Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

ре­куть ни­нi: "Пи­сар наш суть ду­рень, не вмiв ро­зiб­ра­ти, що хво­рос­ти­на суть удо­бо­сок­ру­шаємая". Ад­же я вам доб­ре ще в свiт­ли­цi по­вi­дав: п'ян бих i не iзт­рез­вих­ся єще во оноє урем'я; i аще ру­цi мої дро­жа­ша, аки дре­вес­но лист­вiє, то яко­ва бисть гла­ва зо всi­ми по­миш­ле­нiї? Бисть як тре­вол­нен­ноє мо­ре. То­го для по­до­ба­ло бу­ло вам, па­не сот­ни­ку, всп'ять зря, по­крити прег­рi­шен­ня бра­та ва­шо­го; си­рiч ус­та­ми ко ву­ху по­вiдати йо­му, а не во все ко­зацькоє ус­ли­ша­нiє.

- Отже, твоя прав­да, Ри­го­ро­ви­чу; те­пер я i сам ба­чу, що во­но так є, - ка­зав наш Ула­со­вич. А се бу­ло зав­сег­да так: що що Пiст­ряк не зду­ма, що не ска­же, то вже пан сот­ник мер­щiй i ка­же: "Так, так во­но є". От як i те­пер пiд­так­нув i, див­ля­чись йо­му в вi­чi, по­ба­чив, що се Ри­го­ро­ви­чу - як по гу­­бам ва­ре­ни­ком з мас­лом; от i став смi­лiш з ним роз­го­вор­ювати i за­шу­чу­ва­ти, i ка­же: - Сi­дай же, при­яте­лю; яко­го-бо ти чор­та там бi­ля по­ро­га ма­ячиш, як той цу­цик на вiрьовцi? Iди ж, iди; сi­дай бi­ля ме­не; я бу­ду обi­да­ти, а ти тяг­ни ду­лiв­ку. Пазько! А вне­си ли­шень пов­ну но­сат­ку ду­лiв­ки! - Вий­шла Пазька з кiм­на­ти i, пе­ре­хо­дя­чи че­рез ве­лику ха­ту, вже ве­се­ленько гля­ну­ла на сво­го па­ни­ча. А Про­кiп Ри­го­ро­вич ду­мав-ду­мав, да­лi став по ха­тi хо­ди­ти i спi­ва со­бi пiд нiс псальму: "Скло­нi­те­ся, вi­ки, со чо­ло­вi­ки"; а да­лi як бриз­не шап­ку об зем­лю, як здих­не, та й пi­дiй­шов до па­на Ула­со­ви­ча i, зак­ру­чу­ючи уси, став йо­му ка­за­ти:

- Єй, iс­тин­но, не лгу. I да пож­реть ме­ня об­щая ма­тер на­ша зем­ля на соньми­щi, аще збре­шу хоч пiвс­ло­ва. На дов­лiєть нi єди­но­му на­чальни­ку угоб­зен­ня тво­ри­ти своїй дес­нiй ру­цi, си­рiч пи­са­рю; по­не­же i поєли­ку: усяк чо­ло­вiк iмать гла­ву, гла­ва iмать ро­зум, ро­зум iмать во­лю, а сiя ре­комая во­ля по­ве­лi­ваєть i дес­ни­цею, i шуй­цею, i уся­ким чле­ном. Но сiє суть прик­лад i си­це­воє ро­зу­мi­нiє: чо­ло­вiк - Ко­но­топська сот­ня; гла­ва - пан сот­ник; ро­зум во гла­вi - аз, мi­зер­ний пи­сар; аз iмiю во­лю, си­рiч да­ро­ва­нiє, на­пи­са­ти бу­ма­гу, так що нег­лi i сам пол­ко­вий пи­сар ут­не по­доб­ную. Аще лi убо чо­ло­вiк не по­ви­нується гла­вi, уне їй єсть… та­кожде i гла­ва ро­зу­му; во оноє урем'я iмать би­тi см'яте­нiє i сод­ро­га­нiє; та­ко i здi; аще сот­ня не iмать по­ви­ну­ти­ся па­ну сот­ни­ку, а сей воп­ре­ки iмать тво­ри­ти ме­нi хужд­ше­му i, що па­че усього, не прик­ри­ва­ти йо­го нез­на­нiй, но еще i глу­ми­т­и­ся? Оле! по­що я й на свi­тi пре­би­ваю?

Та, на­го­во­рив­ши та­ко­го, сiв на лав­ку i ру­кою пiд­пер­ся та й жу­риться. А Ми­ки­тi Ула­со­ви­чу йо­го i жал­ко ста­ло i ка­же йо­му:

- Коли прав­ду, бра­ти­ку, ска­за­ти, то я не вто­ро­пав нiчо­гiсiнько, що от­се ти ме­нi роз­ка­зав; бо се, бач, з письма, а ти знаєш, що я йо­го не втну i що во­но ме­нi за­раз за­ва­дить, як хто з ним до ме­не пiд­вер­неться. Здi­лай же друж­бу, не сер­дься на ме­не, та з сер­ця не го­во­ри ме­нi з письма, а ка­жи прос­то. Тут i так, не то­бi ка­жу­чи, ли­хо та ще з ли­хом, а тут ще у по­ход iти. Ось да­вай про се тол­ку­ва­тись, що нам по то­му ле­пор­ту ро­би­ти…

- Чортзна-що ви го­во­ри­те, - за­го­мо­нiв пи­сар на па­на сот­ника, - чи по­до­баєть же от на­чальства до под­чи­нен­нос­тi пи­са­ти ле­порт? По­ве­лi­нiє. Нес­мет­ноє мно­жест­во ра­зiв ка­зах вам, i се усе всує.

- Та усе ж то ле­порт, не що бiльш. Я рад, що й ле­порт ви­твердив, а дру­го­го, що ти ка­жеш, так я не ви­мов­лю. Так кат їх бе­ри з ле­пор­та­ми, а от да­вай товку­ва­тись, як у по­ход зби­ра­тись. Ад­же сот­ня уся, то й доб­ре; ну, дальш ка­жи, що ро­би­ти?

- Гм, гм! - став каш­ля­ти Ри­го­ро­вич, як зга­дав, як вiн лi­чив сот­ню. От i став пiд нього пiд­ко­пу­ва­тись, щоб па­на сот­ника вто­пи­ти, а са­мо­му… Ну, та не бу­де­мо по­пе­ред роз­казувати, а слу­ха­ти­ме­мо, як там бу­ло; от­же вiн i ка­же: - Що по­ве­лить пан сот­ник, маю нев­пус­ти­тельно спол­ня­ти.

- Та здi­лай ми­лость, Ри­го­ро­ви­чу, го­дi ме­нi сього докла­дати! - ка­зав пан сот­ник та й сi­да за стiл, бо Пазька внес­ла обi­да­ти i пов­ну но­сат­ку ду­лiв­ки. - Сi­дай, - ка­же, - зо мною; а ко­ли не хоч обi­да­ти, так тяг­ни ду­лiв­ку та об дi­лах ме­нi не до­ку­чай.

От сот­ник мовч­ки обi­дає, а пи­сар си­дiв-си­дiв, мов-чав-мов­чав, да­лi за лож­ку, та у ту ж мис­ку… та й по­чав, як вiн ка­же, сок­ру­ша­ти перш борщ га­ря­чий з уся­кою, мiл­кою риб­кою, та пшо­ня­ну ка­шу до олiї, да­лi за­хо­лод­жу­ва­ний борщ з ли­на­ми, а там юш­ку з минька­ми та з пше­нич­ни­ми га­лу­шеч­ка­ми, та пе­че­нi ка­ра­сi, та бiльш i нi­чо­го. Хоч наш Ри­го­ро­вич i обi­дав до­ма не менш то­го, що те­пер їв i в па­на сот­ни­ка, так йо­му се нi­чо­го: вiн у дя­ка у шко­лi вчив­ся, так за го­лос, що бу­ло як на обi­дах пiд­нi­ме, так як той дзво­ник, на усю ву­ли­цю чу­ти, що аж у ву­хах ля­щить, так йо­го пан дяк бу­ло по обi­дам i во­дить; то з ним прив­чив­ся i наш Ри­горович, i йо­му не страш­но бу­ло хоч шiсть обi­дiв обi­да­ти; так тим-то iз Ула­со­ви­чем, як по­ба­чив доб­ру стра­ву та ще з свi­жою ри­бою, так i прий­нявсь мо­ло­ти­ти, не­на­че ще нi­чог­о зран­ку i не їв.

Як їв, їв доб­ре, що аж за ву­ха­ми ля­ща­ло, да­лi схо­пив но­сатку та, не на­ли­ва­ючи у кар­ват­ку, так з неї усю ду­лiв­ку i ви­цi­див. Да­лi, ус­тав­ши з-за сто­лу, по­дя­ку­вав бо­гу i ха­зяїну, сiв на лав­цi, ви­каш­лявсь, уси розг­ла­див i ка­же:

- Добрия ра­ди тра­пе­зи i пре­от­мiн­ния ду­лiв­ки пре-даю виш­но­му заб­ве­нiю прис­кор­бiє моє. Да не пом'янеться к то­­му трек­ля­тая хво­рос­ти­на, пре­лом­ле­нiєм своїм похи­тив­ш­ая бу­ло єди­но­го ко­за­ка. Цур їй! Да пре­бу­деть во­на тре­су­гу­бо анах­те­ма прок­ля­та i да зго­рить в пе­щi халд­ейськой, а ще луч­че, як в гиєннi ог­нен­нiй. Да­вай же дi­ло го­во­ри­ти i дi­­ло тво­ри­ти. Да бу­деть вам, па­не доб­ро­дiю, вi­домо, що нам не­воз­мож­но у по­ход вис­ту­па­ти! О! - i по­чав кар­люч­ки гну­ти.

- Йо! - аж скрик­нув пан Ула­со­вич з ра­до­щiв i пiд­бiг до ньо­го, щоб ви­пи­ту­ва­ти, i ка­же: - Як же се мож­на? А ле­порт?..

- Але! ви та­ки усе своє! - ка­же Ри­го­ро­вич. - Вам хоч кiл на го­ло­вi те­ши, то в вас усе ле­порт. Ну, дар­ма! Хоч би во­ни як не роз­пи­су­ва­ли, а нам не мож­на йти: нам не суть удоб­но, нам нi­ко­ли!

- А чо­му ж нам нi­ко­ли? Здi­лай лю­бов,