Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

- Та нi, па­не пи­са­рю, не пi­де­мо. Тiльки… як би вiдкрути­тись вiд них?

- Та вiдк­ру­ти­мо­ся, па­не сот­ни­ку; i се­го ра­ди абиє не­медлiнно пош­ле­мо гiн­ця пiш­ки, кри­во­го Iлька Хвер-лу­щенка, да шкан­ди­баєть до виш­шо­го на­чальства з лепорт­ом, що нам не мож­на у по­ход iти, за­не­же ми оба­че погруж­аємо вi­дьом у безд­ну на­шо­го став­ка, iже щаться по­гу­би­ти увесь мир, сок­рив­ше дождь у сок­ро-вен­нос­тях своїх.

- Добре, доб­ре, па­не пи­са­рю, от­се ми ду­же муд­ро придум­али. Iдiть же та пи­шiть ле­порт, а я щось, розгово­рюючи з­ ва­ми, крiп­ко спа­ти за­хо­тiв. Мав бу­ло роз­казати i про свою бi­ду, так не зду­жаю, так i ку­няю… - Так ка­зав пан сот­ник, крiп­ко по­зi­ха­ючи.

Ось Про­кiп Ри­го­ро­вич пi­шов по­ря­док да­ва­ти, як завт­ра вiдьом то­пи­ти, а Ми­ки­та Ула­со­вич лiг спо­чи­вать та на­пе­ред тро­ха чи й не ськавсь.

На ру­ку ко­вiнька на­шо­му па­ну Пiст­ря­ку. Зро­бив з па­ном сот­ни­ком, що йо­му тре­ба бу­ло i чо­го йо­му дав­но хо­тi­лось. По­шив у дур­нi, пiд­вiв, щоб не слу­хав пред­пи­са­нiя начальс­тва, не йшов у Чер­нi­гiв, мо­же, вiд та­тар або вiд ля­хiв вiдб­иватись; а по­ки кри­вий Хвер­лу­щен­ко з од­ною но­гою до­шкандиба i на­чальство про­чи­та ле­порт, що пан коно­топський сот­ник, за­мiсть дi­ла, прий­нявсь вiдьом то­пи­ти, по­ду­ма, що вiн то був не­ро­зум­ний, а то вже й зов­сiм оду­рiв… "Пев­но, йо­го змi­нять, а сот­ни­ком нас­та­нов­лять… вже ж нi­ко­го бiльш, як ме­не". Так ду­ма со­бi Ри­го­ро­вич; та ка­хикнувши, як пан дяк, зби­ра­ючись чи­та­ти по­лу­нощ­ни­цю, ду­ма: "I ура­го­вим ба­бам i мо­ло­ди­цям, хто ме­нi якусь ка­пость ро­бив, або… теє-то… не сот­во­ри­ша пос­лу­ша­нiя… знаю та­кiвських… усiм вiд­дя­чу, по­за­по­лiс­кую їх доб­ре! Спа­си­бi, що мiй ду­рень гне шию i лi­зе у бi­ду, як вiл у яр­мо. Те­пер, Про­ко­пе, тiльки па­няй!" Да­лi здих­нув, та сам со­бi аж го­лос­но ска­зав: "Зi­ло для на­шо­го брат­чи­ка, хит­ро­го та ро­зум­но­го пи­са­ря, лю­без­ноє дi­ло єсть, єгда начальствую­щий та­кий ду­рень, як наш прiснопоминаємий ­пан Забрьо­ха! Не ос­ку­дiє i дес­ни­ця, i шуй­ця, i вос­пол­няється ки­ше­ня i скри­ня. Не вмен­ши, бо­же, та­кiвських!"

IV

Смутно i не­ве­се­ло бу­ло раз уран­цi у слав­но­му со­тен­но­му мiс­теч­ко­вi Ко­но­то­пi. Хоч до сход сон­ця, по­ки ще й мi­сяць не га­разд схо­вавсь, i пiд­нявсь бу­ло по усiм ву­ли­цям го­мiн, бi­ган­ня, крик, га­лас; та й стих­ло, i увесь на­род щез, так що нi по ха­там, нi по ву­ли­цям не­ма нi­ко­гi­сiнько, мов у шин­ку на ве­лик­день пе­ред вут­ре­нею. Тiльки й чу­ти, що ко­ро­ви скiльки є ду­ху ре­вуть, за­тим ха­зяй­ки не йдуть їх доїти i не ду­ма­ють ви­га­ня­ти їх до че­ре­ди; те­ля­та по хлiв­цям, чу­ючи, що їх мат­ки ре­вуть, ме­ка­ють i по­да­ють го­лос, нi­би прося­чись, щоб i їх швид­ше ви­пус­ка­ли; овеч­ки ме­ке­ка­ють; ко­зи со­бi теж за ни­ми, та ту­по­тять, та бi­га­ють по за­го­ро­дi, шу­кають, ку­ди б то вис­ко­чи­ти i за со­бою ове­чат по­вес­ти; ко­нi ржуть на усе се­ло, аж лу­на по зо­рi йде; по хлiв­цям гу­си ге­ге­ка­ють, кач­ки ках­ка­ють, квоч­ки куд­ку­да­ка­ють - бо уся­кеє ди­ха­нiє без чо­ло­вi­чої по­мо­щi страж­да; а чу­ючи та­кий гвалт, со­ба­ки то бре­ха­ли, а то вже ста­ли ви­ти; ма­лi дитинят­а, та­кi, що ще не зду­жа­ють хо­ди­ти, ла­зять круг своєї за­пер­тої ха­ти та, уче­пив­шись ру­че­ня­та­ми за прис­пу, силкуючи­сь, пiд­нi­меться на но­же­ня­та та знай­де на прис­пi скi­поч­ку, та, узяв­ши у рот, i смок­че за­мiсть кiст­ки, та як ста­не у ру­ках її по­во­ро­чу­ва­ти, не вдер­житься та… плюсь вп'ять на до­лiв­ку, та й зап­ла­че; а тут цу­це­ня, хо­дя­чи близько, знаєш, i со­бi го­лод­не, пi­дiй­де та й об­ли­зує слi­зоньки i край но­са, i в ро­тi язи­ком ви­ли­же, то тут ди­ти­на, не вмi­ючи обо­ро­ни­ти­ся вiд цу­це­ня­ти, ще й дуж­че заголо­сить, ду­ма­ючи, що хто-не­будь при­бi­жить йо­го обо­ро­ни­ти i обi­тер­ти… Так що ж бо! Ха­ти по усьому мiстечк­овi позапиро­ванi; во­зи, плу­ги, бо­ро­ни, ра­ла, де бу­ли зве­чора по­на­ла­год­жу­ва­нi, так со­бi i сто­ять; во­ли, поївши свою со­ломку i ба­ча­чи, що нiх­то їх не на­пу­ва i не зап­ря­га, позрин­али i пiш­ли со­бi по ву­ли­цям i де не взрять калачики­ або ро­мен i уся­кий бур'янець, то там i па­суться…

Бiля дя­ко­вої шко­ли - хоч би то­бi один шко­ляр! I пан Си­меон, до­жи­да­ючи їх, хо­дить бi­ля шко­ли, ла­го­дя­чись на по­хорони i спо­ми­на­ючи про ку­тiю з ме­дом, та пильненько при­зи­рається на двiр ста­ро­го Ки­ри­ка, що вчо­ра вже i мас­лосвятiє над ним пра­ви­ли, так чи не ку­риться в нього з тру­би, що, мо­же, вже i обiд ва­рють, ко­ли вже вiн вмер; так ба! i тру­ба не ку­риться, i у дво­рi нiх­то не шас­тається.

"Екхе, ек­хе! нег­ли возс­та­неть од од­ра бо­лiз­нi?" - ду­ма пан Си­ме­он i роз­суж­да, хо­дя­чи по над­вiр'ю, якi то лю­ди те­пер ту­гi на здо­ров'я та дов­го­вiч­нi ста­ли; спом'яне про хо­леру, як-то їм тог­дi бу­ло муд­ро жи­ти, та здих­не важ­ко, увiйд­е у ха­ту та й ста­не рiз­ки в'яза­ти на шко­ля­рiв, щоб над ким-не­будь сер­це своє зiг­на­ти…

По вго­ро­дам бур'янець i ве­ли­ченький, та нiх­то ж то йо­го i не ду­ма по­ло­ти, хоч сап­ки i ле­жать бi­ля нього; а про­меж гря­док з роз­са­дою та бу­ря­ка­ми та про­чою ово­щою доб­ре справ­ля­ються, хрю­ка­ючи, сви­нi з по­ро­ся­та­ми, i бай­ду­же, щоб що-не­будь ха­зяй­кам зос­та­ви­ти: усе по­виїда­ють i но­сом ко­па­ють та­кi но­вi гряд­ки, що ли­ха ма­те­рi опiс­ля них ха­зяй­ка i у два дня у лад не до­ве­де; а те­пер нi­ко­му їх i виг­нати, бо не­ма нi­ко­го… Та й що то: i у са­мих шин­ках пустiсi­нько; шин­кар дрi­ма i со­бi, на ла­вi, бо нi­ко­гi­сiнько, не то щоб го­рiл­ку пи­ти, та й жiн­ки з не­вiст­ка­ми не­ма, так тим-то нiх­то йо­му не бо­ро­нить i дрi­ма­ти; по­су­ди­на в ньо­го, як ще зве­чо­ра по­пе­рес­по­лiс­ку­вав та по­розс­тав­ляв, так во­на i стоїть, i нiх­то не на­вер­неться у ши­нок i но­гою…

Та чо­го ж це так у слав­но­му со­тен­но­му мiс­теч­ко­вi, у Ко­нотопi, чо­го так ста­ло ти­хо i смут­но, що не чу­ти нi­яко­го нi вiд ко­го гла­су? I нi на од­нiй ву­ли­цi не зост­рi­неш нi од­но­го чо­ло­вi­ка, не­на­че - не­хай бог ми­лує! - усi лю­ди у усiм мiстеч­ковi пов­ми­ра­ли, або - i то не луч­че смер­тi - кримськi та­та­ри по­ха­па­ли? Де се во­ни по­дi­ва­лись, що по­вiд­бi­га­ли i ха­зяй­ст­ва сво­го, i дi­то­чок ма­не­сеньких? Та не­хай би вже жiн­ки: їм хоч цi­лий день, зiб­рав­шись у ку­чу, те­ре­ве­нi пра­вити, а що му­жи­ки їх та дi­ти без обi­да, так то їм i дар­ма; а то ж i нi од­но­го чо­ло­вi­ка у се­лi не­ма, та що то: i та­кої дити­ни, що вже бi­га,