Штани з Гондурасу (збірка) - Дудар Євген
Он після Чорнобиля люди живуть. Ще… І вмирають своєю смертю, як авторитетно засвідчує медицина…
Потім, де на пустирі подінеш відходи? На купу зсипатимеш? Їх як рвоне вітром, то Верхня Вольта чи Мала Каледонія одразу ж нам ноту протесту: "Ваша хімія труїть нашу худобу і народ!"
Там тої худоби… Як у нас на одній фермі. І того народу. Менше, ніж у Шепетівці. Але міжнародний скандал…
Наш народ хімією не візьмеш. Він стійкий.
Худобі також пропасти не дамо. Наші вчені знають, яка норма гербіцидів допустима. На кілограм ковбаси. І розтлумачать громадськості по телебаченню, у газетах…
Потім, треба ж вивчити, як ті гербіциди і пестициди діють на людський організм. А може, вони якусь кузьку в ньому вбивають…
Отож не треба піднімати хвоста проти будівництва. Не треба казати: "Який дурень прив’язав такий комбінат там, де формується клімат цілої зони?.."
По-перше, не дурень, а вчений. По-друге, не один, а весь інститут. А по-третє, хто тепер знає, де формується який клімат! І якої зони. Нашої, наприклад, у кабінеті. Керівництва району. А воно каже: "Комбінат – це колосально! Нам проведуть асфальтові дороги, набудують міських будинків. З теплими туалетами… І ми будемо мати свої гербіциди. І пестициди…"
А я ніяк не можу второпати: навіщо нам ті гербіциди і пестициди? Хіба для того, щоб на полях замінити робочі руки? Ті, які будуть працювати на комбінаті…
Але ж хтось над цим думає…
Дурному легше
Чули? Нове досягнення цивілізації. У школах Бурундії почали вивчати історію свого народу…
Диваки. У передовому світі свою вже давно позабували. А вони тільки вчать. І навіщо? Практика показала, що дурному набагато легше. Не знаю, як у Бурундії, а у Броварах так. За принципом поплавка: чим легше, тим вище. А чим вище – тим дальше від свого коріння.
Що там уже говорити про історію. Мову одбирає. Рідну. Бо вона нагадує, що твоє коріння у землі. Твоїй. Пращурів твоїх.
Ніби із землі коли-небудь виростало щось ненормальне. Ніби мати рідну землю – це ганьба. А найбільша честь бути лопухом. Який липне до конячого хвоста прибульця. І кочує по всьому світу.
Он у Франції лопухів не було. Їх занесли на конячих хвостах. Солдати російської армії. Може, там є і наші. Броварські.
Феня з магазину "Риба-м’ясо" каже: "У мене свої мозги. І мені всьо равно, яка історія і який язик. Аби м’ясо було…"
Якщо Фенині "мозги" тільки у голові Фені, то ще півбіди.
А коли вони в голові історика, міністра, мовознавця? І навіть такого собі найменшенького голови найменшенької сільради. На території якої ще не згорів пам’ятник архітектури. То це вже біда. Бо він обов’язково згорить. Навіть якщо це найунікальніший пам’ятник у світі. Бо кожен дурень вважає, що найунікальніший у світі – він. І на одній території два унікуми існувати не можуть. Дурень любить, коли скрізь рівно. І пусто.
Око вищестоящого не має за що зачепитися – раз. На пустирі ти могутніший – два.
А "три" його вже не цікавить. Він уміє рахувати тільки до двох. "Ать-два! Ать-два!" Бо він з династії фельдфебелів…
Народ за те, щоб і в нас рідну мову вивчали.
А Феня з Броварів каже:
– Кому ето нада? Щоб рибйонку голову забивать? Щоб він шизом ставав? Дебілом? Вона і так в нього забита. Шейками. Брейками. Роками. Коками. Металом. Коноплями. Маком… І Бровари – не Бурундія. Там ще, може, без штанів ходять. А в нас уже, слава Богу, джинси. З Техасу…
Так, дурному набагато легше.
Все попереду
По закінченні інституту Івана Ратичку направили на взуттєву фабрику "Закаблук". Директор фабрики зустрів його панібратським потиском руки й теплими словами:
– В нас ви будете себе почувати як у Бога за пазухою.
Ратичка ніколи не був у Бога за пазухою. Але теплий погляд директорових очей говорив, що там не так уже й погано.
Івана призначили майстром каблучного цеху. І він з головою потонув у каблуках.
Невдовзі Ратичку викликав директор.
– Іване Степановичу! Не в службу, а в дружбу. Ваш змінний їде перехоплювати досвід. Доведеться вам у дві зміни… Відпочити ще встигнете. Ви молодий. У вас ще все попереду…
Хіба міг Ратичка відмовити?
А час ішов. Фабрика "Закаблук" за доброякісні каблуки отримала премію. Директор знову викликав до себе Ратичку.
– Іване Степановичу! Ми отут радилися. Премії дали мало, а людей багато. Ви не будете проти, якщо ми те, що належить вам, віддамо тьоті Люсі? Прибиральниці. У неї діти… А ви ще молодий, нежонатий. У вас ще все попереду…
Ратичка скромно ворухнув плечима. Мовляв, треба, то треба.
І знову йшов час. Для фабрики "Закаблук" міськрада виділила кілька квартир. Ратичку викликали на засідання фабкому.
– Іване Степановичу, – почав громадським голосом голова, – ви, звичайно, маєте право на одержання житлоплощі в першу чергу. Дружина, діти. Ми вам і не відмовляємо в цьому. Але, розумієте, склалась така ситуація. Петро Антонович мусить забрати своїх батьків. Старенькі вони. Ми радилися. Ви людина чуйна. Високосвідома. Хто, як не ви, зрозуміє становище Петра Антоновича? То, може, ще з рік переб’єтеся в тій кімнаті?.. Ви ще не такі старі. У вас ще все попереду…
Від такого довір’я і такої високої оцінки своєї громадянської свідомості Ратичка втратив дар мови. Він витер хустинкою спітніле чоло, На знак вдячності покірно нахилив голову.
А час летів далі. Зозулі кували Ратичці літа.
Одружувались його діти. Фабрика "Закаблук" влилась у взуттєву фірму "Чобіток".
Якось Іван Степанович зайшов у фабком.
– О, добре, що ви прийшли, – засяяла жіночка, відповідальна за відпочинок трудящих. – Прислали путівку в санаторій. Ту, що ви просили…
Іван Степанович погладив свої плескаті груди. Полегшено зітхнув.
– Але, Іване Степановичу… Не сердьтесь на мене… Прийшов Василь Федосійович зі сльозами на очах. То я й віддала… Та ви не сумуйте. Якось уже в цьому році переб’єтеся. У вас ще все попереду…
Наступного дня Іван Степанович Ратичка прийшов на засідання молодіжного літературного об’єднання "Перші роси". Потираючи від хвилювання рум’яну лисину, прочитав свого першого вірша "Перший поцілунок".
За тиждень фірму "Чобіток" облетіла кумедна новина. Іван Степанович Ратичка ганяв у дворі з малюками в футбол і зламав ногу.
– Чорті-що, – говорили у фабкомі. – Дід однією ногою стоїть у могилі, а поводиться, як шістнадцятирічний. Пора, мабуть, старого на пенсію.
Вовча справедливість
Байка в прозі
Після святкової демонстрації звірів у лісі з нагоди свята весни Зайця викликав Вовк:
– Чий портрет ви несли на демонстрації?
Заєць лупнув очима. Пропищав:
– Забув. Їй-же-їй, забув.
А сам подумав: "Чорт його знає, чий портрет я ніс. Перед початком демонстрації ми з Ховрахом так врізали, що всі портрети на одне лице змахували. Але скажи про це Вовкові – то все одно, що підпиши собі смертний вирок…"
– Хто вам давав цей портрет?! – суворо спитав Вовк.
Заєць напружив мізки: "Хто ж мені давав цей портрет?
Пам’ятаю, що ми з Ховрахом випили по пляшці… Потім ще… Але хто давав що нести… Та й признайся, що був на демонстрації косим…"
– Мовчиш?! – перейшов на "ти" Вовк. – Зараз ми тобі наступимо на хвоста, то заговориш.
Вовк викликав двох Шакалів. Зайцеві наступили на хвіст. І куций пригадав:
– Завгосп Борсук видавав нам портрети…
Витягли з нори Борсука.
– Який портрет ви видавали Зайцю на демонстрацію?
Борсук полистав засмальцьовану книгу.
– Інвентарний нумер тринадцять.
– Я вас не питаю інвентарний нумер! – стукнув лапою по столу Вовк. – Я вас питаю, чий це був портрет!
Борсук лупав очима.
– Не пам’ятаю…
А сам думав: "Хіба їх усіх запам’ятаєш? Для ревізії основне, щоб по книзі грало. Але признатися Вовкові, що не знаєш, хто на якому портреті, все одно, що петлю собі на шию закинути…"
– Не пам’ятаєш? – посміхнувся єхидно Вовк. – Зараз ми тобі наступимо на хвоста, то пригадаєш.
Борсукові наступили на хвоста. І перед його очима почали вимальовуватися риси портрета, який він давав Зайцю.
– Згадав! Здається, портрет Носорога! – зрадів Борсук.
– Носорога, – передражнив Вовк. – А ти знаєш, йолопе, де тепер Носорог?
Борсук подумав: "Скажи, що не знаю, то тільки загуде за тобою". І він пробубонів:
– Знаю…
– Знаєш! – злорадно посміхнувся Вовк. – І даєш портрети його на демонстрацію? Значить, ти навмисне… Значить, ти заодно з Носорогом!
– Прошу вибачити, – пояснив тремтячим голосом Борсук. – Але в мене все правильно… Інвентарний нумер сходиться…
– Зате ми з тобою розійдемося! – сказав грізно Вовк і наказав: – Взяти! Спустити шкуру!..
З Борсука спустили шкуру. За те, що не знав, кого дає. Із Зайця спустили шкуру за те, що не дивився, кого бере. А Ховрахові дали під хвіст за те, що все знав, усе бачив, та не сказав кому слід.
Чудик
Бачили кіно "Граф Монте-Крісто"? От мужики були! А тепер – одно жлобйо!
Де там вже до лицарських лат! На ньому шкіри нормальної нема. Уся в синяках і подряпинах… Де там йому когось на руках носити! Він сам ледве на ногах стоїть…
Цілу ніч після кіно графи снилися. І лицарі. На колінах ставали біля ліжка. Руки просили. І серця.
А вранці лист:
"Почув ваш голос крізь віки,
Благаю серця і руки!
В години першої зорі
На вас чекаю у дворі.
Граф Монте-Крісто".
Я обалділа. У мене все затрусилося. Кров рідну відчула.
Бабуся не раз казала: "У мені тече іспанська кров!"
"Це правда! – стверджував дід. – По лінії іспанської мушки".
"В години першої зорі…"
Поки та зоря зійде, то я лусну. Від нетерплячки. Натура в мене така. Графська. Коли чогось хочу, то хочу вже.
Але ж я також не кругла дура. Він же не з Броварів їде. І не з Мотовилівки. "Крізь віки…" Може, із Ріо-де-Жанейро. А може, навіть із самого Острова Драконів… Там у нього замок. І мене він туди повезе. Скаже:
– Усе це твоє! Будь головною… Драконкою…
Валька лусне від заздрощів. А я їй ще листа напишу звідти. І фотку надішлю. Посеред замку. Верхи на драконі. І підпишу: "Варварія Монте-Крісто". Шик!
Цілий день стояла перед дзеркалом. Волосся пофарбувала у фіолетовий. Зробила начос. Виглядало ніби з голови дує вітер і волосся стоїть дуба… Нехай бачить, що я не яка-небудь периферійна жлобка… Приклеїла вії такі, як віники. Навела тіні. Підвела перламутром. Скули натерла яскраво-червоними рум’янами. Нафарбувала губи. Зодягла своє червоне галіфе. Сучасний крик. Із синіми лампасами. І чорною латкою. Там. Де сідати.
