Штани з Гондурасу (збірка) - Дудар Євген
Содом і Гоморра. Я спочатку обурювалася. Тоді здалася на Божу волю і чоловічі руки. Такого масажу ще світ не бачив. Здавалося, що вминання триває вічність.
Підійшла група, що за нами. Перепитують:
– Що там? Невже обвал?
Спільними зусиллями двох груп мене випхали. Я відчула, що стала легенька-легенька. Мов пір’їна. Побачила денне світло і розридалася, як мала дитина.
Приїхала додому, Іванцьо з дітьми мене біля воріт зустрічають.
– Ну що, – питає, – побачила трохи світу?..
Трезор і Мурка
Байка в прозі
Сидить Трезор біля хвіртки. Ловить носом запахи страв то з одного, то з іншого подвір’я. І думає "Собаче життя! Женитися, чи що?"
Дивиться, попідтинню виписує кренделі Мурка. Очі на півморди. Хвіст коцюбою.
– Ей, чувишка! – гавкнув Трезор. – Далеко пашеш?
– Не будь жлобом! – нявкнула Мурка. – Я тобі не яка-небудь шавка.
– Не возбухай! – заспокоїв Трезор. – Ти що, породиста?
– Не прикидайся шлангом. Хіба не бачиш, які в мене очі? Який у мене хвіст?.. Пахан – сіамський, маман – сибірська.
– Ні фіга собі! – здивувався Трезор. – Давай поженимося.
– Дурдом "Веселка"! – нявкнула Мурка. – У тебе що – нуль по фазі? – А сама подумала: "Він такий кудлатий. Така у нього широка спина. На ній, мабуть, так м’яко і тепло спати…" І вже лагідніше спитала: – Ти відповідаєш за свій базар? Де і за які шиші жити будемо?
– Га! – хмикнув Трезор. – Диви, яка у дворі буда! А лапи у мене які! З-під землі ними випорпаю. А зуби! Будь-де ними вигризу… – І вже скромніше додав: – Та й голос – слава Богу!.. Може, ще в люди вигавкаюся…
– Обалдіти можна! – посміхнулася Мурка.
Обалділи. Поженилися.
Тепер Мурка лазить з котами по деревах. Шастає по горищах. Співають котячі любовні пісні. Лякають закоханих.
Трезор лежить у буді. Гріє кошенят, яких йому навела Мурка. І думає: "Собаче життя! Маю жінку і ніколи її не бачу. Навіть кури сміються, що живемо, як пес із котом…"
Всього-на-всього
Є люди, які панічно бояться усього. Навіть власного голосу. Щоб, не дай Боже, не сказати щось. Таке, що не таке.
Є люди, які панічно бояться паніки. Щоб, не дай Боже, хтось не розповсюджував щось. Таке, що не таке…
Нібито воно само не розповсюджується. І таке. І не таке.
Для прикладу. Буря. Ураган. Стихійне лихо.
Хто його "розповсюджує"? Агенти міжнародного імперіалізму? Чи, може, мій друг Ваня Молдаван? Воно несеться над землею, як скажене. І не може його зупинити ні Бог, ні чорт. Безсилі перед ним підступні сили міжнародної реакції. І могутні сили країн соціалізму. Що там вже говорити про тих, що не приєднуються. Чи про тих, що тільки розвиваються. Вони і так ледве на ногах стоять.
Так ось. Прошуміло над нашим районом. Накоїло лиха. Одну ферму розметало, як сірники. Фактично пропало п’ятдесят бичків. У звіті туди написали, що сто п’ятдесят. У газеті – що тільки п’ять. І ті "…у грізні хвилини розбурханої стихії оптимістично дивилися смерті у вічі…"
Наш бичок не може песимістично дивитися.
Навіть здохнути він не може песимістично.
То для чого він тоді "наш"? Для чого ми щодня годуємо його "добірними корМами"? І "з небаченим трудовим натхненням" викидаємо з-під нього гній? Для чого Люся щоранку "птахом летить на ферму, щоб усю свою любов віддати неповторним тваринам…"?
То царина того, хто панічно боїться паніки. Що живе за принципом страуса. Відчув небезпеку – увіткнув голову в пісок. І думає, що його не видно.
А царина того, хто панічно боїться усього?
Магнітні бурі.
Загазоване повітря.
Надмірні шуми.
Отруєна вода.
І… вареники. З чорницями. Радіоактивними.
Яка там радіація! Сам міністр охорони здоров’я щодня запевняє його по телевізору, що "нема". А він втупиться в дозиметр і каже: "Стрілка показує, що є…"
По-перше, де ти взяв дозиметр?
По-друге, може, він у тебе барахлить.
По-третє, ти не знаєш, скільки показувало "до того"…
А, по-четверте, якщо якась злидня і є, то що, вона тебе одразу в могилу покладе?
Я підрахував. Коли щодня вбиратиму навіть по п’ять мілірентген, то за п’ятдесят років накопичу всього-на-всього дев’яносто один рентген. А я проживу ще п’ятдесят років? Жінка ніколи до цього не допустить. І діти. І теща. І сусіди. І співробітники…
Правда, нещодавно мене оглянули. Медичні світила. Якийсь новий апарат на мені випробували.
Що він тільки не показував! Скільки я вдихнув отруйних газів. Скільки ковтнув забрудненої води. Скільки я пережував хімії. І скільки на мене подіяло фізики.
– Незрозуміло, – дивувалося медичне світило. – Якщо вірити апаратові і його підрахункам, то ви мали б померти ще десять років тому… Що протистояло руйнівним силам? Що не дало їм скоїти свою брудну справу?..
Я гордо вип’яв запалі груди:
– Усьому цьому я протиставив всього-на-всього свій трудовий ентузіазм. Високу організованість. І глибоку громадянську свідомість… А резерви у мене ще ого-го!..
"Порозпускалися"
Приходив до нас один. Лекцію читав. Про нерви. Каже, що в одній людині – мільйони нервових клітин. На триста років вистачило б. А то й на чотириста.
І мене зірвало:
– А чим пояснити, що мені ось тільки тридцять, а з нервів самі клапті зосталися?
– Це, – каже, – люди порозпускалися. Не вміють себе в руках тримати…
Уявляєте, куди хилить? Зі своєї голови на мої руки звалює.
Він мені підраховує, скільки у мене нервових клітин. А скільки на ті клітини тисне?
Якби я жив у печері, то мені й десяти нервових клітин вистачило б. На тисячу років. А я живу у сучасному міському будинку. Збудованому за типовим проектом. Здешевленим. І в мене за правою стіною цілу ніч виє сучка. На неї скаржитися не можна. Бо вона породиста. І має медаль. А за лівою стіною цілу ніч співає сусідка. На неї також не можна скаржитися. Бо вона хвора. А я ще здоровий.
Цих двох сусідів досить, щоб і я захворів. Але в мене є ще сусід знизу. Цей талант бочки вдома клепає. І сусід зверху. Той нічого не робить. Той хропе. Аж люстра хитається… А перед вікном траса. МАЗи, КРАЗи, БІЛАЗи. І я разом з усіма сусідами, разом з будинком і разом з сучкою вібрую.
Скільки рук треба, щоб себе втримати? А в мене тільки дві. І ці трусяться.
Прокидаюся серед ночі – штукатурка на ноги впала. Від сусідового храпу. Думаю, візьму газету, почитаю, може, ще щось буде падати.
Нема світла. Відключили. Економлять. Знайшли резерви. На кілька годин відмикають кілька кварталів. Світло економиться, ліфт економиться. Лампочки економляться, бо й вони не вічні. А мої нерви горять і світять.
Якби хтось на заводі за зміну спалив стільки електродів, скільки я оце спалив нервів, завод вилетів би у трубу. Бо там план. І електроди гроші коштують. А мої нерви незаплановані. І безкоштовні…
Це я вже прийшов з роботи. Це, за словами отого таланта з-за трибуни, я вже відпочиваю. Який же я тоді на роботі? Стиснутий, як пружина, і натягнутий, як струна. Торкни мене – підстрибну вище заводського димаря. Ущипни мене – такий звук видам, що тобі вуха позакладає.
План як слон. А сировини тільки на Моську. Хтось десь чогось недокумекав. Наша деревина з Карпат поїхала у тайгу, а нам прислали мотузки, призначені для Камчатки.
Майстер кричить:
– Тягніть план! Недодали ще двісті табуреток…
Я кажу:
– Давайте будемо плести гамаки. Щоб мотузка не пропадала…
Майстер послав мене. Туди. Куди всіх посилають і ніхто не ходить.
Почали випускати табуретки "Вечірня симфонія". Уся з шматочків. Це за моєю пропозицією…
Майстер отримав премію. За раціоналізацію. Фабрика за економію. Покупець – нову табуретку. А я – прокльони. Табуретка скрипить і розсипається, коли на неї сісти…
А він мені тут читає: "Бери себе в руки…"
Скільки тих рук сьогодні треба?
Якби я, допустим, жив у печерному віці. Там яке виробництво? Хочеш їсти – спускаєш собі план: ухоркати вепра. Береш інструмент. Тобто каменюку. І йдеш той план виконувати. Якщо вепр, звичайно, не взяв зустрічного плану.
Якщо ти свій план виконав, нема чого нервувати. Якщо вепр свій – нема кому нервувати…
А тут "порозпускалися". "Бери себе в руки…"
Скільки тих рук сьогодні треба? А я ж не стоножка. І навіть не восьминіг…
Парад планет
Усе життя людини залежить від космосу. Від небесних тіл. Одного – від сонця. Іншого – від місяця. А моє – від комети. Від сусіда. Який живе у мене за стіною. Він ночами у трубу дивиться. На небо. А вдень із сусідами гиркається. За те, що спати йому не дають. Лунатик…
Колись каже:
– Вам поберегтися треба. Комета до Землі летить.
– То що, – питаю, – каску на голові носити? Чи в погребі сидіти?
– Менше нервувати. Кричати менше.
– А вона так на крики реагує?
– Навпаки. Ваш організм збуджений. Більше реагує на неї. І може не витримати…
Тут зауважив, що зі мною справді щось не те коїться. Прокидаюся серед ночі, на балкон тягне. Носа в небо. І сиджу. Виглядаю, де та клята комета. Може, сусід бреше?
Може, нічого він у ту трубу не бачить? Академіка із себе корчить. Ломоносова. Келдиша. "Комета до Землі летить…" Ворожка носата. Він бачить, що там летить. Під ногами не бачить. Три з мінусом носить. Об власного Рябка шпортається. А приндиться… Збере у себе таких же, як і сам. Мудрують. Мишам, кажуть, кролячого гена пришили. Для чого, питаю. Щоби плодилися з довгими вухами і короткими хвостами? Пришийте їм краще коров’ячого. Може, доїтися будуть?..
І ще добалакалися, мовляв, у стовбурах дерев є цукор. І зараз вчені мудрують, як його звідти видобувати.
Домудруються. Що ніхто не захоче буряків вирощувати.
Одна дама з їхньої компанії ніби винайшла пасту.
Хлорофілово-каротинову. Для зайців. Лякати їх. Щоб яблуні не гризли…
Де вона зайців бачила?
Кажуть, обприскали пастою яблуні. Пустили зайця. А він не тільки кору – гілля напідстрибі пообгризав.
Почали докопуватися: у чому секрет?
Якийсь дядько підказав. Мовляв, хлорофіл є у капусті, а каротин – у моркві… А для зайців це все одно, що для людини ковбаса…
Повернувся з балкона. Ліг у ліжко. Перекидаюся з боку на бік. Намагаюся думати щось приємне. Що начальника нашого з роботи звільнили. Що сусід машину розбив. А в голові все одно комета.
Кажуть, біда не в самій кометі, а в її хвості. Вона хтозна-де у небесах, а хвоста по землі волочить. І мете. Як пилососом. І втягує… Кажуть, до революції над Парижем пролітала. То якогось панича з бричкою і кіньми в небо потягнула… Серед білого дня.
