Штани з Гондурасу (збірка) - Дудар Євген
Зодягла свою коронну куртку. Жовто-зелену. З крокодилом на спині. Узула моднячі шкарбани. Взяла свою хіппову торбу з чемодан завбільшки. З фірмовим ляпсусом "Моде ля Париж". Кинула в неї пачку "Мальборо", сірники. І викосила у двір. Виглядати "першої зорі". І свого щастя.
Закурила.
Тут до мене підійшов якийсь шкет.
– Салют, подруга!
– Я тобі не подруга, – кажу. – Я, може, графиня…
– Дуже приємно, – відповідає. – А я – Сєва… Імператор… Може, чула? З Шулявки… Дай закурить.
– На, кури. І чеши! Тут зараз не такі курці будуть…
Не встиг Сєва зникнути у під’їзді – з-за рогу вершник. На баскому коні. При боці шпага.
Я мало не проковтнула цигарку. Голова обертом пішла. Він! Граф?
Зупинив коня посеред двору. Розглядається. Туди. Сюди. Мене ніби не помічає.
Я нервово смалю цигарку. Дим як з паровоза. "Кахи! Ка-хи!"
Повернув голову у мій бік:
– Ей, паяц! Ти даму тут не бачив?..
Він що? Дурочку з мене робить?
– Слухай, граф! – кажу йому. – Що ти корчиш із себе Івана Івановича? Приїхав женитися – бери мене і вези…
Очі його полізли на лоба.
– Змова! – крикнув він. – Пастка! – І пришпорив коня.
Я встигла схопити його за ногу. Видряпалася до нього. Сіла ззаду. Обхопила графа руками.
– Ні! – кажу. – Від мене не втечеш!
Кінь рвонув. Граф зарепетував:
– Рятуйте! Привид!
– Псих ненормальний! – кричу йому. – Зупини свою шкапу! У мене галіфе тріснуло…
Скільки ми так гнали, не знаю. Біля якогось лісу кінь трохи вспокоївся. Пішов кроком. Тоді зупинився.
Я обхопила графа рукою за шию:
– Чудик! – кажу. – Я тебе вже нікому не віддам!
Він зойкнув. Схопився за серце. І… гигнув.
На душу…
То є душа чи нема душі?
Учені запевняють, що нема. А Ваня Молдаван каже, що є. Бо для чого тоді пишуть у газетах "на душу населення"? Та й факти. Мовляв, повідомляють, що на душу випущено по сім з половиною черевиків. А на ноги? Жодного. Ні, за формою вони всі ніби на ноги. На ноги людини. Снігової. Але за змістом, себто за якістю? Тільки душа може у них ходити. Бо вона землі не торкається.
Жвачки скільки виробляємо на душу? Жуй – не пережуєш! А на зуби?.. Я своїм замість жвачки рулет "Асорті" купую. Отой, по три з полтинником. Що колись був ковбасою. Правда, у нього інколи потрапляють шматочки м’яса. Але не треба боятися. Воно буває і свіже.
До речі, і це дітям на користь. Кмітливість розвиває. Меншенький мій, Петюня, наукове відкриття зробив. Підрахував, якщо на сто грамів рулету припадає дев’яносто грамів хрящів, то свині наші найміцніші у світі. Бо в них майже сама арматура. Дев’яносто процентів. Плюс кості і ратиці. Чистого м’яса – хіба що язик…
Ваня Молдаван застеріг: "Рулет дітям давай, а сам не жуй. Після сорока протипоказано. Зуби стають "в гармошку". Плісе-гофре…"
Як же тоді оті, бідні, на м’ясокомбінатах? Що якість продукції перевіряють? Це ж які зуби треба мати! Хочеш не хочеш – жуй. Щодня…
Лікарів випускають також "на душу". З тілом справитися не можуть. Воно вже пожовкло, як вилежала груша. У нього вже очі просять милосердя. Ніс витягнувся до небес. А вони стоять і, як ото в старому анекдоті, розмірковують: "Будемо лікувати чи хай живе?"
До речі, кожен третій лікар у світі – наш. Ваня Молдаван каже, що кожен другий хворий – також наш.
Подейкують, ніби тепер випускатимуть лікарів зі знаком якості. Тільки ще не знають, де його ставити. Чи на дипломі, чи на самому лікареві?
Воно, може, й добре. Але хто тоді піде лікуватися до того, що без знака? Він тобі заміть апендикса відчикрижить щось таке, що ти умерти не вмреш і жити не будеш. І вибачиться. Якщо буде перед ким. За тіло відповідає лікар зі знаком якості. А я за душу…
Телевізори виробляють "на душу". Правда, більше на душу корови. То показують, як вона пасеться. То – як вона доїться. То – її проблеми. То – її переживання.
То – як у неї доярка закохалася, то – як вона поважає доярку. Ніби корова – королева уельська, а доярка – її прислуга. Ніби природа сотворила людину як придаток для корови, а не корову для людини.
Про корову ми знаємо все. Яке вона повинна мати стійло. Яку їжу. Яке пійло. А про доярку? Нічого. Хіба те, що вона "зобов’язується". Наче у неї немає жодних потреб. Тільки потреба зобов’язання. І жодних проблем. Тільки коров’ячі…
Подекуди з душевним питанням виникають хитання.
Взяти хліб. Коли вирощуємо – вкладаємо душу. Печемо "на душу" і вкладаємо душу. Значить, душа є. А до готового хліба ставимося бездушно. Навіть по-свинськи. Кидаємо свиням. Значить, душі нема. І, мабуть, таки нема. Бо якби була душа, то ми подумали б: "Може, свиня не хоче цього хліба, який ми їй даємо. Може, вона любить арнаутку. Українську паляницю…"
У їдальні кажу:
– Ті ваші котлети у душу не вбгаєш!..
– А ми смажимо їх для шлунка.
– Для чийого? Для вовчого? Он Ваня Молдаван на ваші котлети вовків ловить. Підкидає вовкові. Той ковтнув – і подавився. Тільки йди, підбирай. І шкура ціла, і котлета… Однієї на п’ять вовків вистачає. З чого ви їх робите? І чим клеїте?..
Душа… Видно, що таки нема душі. Бо якби була, то хіба таке робилося б?
Наука – хитра штука
Одного ранку я зауважив, що у мене на животі росте пір’я.
– Не треба буде тримати гусей, – пожартувала дружина.
Жарти жартами. Пішов до лікаря.
– Нема чого хвилюватися! – заспокоїв той. – Якби у вас росли роги. Чи хвіст… Та й прийшли ви не за адресою. Вам слід звернутися до зоотехніка…
Зоотехнік довго дивився на мій живіт. Робив логічні висновки:
– Коли на курці пір’я не росте, значить, вона хвора. Якщо росте – значить, нормальна курка…
– Але ж я не курка…
– У тому-то й біда. Не маю права брати на себе відповідальність. Якби ти був куркою з людською хворобою – півбіди. А ти людина – з курячою… Тьфу! Яка ж це хвороба, коли пір’я росте? Нехай собі росте. Тепліше буде…
– Я в живіт не мерзну.
– Може, з часом перекинеться на поперек, спину…
Хтось підказав: "Іди до бабки!"
Пішов.
Оглянула живіт. Обмацала спину.
– На тебе випало! – каже. – Крил ще нема, але вони з’являться…
З’являться крила – буде пізно. Ангелові між людьми не так легко. А туди мені, правду кажучи, ще не дуже хочеться. Навіть у рай.
Пішов до Вані. Молдавана.
– Ти, – питає категорично, – де працюєш?
– Як де? – дивуюся. – Ти хіба не знаєш? На заводі харчового білка. Уже десять років.
– Крав? – питає суворо.
– Як усі… Брав… У мене ж руки нормальні. А не як ноги у крота. Від себе…
– І курей цим білком годував?
– І курей, і свиней. Сипав, скільки влізе…
– Ото воно й вилізло… Бачиш, наука, брат, хитра штука. Вона любить міру. А потім, у житті ніщо не зникає безслідно. Курка їла білок. Ти їв курку… А може, ти не те украв? Допустим, не стимулятор росту м’яса, а стимулятор росту пір’я… Тепер краще мовчи і не кукурікай. Бо ще візьмуть за шкірку… Росте пір’я – нехай Марія час від часу підскубує… І дякуй Богу, що на місці носа ще не виросло свиняче рило…
Я чи антия?
Наука зробила у мені переворот. Досі я не підозрював, що у слона може бути інфаркт. Або що у космосі літають сотні тисяч метеоритів і кожен з них будь-коли може шльопнутися на голову. Тепер іду по вулиці і крадькома зиркаю в небо. Від долі не втечеш, але береженого Бог береже. Дивлюсь у зоопарку на слона і думаю: "Яка несправедлива природа! Такій махині дала тільки одне серце. А дощовому черв’якові – аж п’ятеро. І навіщо? У тих, хто повзає, інфарктів не буває". Правда, Ваня Молдаван доводить: це, мовляв, для того, що на черв’яка будь-коли і будь-хто може наступити. А спробуй наступити на слона!
– Зате, – кажу, – найбільш високорозвиненій і найбільш гуманній істоті – людині – природа дала невичерпні резерви. На кого не може наступити, того доведе до інфаркту…
А оце вичитав про матерію та антиматерію. Виявляється, ще не доведено: ми і навколишній світ з матерії чи з антиматерії?
Цілий вечір стояв перед дзеркалом. Прикидав. З чого я? Бо якщо я з матерії, то моя дружина – з антиматерії…
Прийшов на роботу. Мої колеги, як завжди, у стелю дивляться, дим пускають, у шашки і шахи грають.
– Хлопці, – кажу, – я знаю, що ви атеїсти. Бога не боїтеся. Але совість у вас є?
– Ти що, – питають, – колекціонуєш пережитки минулого?
– Ні. Я шукаю скриті резерви… Бо язиком прискорюємося, а толку нема…
Накинулися на мене:
– Ти що, лакмусовий папір? Тебе що, устромили у наш колектив, щоб показував, що є, а чого нема?.. Інородне ти тіло у нашому колективі!..
– Ще не доведено, – кажу, – може, це колектив інородний. Про матерію та антиматерію читали?
Таке закрутилося!
– Ти що, – кажуть, – кидаєш тінь на наш колектив! Та ми як на тебе кинемо тінь колективу!.. Ти хоч розумієш, що таке колектив?..
Уже зрозумів. Уже сиджу вдома і читаю наукові статті.
Виявляється, мурахи чують одне одного по запаху. А терміти з’їдають усе, що потрапляє у термітник…
Час своє робить…
З потойбічних історій
Чорти робили свою чорну справу. Хоча й відкрито в життя Раю не втручалися. Та не було дня, щоб у поведінці якогось святого або праведника не проскакував вплив чорта. Один привселюдно у храмі плюнув. Другий захропів під час колективної молитви. По подобію нечистої сили святі цуплять райське добро, підсувають свиню ближнім і деруть із них сім шкур. Дійшло вже до того, що деякі праведники, проходячи повз образ Вседержителя, перестали хреститися. Інші навіть одверталися. І замість традиційного райського "слався" по-чортячому свистали.
Вседержитель зібрав сорок святих і сказав:
– Годі! Ця рогата босота розкладе Рай повністю. Доповідайте, чому так? Святий Петре, ти ж відповідаєш за райські ворота. У тебе ключі.
Встав святий Петро. Почухав бороду.
– Вседержителю! Брама на замку надійному. Контроль такий, що жодна підозріла душа не проскочить, не те що рогата нечисть. На мою святу думку, винен тут трохи святий Юрій. Останнім часом, замість охороняти райський кордон, він гасає колісницею по райських садах, катає святу Варвару і возить на райському транспорті собі додому райські яблука.
– А ти? Ти кращий? – обурився святий Юрій. – Хто бере від кожної душі подушне за те, що впускає її до Раю?.. А святий Микола? Нализався божественного нектару, бігав по райських кущах за праведницями…
– Допустимо, – врівноважено підвівся святий Микола. – Нектар п’ю не лише я. Нектар п’є і святий Андрій, і святий Мефодій… Та ми зараз вирішуємо, як у Рай потрапляють сатанинські звички.
