Штани з Гондурасу (збірка) - Дудар Євген
Будуть чалапкати опудала, просякнуті тютюном і горілкою. З походками докерів і повадками піратів.
Ти до неї:
– Ясочко!..
А вона тобі:
– Жлоб нещасний! Котись під три чорти! Бо як умажу в рило…
І не буде вже кого у Червону книгу заносити…
Для хохми
Телефон. Що таке телефон? Здавалося б, така собі пластмасова черепашка. Слухавка. Дротики. А воно життя людське здатне перевернути.
Знімаю трубку. Треба поговорити.
А там вже говорять. Хтось із кимось. У моєму телефоні часто говорять без мене.
Чоловічий голос:
– Ну, медицина зараз на рівні! Ось чоловікові пересадили серце бабуїна…
Жіночий:
– А що, бабники зараз така рідкість, що треба їх розводити аж пересадками серця?
Він:
– Бабуїн – це не бабник. Це мавпа…
Відчуваю, що вони затягли надовго. Вмішуюся:
– Може, той бабуїн був донжуаном серед мавп.
– А це хто? – здивувалася вона.
– Дух святий, – кажу, – в образі і подобії власника телефону, по якому ви говорите.
– Як вам не соромнопідслуховуватичужірозмови!
– Чим більше мені буде соромно, тим довше ви займатимете мій телефон.
Тоді вмішався він. Сказав:
– Кретин!
– Дуже приємно! – кажу. – А мене звати Антон.
– Ідіот! – додав він.
– Якщо у вас, – говорю, – така біда, вам слід тримати вдома бабуїна. На запасні частини…
Поклав трубку.
Дзвінок.
– Йди забери! – каже незнайомець.
– Що?
– Ну, те, що просив.
Я нічого ні в кого не просив. Проте, думаю, пограю трохи.
– А де воно?
– В кущах. Біля моєї роботи. У паперовому мішку. Від прохідної підеш ліворуч. Уздовж стіни. Кінчається стіна – там кущі…
– Думаєш, я пам’ятаю, де твоя прохідна?
– Склероз, чи що? Вулиця Довга, 15…
Це від мого будинку недалечко.
Цікаво, думаю, що у тому мішку? Воно мені й не треба. Але для хохми…
Знайшов ті кущі. Справді, лежить паперовий мішок.
Я за нього. А з-за куща:
– Може, піддати? – Два гевали. – Пішли, – кажуть. – Ти нам розповіси, хто тобі цей мішок виніс.
– Товаришочки! – лепечу. – Громадяни! Я для хохми… Куди ви мене ведете?
– Туди, туди. Де хохмачів збирають…
Рохи
На даному етапі найбільшим моїм ворогом була мошкара. Днями я ляскав себе по оголених частинах тіла. Ночами чухав ті місця, по яких удень себе ляскав. Порівнював мошкару зі своїми заздрісниками і оббріхувачами. Серйозної шкоди не завдасть. Тільки викликає сверблячку.
Безсонні ночі та енергійні рухи зробили своє. Якось під ранок мене осяйнула ідея. Пошити целофанові штани і целофанову сорочку. Сонце гріє, а кузька не тне. І не продуває вітер.
Як умів, покроїв. Зшив. Приміряв перед дзеркалом. Як інопланетянин.
Вдень з’явився на пляжі. Улігся на пісочку. Благодать.
Повз мене частіше почали снувати. Особливо молодь. Приглядаються.
Он хрупкенька дівчина волочить на плечі гевала, ніби медсестра пораненого. Зупинилися.
– О, дивись! – сказала здивовано. – Що воно?..
– Водолаз! – сказав авторитетно парубок. І поїхав далі на дівочому плечі.
Справа від мене лежать двоє. Він солідний. Вона – несолідна. Він дивиться на неї. Вона – на мене.
– Це спецкостюм, – пояснює він. – Проти електромагнітного поля. До нього додається спеціальний датчик, який…
Що робить "спеціальний датчик", я не дослухав. Бо над моїм вухом пролунало:
– Мамо! Мамо! Дивися, дядя у целофановому мішку лежить…
Вирішив піти у холодок. Під кущем сиділи дві чиїсь тещі. Хоч сонячне проміння сюди й не доходило, вони над головами тримали парасолі.
– Допомагає? – спитала одна, кивнувши на мій костюм.
– Від чого? – перепитав я.
– Від радикуліту.
– Дуже.
– А ви не цікавилися, як він для ревматиків? – перепитала друга.
– Для ревматиків – на підкладці. З яєчної шкаралупи…
Перейшов під інший кущ. Ліг. Читаю.
Щось до мене причовгало. Зупинилося. Нявкнуло:
– Ей, киша! Де відколов такі рохи?
Оглядаюся. Стоїть вишкварок. Знаком питання.
– На Канарських островах.
– Залпові… Сплавиш?
– Грошей не вистачить.
Присів. Стали торгуватися. Зупинилися на п’яти червінцях..
Зо два тижні я тинявся по командировках. Повернувся. Вийшов на пляж – очам своїм не вірю. Снують по пляжу у целофанових костюмах шкети і шкетиці. Точнісінько у таких, які я продав отому "киші". Тільки на певних місцях у них яскраві етикетки. Із надписом: "Rochy".
Стружка
Інтелект людини довжиною, хребта не вимірюють. Але я звернув увагу, що деякі оті "наполеончики" понад усе люблять верховодити.
Кажуть, хочеш когось розпізнати – дай йому владу. Хоча б отакусіньку. Як заячий хвіст. Хоча б над віником.
А якщо влада більша, ніж над віником? Якщо він поставлений керувати мною? Людиною? Вищою за нього на сорок п’ять сантиметрів?
Сорок п’ять разів на день викликає. Знімає стружку. Сантиметр за сантиметром. Ніби хоче мене стесати до свого рівня.
Терпіти не може дивитися на когось угору.
А якщо у нас, в управлінні, всі більші за нього? Навіть секретарка Кнопа. Уявляєте, скільки переходить у "стружку"?
– Чого ви стовбичите, як каланча?
– Я ж сиджу. Зігнувся ось у три погибелі…
– "Три погибелі"… Корчить із себе Гуллівера…
І починає перетворювати мене на ліліпута.
Методом вібрації. Він працює, як глибинний насос. Сам вібрує, і усе навколо вібрує. А туди, на-гора, тече водичка. Каламутна-каламутна…
Кадри також спливають. Туди. На вічний спокій. Півкладовища укомплектував своїми підлеглими. І ніхто його до кримінальної відповідальності не притягає…
Он Дзьобик. Погладив сусіда по спині. Тарою з-під помідорів. І вже справу завели. Бо нібито в сусіда після цього остеохондроз почався.
Від цього у когось щодня щось починається. Або інфаркт, або виразка, або нервовий розлад. І ніби так треба. Ніби він постачальником у лікарні працює…
Метає громи і блискавки:
– У вас нема продуктивності праці! Нема творчої віддачі! Нема громадянської свідомості! Елементарної совісті!..
Що у мене може бути після такого щоденного вереску? Запалення внутрішнього вуха.
Тому на кожен його крик я дригаю головою. Він думає, що я його передражнюю. І ще більше репетує. Я ще частіше дригаю.
Тоді він грюкає кулаком об стіл.
І в мені прокидається громадянська свідомість. Народжується творча думка. Я замислююся.
– Про що ви думаєте взагалі?! – кричить він.
Зараз я думаю зокрема. Про катапульту. Якби її прилаштувати до його крісла… Тільки треба у стелі робити дірку… І в покрівлі також… Ото була б творча віддача! Продуктивність праці в управлінні піднялася б…
Святковий мурмурант
Кипіла репетиція. Здавали концерт. До жіночого свята. Колектив нашої фабрики в основному чоловічий. Але на концерті нібито мала бути директор фірми.
Я вийшов на сцену. Затягнув свою коронну:
Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
"Чому я не сокіл, чому не літаю,
Чому мені, Боже, ти крилець не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав!"
– Стривай! – зупинив мене завідуючий культсектором фабкому. – Щось надто песимістично. І не дуже сучасно. Оці слова "Боже", "небо". Треба замінити. Хоча б отак:
Дивлюсь я у космос та й думку гадаю:
"Чому я не льотчик, чому не літаю?
Чому генконструктор мені крил не дав?
Я б під час відпустки хоч трохи літав!"
– З пісні слів не викидають! – зауважив я.
– То викинемо пісню! – сказав спокійно він. – Тобі що: проспівав і змився. А мені будуть милити шию… На вечірній репетиції буде присутній голова завкому. Заспівай якусь іншу…
На вечірній репетиції я заспівав:
Удовицю я любив, подарунки їй носив…
Бачу, голова завкому ніби кислицю жує. Кривиться. Тоді зупинив мене:
– Не варто так гостро. Нас не так можуть зрозуміти. "Подарунки носив…" Скажуть, що ми кидаємо тінь на наших світлих жінок. Нібито вони за любов беруть хабарі… На генеральну репетицію приготуйте щось інше. Буде сам директор фабрики…
Інше, то й інше. На генеральній репетиції я заспівав:
Ой у полі три криниченьки,
Любив козак три дівчиноньки:
Чорнявую та білявую,
Третю руду препоганую…
– Ні! – перебив директор. – Вони не дадуть мені спокійно до пенсії дожити… Навіщо оте "руду препоганую"? У нас всі жінки красиві. І взагалі, любити треба не за зовнішність… Та й хто знає, у який колір пофарбує волосся директорша фірми?.. Придумайте щось інше…
І я придумав. На концерті співав мурмурантом. Кілька відомих мелодій. Це було неповторне попурі, виконане моїм довгим носом і бажанням сподобатися директорий фірми. І все даремно. Як мені потім переповіли, під час мого виступу вона сказала директору фабрики:
– А цього німого для чого на сцену виставили?.. І що ви цим хотіли сказати?..
"Удача"
Туман над водою. Поплавка не видно.
Йде циганка.
– Ей! Рибалко! Тобі буде удача.
Мовчу. Яка там у біса удача! Дві години стовбичу – і хоча б спитало: чого стоїш?
– З води удача буде. Багатим станеш. Золоту рибку впіймаєш.
– Слухай, пророчице! Йди, поки я тебе не впіймав…
– Сердитий будеш – помреш скоро… Начальник, голову розумну маєш, а над цією калюжею стоїш. Хіба тут є риба?.. Машина твоя?
– Тещина…
– Їхати треба туди…
Язик сам вискочив:
– Куди?
– За Шибине. Озеро в лісі є. Риби – видимо-невидимо…
– Розкажи дорогу.
– Показать можу…
Змотую вудки.
– Підожди трішки, – каже. – Я зараз…
Помела спідницею пилюку.
Мете назад. Поперед себе жене виводок дітей.
Не встиг я розтулити рота, як вони з ентузіазмом окупували машину.
Вона по-хазяйськи вмостилася поруч зі мною. Скомандувала:
– Поїхали, красавець!
Зосталася позаду Дружня. Проїхали хутір Шевченків. У Бородянці, не доїжджаючи до роздоріжжя, знову скомандувала:
– Красавець, поверни праворуч. У Пилиповичі треба заїхати. Ваню взяти.
– Якого Ваню? І куди вже брати? Он п’ятеро ззаду. Інспектор зупинить…
– Інспектор – добрий чоловік… А Ваня – мій муж. Він знає, де є риба…
– Ти ж казала – у Шибиному.
– У Шибиному – дрібна. Ваня знає, де крупна риба є…
Циганчата вже знайшли мої бутерброди. Приміряють мого картуза.
Не хочеться мені вже й тої риби. Але назвався грибом – лізь у борщ.
У Пилиповичах вийшов Баня. Серце моє похололо. Я подумав про амортизатори "Жигуля".
– Ти, – кажу циганці, – сідай з дітьми іззаду. А Ваня хай сідає спереду.
Рушили.
– Наліво! – командував Ваня. – Повертай на Бородянку!..
– Чого на Бородянку? У Шибине ми можемо й через Бабинці.
– Не треба у Шибине. У Дружню треба…
– Ми з Дружні виїхали!
– Не нервуй, начальник! – заспокоює циганка. – Я тобі покажу ставок, де риби видимо-невидимо…
– Ти вже один показала…
Їдемо назад.
Циганчата вже опустошили від компоту мій термос… Не можуть поділити єдине яблуко.
– Віддайте найменшому! – вмішуюся сердито.
