Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

дiв­ки жал­ко, та ще ж нi ївши, нi пив­ши! От вже наш Ула­со­вич i до­до­му з гар­бу­зом так i бi­жить, як бiг до дiв­ки, думй­ючи руш­ни­ки бра­ти. I са­мо­му ли­хо, i кiнь мо­ре­ний; так на­си­лу-на­си­лу доп­хавсь до­до­му аж опiв­но­чi i - як я роз­ка­зу­вав - мер­щiй лiг спа­ти.

II

Смутний i не­ве­се­лий си­дiв у свiт­ли­цi на лав­цi коно­топський пан сот­ник, Ми­ки­та Ула­со­вич Забрьоха, а об чiм вiн су­му­вав, ми вже знаємо… Еге! та не зов­сiм: хi­ба чи не дасть нам тов­ку от­сей, що лi­зе у свiт­ли­цю до па­на сотника?

А хто ж то лi­зе? Що ж се вiн так там мор­дується? То пiтк­неться у две­рi, та й на­зад на­шi. От­та хво­рос­ти­на, що не­се у ру­ках, та йо­го спи­ня: ко­ли дер­жить її по­пе­ред се­бе, то тiль­ки що нiс у две­рi ткне, а вже хво­рос­ти­на i обi­пер­лась об угол; ко­ли ж її во­ло­че за со­бою, то зов­сiм увiй­де в свiт­ли­цю, а во­на за ним во­ло­читься i чiп­ля йо­го, як та свар­ли­ва жiн­ка за п'яни­цею-му­жи­ком; упо­пе­рек же i не ка­жи її всу­ну­ти у свiт­ли­цю, бо крiп­ко дов­га бу­ла. Лi­зе то не хто, як Про­кiп Ри­го­ро­вич Пiст­ряк, со­тен­ний ко­но­топський пи­сар i щи­рий при­ятель па­на сот­ни­ка ко­но­топсько­го, Ми­ки­ти Ула­со­ви­ча Забрьохи, бо вiн без нього нi чар­ки го­рiл­ки, нi лож­ки бор­щу до ро­та не пiд­не­се; а вже на по­ра­дi, як Пiст­ряк Ри­го­ровй­ч ска­зав, так во­но так i є, так i бу­де, i вже i до сто баб не хо­ди, так нiх­то не пе­ре­мо­же. Що ж то вiн за хво­рос­ти­ну пре у свiт­ли­цю до па­на сот­ни­ка? Але! луч­че всьо­го пос­лу­хай­мо, як i об чiм во­ни со­бi бу­дуть роз­мов­ля­ти, то тог­дi усе зна­ти­ме­мо. Та ще ж i те знай­те, що пан Пiст­ряк суть пи­сар: два­над­цять год учив­ся у дя­ка в шко­лi: у год вчис­тив гра­ма­ти­ку, два го­ди вчив час­ло­вець, пiвч­вар­та [2] го­да си­дiв над псал­ти­рем i з мо­лит­ва­ми зов­сiм вив­чив, та пiвп'ята[3] го­да вчив­ся пи­са­ти, а цi­лi­сiнький год вчив­ся на що­тах; а про­меж тим, хо­дя­чи на кри­лас, по­няв гла­си, i єрмо­лой­нi дог­ма­ти­ки, i Ско­во­ро­ди­нi хе­ру­вимськi, ту­ди ж за дя­ком i пiд­дя­чим ок­се­лен­тує[4] i Пав­ла чте­нiє, ко­ли не­ба­гацько зак­ла­док, ут­не на всю церк­ву го­лос­но; а вже на рi­чах так бой­кий, що як роз­го­во­риться-роз­го­во­риться, та усе не поп­рос­ту, усе з пи­сан­ня, так i наш отець Кос­тян­тин, да­ром що до син­так­си­су хо­див, слу­ха йо­го, слу­ха, та здвиг­не пле­чи­ма, та й вi­дiй­де вiд нього, ка­жу­чи: "Хто те­бе, чо­ловi­че, зна, що ти там го­во­риш!" От­та­кий-то був у нас у Ко­но­то­пi пи­сар, от­сей Про­кiп Ри­го­ро­вич Пiст­ряк; та як ста­не вiн з па­ном сот­ни­ком Забрьохою роз­мов­ля­ти, так ви тiль­ки слу­хай­те, а вже чи вто­ро­паєте що, не знаю, бо вiн у нас чо­ло­вiк з уче­ною го­ло­вою, го­во­ре так, що i з де­сятьма про­с­ти­ми го­ло­ва­ми не роз­жуєш.

Отже-то, як пан сот­ник ба­чить, що пан пи­сар не влi­зе у йо­го свiт­ли­цю за тою дов­гою хво­рос­ти­ною, та й пи­та:

- Та що то ви, па­не пи­са­рю, яко­го чор­та до ме­не в свiтли­цю пре­те?

- Та се, доб­ро­дiю, ле­порт[5] об со­тен­нiм народочи­сленiї, в на­лич­нос­тi предс­то­ящих по ма­но­ве­нiю ва­шо­му, та - бо­дай вiн сок­ру­шив­ся в прах i пе­пел! - не­вмiстим єсть в чер­тог ваш. По­до­баєть або стi­ну про­тя­ти, або сте­лю пi­дняти, бо не влi­зу до ва­шої вельмож­нос­тi! - ска­зав Пiст­ряк та й по­чав зно­ву во­зи­тись з тою хворостино­ю.

- Що ж то за ле­порт та­кий дов­гий? Хво­рос­ти­на ж йо­му, ма­буть, за­мiсть хвос­та, чи що?

- Хворостина сiя, хо­ча єсть i хво­рос­ти­на, но оная не суть уже хво­рос­ти­на, по­не­же убо суть на нiй вмiс­ти­ли­ще душ ко­зацьких прех­ваб­рої сот­нi Ко­но­топської, за ненахо­жде­нiєм пи­са­тельно­го су­щест­ва i тре­пе­та­нiєм дес­ни­цi i куп­но шуй­цi. - От­так вiд­си­пав наш Пiст­ряк.

- Та ка­жiть ме­нi поп­рос­ту, па­не пи­са­рю! О, вже ме­нi те письмо ос­ти­ло та опо­га­нi­ло, що нi­чо­го i не вто­ро­паю, що ви ка­же­те-го­во­ри­те. Тут i без вас нудьга узя­ла, i пе­чiн­ки до сер­ця, так i чую, як пiдс­ту­па­ють, - ска­зав пан сот­ник та й схи­ливсь на ру­ку, та тро­хи та­ки чи й не пус­тив слi­зо­чок па­ри-дру­гої.

- Го­ре ме­нi, па­не сот­ни­ку! - ска­зав Пiст­ряк, - мимошед­шую сед­ми­цю глум­лях­ся з мо­ло­ди­ця­ми по ши­ночкам здешн­ої па­лес­ти­ни i, ве­че­ру су­щу ми­нув - ша­го дне, бих не­по­движен, аки кла­да, i нiм, аки ри­ба морс­кая. I се внезап­ная вiсть пот­ря­се мою унут­рен­ную ут­ро­бу, а па­че i па­че, єгда проч­тох i ура­зу­мiх по­ве­лi-нiє ми­лос­ти­во­го начальс­тва зби­ра­ти­ся у по­ход аж до Чер­нi­го­ва. Сiє, па­не сотник­у, пи­шуть, ща­дя ду­шi на­ша, да не ког­да страх i тре­пет обуяєт на­ми i ми скорб­нi па­дем на ло­жi на­ша i ус­нем в смерть; i то­го ра­ди скрит­ность умис­ли­ша, аки би у Чер­нi­гов, а хто вiсть? Чи не дальш iще. О го­ре, го­ре! i па­ки ре­ку: го­ре!

- О го­ре, го­ре Ри­го­ро­вич!

- О го­ре, го­ре, Ула­со­вич!

Оттак-то го­рю­ва­ли пан сот­ник з па­ном пи­са­рем, що при­слано їм пред­пи­са­нiє iти в Чер­нi­гов зо всею сот­нею i зiбрат­ись зо всiм при­бо­ром i узя­ти провй­он­ту для се­бе i ко­ней на двi не­дi­лi. От як го­рю­ють пан сот­ник у свiт­ли­цi, а пан пи­сар за по­ро­гом, да­лi сей i ви­га­дав - бо вже на вигад­ки зав­зя­тий був - та й ка­же:

- Соблаговолiте, па­не сот­ни­ку, да­ти ме­нi по­ве­ленiє о со­крушительном пре­лом­ле­нiї сiєї трик­рат­но опога­нiв­шої хво­рос­ти­ни, я же нинє суть у ран­зi ле­пор­та, бо са­мi созер­ц­аєте яс­ни­ми, хо­ча i не вми­ти­ми, ва­ши­ми оче­са­ми, що не­умiс­тим єсм з нею у чер­тог ваш.

Почухав го­ло­ву пан Ула­со­вич, дов­го ду­мав, да­лi й ка­же:

- Себто, по-ва­шо­му, пе­ре­ло­ми­ти хво­рос­ти­ну; так ти-бо ка­жеш, що се вже не хво­рос­ти­на, а ле­порт об на­шiй сот­нi, так щоб ча­сом не бу­ло нат­рус­ки вiд стар­ших; бо i сам здо­ров знаєш, що пан пол­ко­вий пи­сар щось до нас доби­ра­єтьс­я i так i пiдг­ля­да, щоб мок­рим ряд­ном на нас на­пас­ти.

- Не убоїмся, не уст­ра­шiм­ся су­пос­та­та зо усею йо­го вра­жд­ебною си­лою. Се­го ра­ди дов­лiєть нам про­тив нього бу­ти муд­рим i сiє пос­лiднє ре­чен­ное пред­пи­са­нiє неупу­сти­те­льно спол­ни­ти i то­го для по­ве­ли, вельмож­ний па­не, да сок­ру­шу сiю па­ли­цю. - Так, пок­ру­чу­вав­ши уси i очi у сте­лю уто­пи­рив­ши, ка­зав пан Пiст­ряк, а да­лi ба­чить, що пан Ми­ки­та йо­му нi па­ри з уст, бо й до­сi ще не вто­ро­пав, що той йо­му ка­же, та й скрик­нув: - Так ла­ма­ти?

- Та ла­май, па­не пи­са­рю!

Хрусь! Пан пи­сар i пе­ре­ло­мив хво­рос­ти­ну. "Пере-ломи­ша­ся, - ка­же, - i се ни­нi мо­жу