Штани з Гондурасу (збірка) - Дудар Євген
Всі кричали: "Чудо! Пан по золотій дорозі до неба їде…"
Потім оголосили того панка святим.
Це ж мене буде отак тягнути, а сусіди, кричатимуть: "Файфура і тут без фокусів не може…"
Очі не стулю. Переживаю. Ну, астероїд клятий. Пророк Магомет. Треба було мені знати про ту комету…
Зодягнув штани. Пішов до сусіда. Той сидить на балконі, у бінокль дивиться.
– Ну що там у небі нового, – питаю, – де та клята комета?
Він вибухнув:
– Що ви мені заважаєте! Не до комет зараз! Он парад планет насувається…
– Тоді, – кажу, – держіться… А на всякий випадок зодягніть парадну форму… І замовте лафет… Бо я за свої нерви не ручаюся…
Ферапонт на орбіті
Кажуть, гени. Спадковість. Є р у н д а!
Яблуко від яблуньки далеко не відкотиться?
Відкотилося. З хутора Лопушки закотилося аж у райцентр.
Яке дерево, такий тин, який батько, такий син?
Батько був людиною. Землю орав. Хліб сіяв. Людей годував. А воно… Черв’ячок. Повзь-повзь. Круть-круть. Слизь-слизь. Знайшло теплу дірку. І вже точить. Хрум-хрум, хрум-хрум…
"Руководитель". Контори "Пришийкобиліхвіст". Руками водить… Жодної кобили в районі уже нема, а вони ще хвости пришивають. І плани перевиконують. І "порівняно з цим же періодом минулого року…" продуктивність підвищують. І премії отримують…
Спадковість?
Батько – Коза.
Мати – Коза.
А він – Казаков-Приамурський.
Ніби у нього хвіст довший виріс. Ніби той Амур через його Лопушки тече. Чи він коли-небудь його бачив.
Десять тисяч кілометрів мислію потягнувся, щоб відірватися від свого хутора. Щоб козяче минуле в очі не лізло. Щоб роги ніхто не показував. Авторитету не підривав…
І собі на біду. У районі поповзло, що він "Приамурський" не від ріки Амур. А від того, що крутить амури… З чужими жінками…
Вирішив хвоста поміняти. З "Приамурського" на "Ріо-Колорадського". Є така річка у Бразілії. Як він її розкопав?
Та йому порадили. Мовляв, це може вплинути на анкету. Бо подумають, що він не від річки, а від колорадського жука.
Погодився.
Зацікавляться анкетою – зацікавляться й кріслом. А Ферапонт ніби до нього приріс. Ніби народився у тому кріслі. Ніби воно йому у спадок дісталося. Уся його "діяльність" спрямована тільки на те, щоб уберегти під собою те крісло.
Контора хоч і "Пришийкобиліхвіст", але на орбіті. Не в космосі, звичайно. Проте й не на землі. А можуть приземлити…
Не дай Боже, там, на "пункті управління", згадають, що Ферапонт ще літає… Не дай Боже здебалансувати! З курсу збитися… Орбітами перетнутися…
Он Мічучкін із "Райкопито" перетнувся. З тим, із ким не варто перетинатися.
– Чого це вас сюди занесло? – спитав той. – І в такому стані?
Мічучкін був тоді у. стані невагомості.
Чого занесло?
Є машина, значить, кудись несе.
Кудись несе, значить, десь приймають.
За свої п’єш – печінка болить. Серце здає. Виразка чіпляється. А тут – як з гуся вода. Тільки гикавка. Від перебору. Бо як у тій казці. Ніхто не знає, звідкіля береться. Ніхто не знає, куди дівається. Столи вгинаються. Ніхто не платить. І недостачі нема.
Чудеса!
Тільки гикавка.
І Мічучкін гикнув.
Це була остання його гикавка. За рахунок контори "Райкопито"…
А Ферапонт на своїй орбіті ще крутиться. Ніхто, правда, досі не дослідив, що то за орбіта. І яка від тих Ферапонтових польотів віддача Землі. Людям…
Пошесть
Вірус страшний. Поміж людьми ходить. Хвороба. Невиліковна. Наївся – спати хочеш. Поспав – хочеш їсти. А решта – тринь-трава. Хоч світ валися. Аби на голову не падало. На твою.
Глухнуть люди. Далі своєї шкіри не чують.
Сліпнуть. Далі свого носа не бачать.
Якщо й побачать, то тільки те, скільки у кого в кишені. Що в хаті. Що в гаражі.
А скільки у кого на голові? На шиї? На спині? На серці? В печінці?
"…Своїх хвороб вистачає. І своїх клопотів…"
Колектив. Бригада. Один за всіх, всі за одного.
"Один за всіх" знає усе. І пише.
"Всі за одного" не знають нічого. Хіба те, що він не любить грати в доміно…
І ось зіграв… У ящик.
Зібралися: "Ти пішов від нас…"
Куди в біса пішов? Його понесли. Він три місяці перед тим взагалі не ходив. І ніхто не знав.
Привезли туди. У вічний гуртожиток з постійною пропискою.
Ями нема. Коли жив – копали всі. Помер – не хоче ніхто.
Сидять чотири богатирі. Лицарі мотузка і лопати. Пики червоні. Носи сині. В очах – ні інтелекту, ні совісті.
– Дорогий ти мій!.. – побивається жінка.
Зараз буде ще дорожчий. Сам же він не встане. Могилу собі не викопає.
А ось ті. З дудками. Таланти з великої дороги. Також чекають. Даси ще – ще раз дунуть. Не даси – карапет ушкварять. Або лєтку-єньку…
Вірус бушує. Людяність у людях пожирає. Заздрість будить. Сверблячку до наживи. До мавпування.
Усі аристократи! Ще вчора у кукурудзу бігав. Зорі лічив. Сьогодні язика висолопивши бігає, голубий унітаз шукає. Ніби він буде його на голові носити. Ніби від білого у нього алергія.
Аристократи! Колишній аристократ виділявся головою. Сучасний – унітазом…
Пошесть. Гірше чуми. Подобу людську у людині вбиває.
Хліб святий під ногами валяється – не бачить. Товариш стогне – не чує. Храм природи руйнує. Святі традиції оскверняє…
Шкаралупою байдужості обросло серце. Душа лінивою пліснявою вкрилася. У власному жирові совість задихнулася. Тільки утроба працює. Як каменедробарка. І в голові блимає. Дві лампочки. Зелена і червона. Утробовигідне – поїхали. Невигідне – стоп!
Червона – дрімає у власному салі.
Зелена – жене висолопивши язика. І далі своєї утроби не чує. І далі свого носа не бачить…
А далі… яма. І отакі з червоними носами… І отакі з дудками…
Пошесть.
Аутотренинг
Після того, як мій шеф стукнув перед моїм носом кулаком об стіл, а я грюкнув дверима його кабінету, друзі мені сказали:
– Навчись відключатися! Бо пропадеш.
– Не можу, – кажу. – Нерви.
– Не зможеш – гірше буде… Розумієш, треба. От, скажімо, лає тебе хтось. А ти думай в цей час про щось зовсім інше. Перенеси свою увагу десь далеко. В Африку… У джунглі…
І я почав займатися аутотренінгом.
Важко було спочатку.
Викликає шеф. Починає:
– Кажуть, ви не так у відрядженні поводилися…
– Я поводився "так". Це вам кажуть "не так", – зірвалося за звичкою з мого язика.
Тоді пригадав, що треба відключатися.
Він батькує мене, а я мовчу. Стою. Думаю.
– Про що ви думаєте? – питає роздратовано він.
– Про крокодилів…
Його очі лізуть на лоба.
– Думаю, – кажу, – що на півночі Гани є одне село. В річці біля нього живуть крокодили, які зовсім не кусають людей. Такі ті крокодили людяні, що навіть діти з ними граються.
Відключення зразу дало свої наслідки. Очі шефа з великих зробилися маленькі. Він лагідно запитав:
– Може, ви збираєтеся їхати працювати на північ Гани?
…Час і тренування зробили своє. Відключитися для мене стало зовсім просто.
Приходить до мене завідувач відділу. Приносить креслення.
– Ти, – каже, – отут нахомутав. Накрутив… Сам чорт не розбере.
Ця частина креслення якраз була не моя, а мого колеги. Співавтора проекту. Тому я дуже делікатно запитав:
– Хто сказав, що нахомутав я?
– Я кажу. Я – завідувач відділу.
Сиджу мовчки. Стулив повіки. Думаю.
– Про що ти думаєш? – питає роздратовано завідувач.
– Про Африку. Про індіанські племена. Кажуть, в Африці є одне плем’я, яке зовсім не вживає займенника "я". Хто тільки скаже "я", того одразу ж виганяють з племені. І він кочує…
Після цього мені довелося перекочувати в іншу установу.
Тут я від пасивного аутотренінга перейшов до активного.
Не тільки відключався, а й переключався.
Каже мені завідувач:
– Рівно о дванадцятій зайдете до мене. З’ясуємо деякі питання.
Думаю собі: рівно о дванадцятій вже буде пізно.
Треба настроїтися. На щось інше. Переключити увагу. Приємно було б зараз, золотої осені, взяти пару шашличків. І щоб на лоні природи. І щоб не самому. Щоб з однокурсницею. Про фізику, про лірику поговорити. Листочків назбирати. Пісень поспівати.
Переключився…
Під кінець робочого дня розлучався з лісом, як з першим коханням.
Прийшов додому.
Жінка:
– Знову несе від тебе, як з бочки… А це на шиї чия помада?!
Я сів у куток. Почав. Переношу свою увагу на береги Африки, в джунглі… Думаю про тигрів… Про пантер чорних…
Та жінка тріснула мене по голові сковорідкою. І я остаточно відключився…
Включили мене у лікарні.
У перспективі
– У перспективі все це піде під землю! – владно сказав директор заводу товариш Пацьорчик і показав на бурий дим, що валив з труб. – На території заводу повітря буде чистіше, ніж у лісі…
Я слухав, і серце моє проймалося радістю. Уявилося потопаюче в зелені заводське подвір’я. Клумби, пахучі квіти, жебонять бджілки. Повітря – пий-упивайся. Захопившись уявою, я вдихнув на повні груди і зайшовся кашлем. Вітер якраз повернув сюди хмару диму.
– …Я вам скажу, – провадив далі директор, – що в перспективі ви нашого міста не впізнаєте. Вулиці підуть під землю…
– Себто як? – не зрозумів я.
– Весь транспорт піде під землю. В тунелі. Приїдете через п’ять років – і на вулицях не побачите жодної машини. Не буде шуму, гуркоту, отруйних газів…
Я пригадав статтю відомого медика. У вечірній газеті. Називалась стаття "Шум – ворог нашого здоров’я". Пригадав іншу статтю. Іншого медика – "Шуми руйнують ваші нерви".
А тут перед моїми очима постав рай. Тихі вулиці. Потопають у зелені. Щебечуть пташки на деревах. Вулицями спокійно походжають люди. Бігає дітвора. На душі стало тепло й весело. Забувши про присутність директора, почав мугикати пісню.
– Річечка ота, по якій зараз пливе мазут, – перервав моє мугикання директор, – буде чистенька, голубовода. Бо стоки із заводів планується в перспективі пустити під землю…
Річка – це взагалі моя слабість. Біля річки я народився, виріс. Люблю плакучі верби, різучу лепеху. Люблю круті заплави, спокійні мілини. Ряску на воді і навіть жабуриння люблю.
– Все погане, шкідливе для людського здоров’я, непотрібне піде під землю, – сказав директор…
Повернувся я в редакцію з таким настроєм, ніби місяць провів на благодатному річковому узбережжі.
Через кілька років знову завітав у ці місця.
Завод зустрів тією ж хмарою бурого диму. А директор заводу товариш Пацьорчик не зустрів мене.
– Лежить у лікарні, – засмучено мовив його заступник. – Нервове виснаження… Шуми… Гази… Неспокій… Шкода. Добрий чоловік. І спеціаліст гарний… Не хочеться, щоб пішов під землю…
Клітка
Ранок дрімав у сизій млі.
