всі ті думки про поїзд — нерозумні. Не той поїзд, на якого чекає, а в якому їде, хоч добре з на: сидить на вокзальній лаві і жде поки оголосять посадку. Той же поїзд існує не в цьому часі, а у вічному. Не раз сьогодні йому привиджувався, і це мало б його насторожити. Але відчув себе настороженим тільки зараз. Тільки зараз омила його серце тривога, тож знову зирнув на шибку, щоб прочитати знаки, які посилала йому Свєта. Але Свєтиного обличчя в шибці не було. Там стояло лице материне, і він зрозумів те, що шепотіли її вуста То було все те ж застереження, яким провела його в дорогу: "Бережися, синку!" — "Хіба мало людей їде", — сказав тоді він, а зараз тільки подумав. Так, то був не той поїзд, на якого чекає він, а на якого чекають усі ці люди, що зібралися на вокзалі. Бо й вокзал також існує не в цьому часі, а у вічному. На колінах у Юрка лежав журнал, з обкладинки дивилася на нього дівчина, про яку хотів мріяти. Її вуста заворушились, як і в тих двох, котрих побачив у склі: промовляли те саме, що сказала й мати. Поїзд їхав через сосновий ліс і в ньому терпко пахло хвоєю. Знав, що цей поїзд не тільки забрав у себе цей вокзал, а й ціле місто, до боку якого приклеївся, наче молюсок, будинок вокзалу. З того поїзда весь час сходять люди: юні, молоді, старі. Сюди і входять, але тільки немовлятами. Ті, що сходять, мають воскові обличчя і заплющені очі. Коли покидає його той, кому прийшла пора, коли ступає по довгому, як вічність, коридорові, всі повертають по своїх купе голови до дверей. І хоч двері їхні зачинені, вони бачать і через них. Бачать прозору постать із восковим обличчям — одну з дійових осіб тіньового театру, яка повільно й спокійно зника. Тоді всі думають, що така доля чекає кожного. Усіх, хто сидить на вокзалі, й усіх, хто живе у місті, до боку якого, наче молюсок, приліпився будинок.

Юрко здригнувся. По радіо оголосили посадку на поїзд, на який він мав сісти.

Через два місяці на розшукових дошках міліції з’явилися друковані листки з фотокарткою Юрка під жирною шапкою: "Знайти людину!" У них описувалися прикмети хлопця, народженого двадцять один рік тому, який 5 квітня 1985 року вийшов із дому, сів на такий і такий поїзд і зник безвісти. Всіх, хто бачив його, запрошували повідомити, куди належить. Тут-таки описувалося, в чому Юрко був одягнений. Досі за тим оголошенням не зголосився ніхто.

1985р.

Оповідка одинадцята

Рудько

1

Цей камінь уже не раз згадувався, він лежав на трав’яній косиці між дорогою й Олексійовим парканом; за кілька метрів од нього стояла колонка, повернута носом у бік Олексійового городу; сам камінь мав настільки досконалу форму, що на ньому могли всістися кружка (на жаль, спиною одна до одної) п’ятеро місцевих кумась. Коли ж їх приходило тільки троє, то всідалися біч-о-біч; ноги їхні при цьому лягали в густу соковиту траву, якою й була заросла косиця між дорогою й Олексійовим парканом.

Відгуки про книгу Роман юрби - Шевчук Валерій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: