Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

- Подозвольте, приньмi­те!

- Та що ти ме­нi от­се, па­не пи­са­рю, ти­каєш у вi­чi? Чи їх вишт­ри­ка­ти хо­чеш, чи що? - пи­тається йо­го пан сот­ник, при­ту­лю­ючись до стi­ни, а, бо­ячись, ду­ма: "Чи не пог­нав Ри­­го­ро­вич вп'ять хи­мер, як бу­ло пiс­ля пе­ре­пою на вели­ко­д­нiх свят­ках". - Що во­но та­ке є? Ка­жи ме­нi поп­рос­ту, без письма!

- Сiє суть, па­не сот­ни­ку, за­мiсть спис­ка на­шої сот­нi, - ка­же пи­сар, - йо­го вже не воз­мо­гах спи­са­ти за дри­жа­нiєм дес­ни­цi моєя, вiд глум­ле­нiя пи­янст­вен­но­го з вищеiз'ясн­енними мо­ло­ди­ця­ми, i то­го ра­ди узях хво­рос­ти­ну i на нiй наз­на­ме­нах коєгож­до ко­за­ка, i се суть вiр­ноє чис­ло: у кож­ному де­сят­цi по де­сять ко­за­кiв, а усiх та­ко­вих де­сят­кiв суть та­кож­де де­сять, слi­до­ва­тельно уся сот­ня, як скло. Со­благоволiте, па­не сот­ни­ку, щот їй учи­нить по сiй хворос­тинi i ли­цем к ли­цю са­мую єстест­вен­ную сот­ню, зiбра­в­шу­юс­я бi­ля па­лес­ти­ни Кузьми­хи, кри­вої шин­кар­ки, оче­са­ми обозрi­ти.

- Еге, па­не пи­са­рю! - ка­же йо­му пан Ула­со­вич. - Я б, пожа­луй, соб­ла­го­во­лив, так лi­кiв бiльш трид­ця­ти не знаю. Лi­чи сам i ро­би як знаєш, ти на те пи­сар; а я усе опiс­ля пiд­пишу, бо я на те сот­ник, щоб не лi­чи­ти, а тiльки пiдпис­увати.

От i став пан Пiст­ряк лi­чи­ти; лi­чить-лi­чить, а у п'ятiй сот­нi од­но­го ко­за­ка не до­лi­читься. "Що за прит­ча? - аж скри­к­нув. - Со­щи­тах, i бу­ли усi, i се єдин не об­рi­тається. Iзи­­ду i по­ки учи­ню пе­ре­пис, хто з ог­ла-шен­ных не дав ме­нi i пред очi ва­шi ста­ти, бi­жа i ок­рив­ся. Не хто, як, упо­ва­те­ль­но­, Iлько На­люш­ня".

От i пi­шов над­вiр до ко­за­кiв лi­чи­ти, а пан сот­ник за­раз ки­нув­ся до кар­ват­ки з ду­лiв­кою та, не вiд­ди­хаючи, журб­и ради, та й вис­мок­тав її до­чис­та. Аж ось i пан Ри­горович з своїми цур­пал­ка­ми лi­зе у две­рi, i ве­се­ленький, i швид­ше, щоб втi­ши­ти па­на сот­ни­ка, i ка­же: "Не жу­рi­тесь, доб­ро­дiю! Усе ко­зацт­во на­ше уку­пi, нi жо­ден не пош­ван­дяв нi­ку­ди; ось де во­ни є". I прий­няв­ся лi­чи­ти, - вп'ять у п'ятiм десятк­у не­ма та й не­ма ко­за­ка! Як за­ту­по­тить Ри­горович но­га­ми, як ух­ва­те се­бе за чуб, як по­чав ко­ре­ни­ти i батька, i ма­тiр, i увесь род то­го пре­су­чо­го си­на ко­за­ка, який хо­вається, по­ки вiн ле­порт уне­се у ха­ту, до па­на сот­ника. Як над­во­рi лi­че, так усi до єди­но­го, а у ха­тi лi­че, то один, та усе у п'ято­му де­сят­ку, так i щез­не, не­на­че йо­го зли­день зли­же! Вер­нувсь пан Пiст­ряк до сот­нi, пе­ре­лi­чив ко­за­кiв - усi; вер­нувсь до па­на сот­ни­ка, лi­чить по хво­рос­ти­нi, що кож­но­го по­за­руб­лю­вав, - кат­ма од­но­го; хтось утiк. Вп'ять вернеть­ся до сот­нi, щоб то­му, хто хо­вається, го­ло­ву по­би­ти, так-бо усi як­раз, а у свiт­ли­цi по за­руб­кам не­ма од­но­го. Та ра­зiв де­сять та­ке йо­му бу­ло при­ви­де­нiє. Вже аж за­са­павсь сер­дешний, бi­га­ючи з ха­ти то в ха­ту, то до сот­нi, то вiд сот­нi, що вже й пан Ула­со­вич уб­равсь i зов­сiм ви­ря­дивсь i вже шап­ку узяв, щоб iти до сот­нi, так у па­на пи­са­ря один ко­зак усе утi­ка, i хто та­кий - не звiс­но, бо усi на збо­рi i один од­ного дер­жить за по­яс, щоб не утiк нi­хто, по­ки їх по хворос­тинi пе­ре­лi­чу­ють.

- Та го­дi то­бi, Ри­го­ро­ви­чу, шас­та­тись. Хо­дiм та уд­вох зо мною пе­ре­лi­чи­мо. Ко­ли там усi, а на хво­рос­ти­нi не­ма од­ного, так кат йо­го бе­ри! не­хай той i про­па­да, аби жи­вi усi бу­ли. - Так ска­зав пан сот­ник та й приг­ля­дається пильно на пи­са­ря, чи до дi­ла то вiн ска­зав i що чи не грим­не вiн на нього за нi­се­нiт­ни­цю, як во­но й час­то бу­ва.

Довго слу­хав се Про­кiп Ри­го­ро­вич i пальцем по­во­див, а да­лi як цмок­не, як-пiдс­ко­че, як крик­не: "От сяя рiч до дi­ла! Ут­ро­бою со­жа­лiю, що та­ко­воє меш­танiє iзи­де iз гла­ви мо­єя i ук­ло­ни­ся у деб­рi пус­тин­ния. Та вам, па­не сот­ни­ку, дов­лiєть i пол­ко­вим суд­дею бу­ти за та­ко­воє неограничен­ное ­i муд­роє рi­ше­нiє, єго же i аз не во­зи­мiх. Хо­дi­мо же, батьку! Ни­нi воз­ве­се­ли­ся ут­ро­ба моя од цi­лос­тi сот­нi, i, скон­чав­ши дi­ло, урем'я i подк­рiп­ле­нiє вчи­ни­ти".

От i пiш­ли. Агу! I наш пан сот­ник по­ве­се­лi­шав тро­хи, що якось-то нi ду­ма­но нi га­да­но та при­ду­мав до ла­ду, та ще й так, що й сам Про­кiп Ри­го­ро­вич Пiст­ряк, ко­но­топський со­те­нний пи­сар, та й той йо­го за ви­гад­ку зро­ду впер­ше по­хваляє. А Ри­го­ро­вич iде за сот­ни­ком, та своє га­да, та ду­ма: "Се на бi­ду вже йде, ко­ли пан сот­ник та бу­де ро­зум­нi­ший ме­­не. На­що ж йо­му i пи­сар, ко­ли сам бу­де i ви­ду­му­ва­ти, i пi­д­пи­су­ва­ти? От­се тiльки не вид­но, що сам бу­де й пи­са­ти та, мо­же, й на що­тах ви­ки­да­ти. Та не дам­ся-бо!.. Я йо­му ху­ка усу­чу". Пi­дiй­шли до са­мо­го шин­ку Кузьми­ши­но­го, аж тут i сот­ня стоїть i, пос­ки­да­ючи шап­ки, пок­ло­ни­лись па­ну со­т­ни­ку.

- Здоровi бу­ли, дi­ти! Чи всi ви тут? - спи­тав їх пан сот­ник i, узяв­шись у бо­ки, обг­ля­дав їх оком, не­на­че об­лi­чу­вав або розг­ля­дав кож­но­го у пи­ку; а вiн - я ж ка­жу - бiльш тридця­ти лi­ку не знав, а ко­за­ка нi од­нi­сiнько­го у твар[6] не знав i не тя­мив, хто з них Дем­ко, а хто Процько.

- Здоров, батьку! - то­рох­ну­ла йо­му гро­ма­да. - Усi ми ту­те­чки-здесь до єди­но­го.

- А пе­ре­лi­чи, пи­са­рю, чи не схо­вавсь який, - по­ве­лi­вав пан сот­ник, на­дув­шись, як той сич.

От пи­са­рю Ри­го­ро­ви­чу вп'ять бi­да. Усi ко­за­ки, i як стулив хво­рос­ти­ну до­ку­пи, так i по за­руб­кам усi.

- Та який же там чорт манд­ру­вав, як я увi­хо­див до па­на сот­ни­ка? - крик­нув Пiст­ряк з сер­ця та аж но­гою туп­нув.

- Та три­вай ли­шень, Ри­го­ро­ви­чу! - ска­зав йо­му, усмiха­ючись, пан Ула­со­вич. - Ад­же i ко­за­ки усi, i з хво­рос­ти­ни нi жо­ден не втi­кав. Се ти як пе­ре­ло­мив хво­рос­ти­ну, так во­на як­раз на ко­за­ко­вi хрус­ну­ла. От ти, дер­жа­чи її на двi полов­ини, тим од­но­го i не до­лi­чу­вавсь.

А ко­зацт­во, сеє слу­ха­ючи, як пiд­нi­ме ре­гiт: "Так-та­ки, ве­льмож­ний батьку, так!" - знай кри­чать i ка­жуть: "Отта­кий, ба­чу, наш пи­сар! О! бо­дай йо­го".

- А бо­дай ви по­ка­зи­лись i з ко­за­ка­ми, i з хво­рос­ти­ною, i з лi­ка­ми, i з на­чальством, - кри­чав на всю ву­ли­цю Ригоров­ич, а сам як не лоп­не з сер­ця. Ухо­пив тую хворости­ну­, по­ламав, пот­ро­щив її на шма­точ­ки та й ки­нув ко­за­кам у вi­чi, при­го­во­рю­ючи: -