Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

возьме своє. Раз пан пи­сар Ри­го­ро­вич чи­тав пе­ред гро­ма­дою якесь-то предпис­анiе вiд на­чальства, i хоч пе­ред тим днiв з п'ять крiп­ко ку­рив, а тут скла­дав доб­ре i вже бу­ло по вер­хам узявсь, як ось i йде Зу­би­ха, та й гля­ну­ла на нього, i тiльки i всього, що всмiх­ну­лась; так що ж? Вiн за­раз бу­ма­гу об зем­лю, пi­дтикався та й да­вай ве­ге­рi[9] ска­ка­ти пе­ред гро­ма­дою. Смi­ху бу­ло та­ко­го, що не то що! Та з то­го ча­су i став пан Пiст­ряк, тiльки хоч трош­ки по­гу­ля, то за­раз i по­же­не хи­ме­ри. От­та­ка-то бу­ла ся Яв­до­ха.

Четверта - Пазька Псю­чи­ха, не з так ста­ра. Так та усе ни­шк­ом, не хва­ля­чись, чак­лує. Тiльки i ба­чать її, що як усi по­ля­га­ють спа­ти, а во­на i вий­де над­вiр та й мах­не ру­кою. То ку­ди мах­ну­ла, ту­ди i хма­ри пi­дуть. А хто б то до неї не при­йшов, щоб або по­во­ро­жи­ла, або да­ла яких лi­кiв, або хоч що-не­будь та­ке, так хоч що б їй пок­ло­ну не при­нiс, нi­чого i не озьме i ка­же: "Я нi­чо­го не знаю; iдiть со­бi геть!" Ну, ну! Та­ка то й не зна!

П'ята бу­ла До­ма­ха Кар­люч­кiв­на. Як ще змо­ло­ду дiвувал­а, так та­ка бу­ла хо­ро­ша, що й роз­ка­за­ти не мож­на. Зрос­том со­бi не­ве­лич­ка: хоч у яку ха­ту ввiй­де, то го­ло­вою сте­лi до­стане; су­ха та ци­ба­та; на го­ло­вi во­лос­ся, як на ку­желi во­вна, а ко­ли роз­зя­вить рот, так i ло­па­та улi­зе; нi­сочок, як у ряб­ця; а як ди­виться з Ко­но­то­па очи­ця­ми, так од­ним у Київ, а дру­гим у Бi­ла­го­род, та й тi мов сме­та­ною за­лiп­ле­нi; а ли­ч­ком бi­ленька, як чу­мацька со­роч­ка, та ще к то­му мов гра­б­ля­ми уся твар її под­ря­па­на. От з та­кою-то кра­сою дi­ву­ва­ла во­на, дi­ву­ва­ла; перш жа­да­ла по­по­ви­чiв, да­лi спу­стила на пи­са­рiв з ра­ту­шi, за­ба­жа­ла опiс­ля вже i хлi­бо­ро­ба, так ба! i лич­ман не ди­виться. Нi­чо­го ро­бить! по­в'язала сi­ду го­ло­ву, пе­рей­шла жи­ти у пуст­ку, що на ле­ва­дi, над болот­ом, та й ста­ла чак­лу­ва­ти та лю­дям ка­пос­тi роби­ти. Вже i не ду­май її нiх­то за­ня­ти! Ось тiльки не пок­ло­нись їй зви­чай­ненько, або пхни не ба­ча­чи, або що-не­будь, то за­раз i за­ля­щить: "Бу­деш ме­нi, песький си­ну, тя­ми­ти; три­вай ли­шень!" То так i є: або, хо­дя­чи, спiтк­неш­ся, або за обi­дом по­да­виш­ся, або п'яний що-не­будь за­гу­биш, а вже не ми­неться! так то­бi: хоч - як там ка­жуть - не те­пер, а в чет­вер, хоч че­рез год, тiльки вже не прой­де то­бi да­ром. Аж страш­но бiльш про неї i роз­ка­зу­ва­ти. Цур їй! Ще щоб не прис­ни­лась…

Шоста бу­ла Век­ла, ста­ро­го Шти­рi не­вiст­ка, а сьома Ус­тя Жо­ло­би­ха; так не­хай вже хто iн­ший роз­ка­зує, а ме­нi нiкол­и: чо­гось ко­но­топський на­род за­го­мо­нiв i за­ко­по­шивсь, i ко­мусь розс­ту­па­ються i да­ють до став­ка до­ро­гу, так вже пак не до по­ро­сят, ко­ли сви­ню сма­лять.

V

Смутний i не­ве­се­лий, на­дув­шись, як той iн­дик пе­ред iн­дичками, хваб­рої Ко­но­топської сот­нi пан сот­ник, Ми­ки­та Ула­со­вич Забрьоха, iде до ко­но­топсько­го став­ка. Хоч на ньому i чер­кес­ка си­ня з по­за­ки­ду­ва­ни­ми на­зад вильота­ми i та­тарським по­ясом пiд­пе­ре­за­на, i но­жик на лан­цюж­ку за нього заст­ром­ле­ний, i пи­ка вми­та, i бо­ро­да ви­го­ле­на, i на го­ло­вi шап­ка, та як йо­му бу­ли очi зас­па­нi i на­ду­тi, то й видн­о бу­ло, що вiн цi­лу нiч гу­ляв. Та й прав­да ж бу­ла: з журб­и цi­лi­сiньку нiч смок­тав но­сат­ку, а Пазька, наньмич­ка йо­го, знай до­ли­ва­ла. Так пiс­ля та­кої ро­бо­ти ко­ли не висп­ишся, то й бу­деш дов­го чме­лiв слу­ха­ти; я вже се знаю. Так ку­ди ж йо­му не бу­ти смут­но­му i не­ве­се­ло­му? Хоч i пiдiйш­ов до лю­дей, що пе­ред ним усi шап­ки поз­нi­ма­ли i покло­ня­ю­т­ься йо­му, а вiн iде со­бi, на­дув­шись, i нi на ко­го i не ди­виться, тiльки що­ки роз­ду­ва, щоб усi зна­ли, що вiн тут-здесь є стар­ший.

От пi­дiй­шов до став­ка, ки­нув оком сю­ди-ту­ди та й крик­нув грiз­но:

- А що?

- Совершенiє уго­то­ва­ся, - вi­дiз­вавсь до Ко­но­топської сот­нi пи­сар, Про­кiп Ри­го­ро­вич Пiст­ряк, сто­ячи бi­ля калавурн­их, що сте­рег­ли низ­ку вiдьом, i при­див­ля­ючись пи­льно, щоб кот­ра з них, пе­ре­ки­нув­шись або со­ро­кою, або сви­нею, та не да­ла б дьору; а як по­чув го­мiн сво­го нача­льника, так за­раз, зняв­ши ша­поч­ку, i пi­дiй­шов до нього, i пок­ло­нивсь йо­му ни­зенько, i ка­же: - Вож­де­лiн­но­го умоiз­ступленiя, з днев­ним мiс­топ­ре­би­ва­нi­ем, вам, па­не сотник­у, утресу­гу­бля­є­мо!

- Спасибi! - ска­зав го­лос­но Ула­со­вич, не роз­чу­хав­шись, що йо­му на­го­во­рив пан Пiст­ряк, теж не вмiв­ший до ла­ду сло­­ва ска­за­ти, а так, що на ум збре­де; та при тiм сло­вi тiльк­и тро­хи пiд­няв шап­ку з го­ло­ви та мер­щiй її наплюс­нув вп'ять на го­ло­ву та й ска­зав по­ва­гом, усiх ози­ра­ючи i нi на ко­го не див­ля­чись: - Здо­ро­вi! - А се вже звiс­но, i усю­ди так по­во­диться, що чим на­чальник дур­нi­ший, тим вiн гор­дiший, i знай дметься, мов шку­ра­ток на вог­нi.

- Здоров був, батьку, вельмож­ний па­не сот­ни­ку! - закле­котiла гро­ма­да, за­гу­ли чо­ло­вi­ки, за­ля­ща­ло жi­ноцт­во, за­пи­ща­ла дiт­во­ра, та й пок­ло­ни­лись йо­му ни­зенько…

От Ри­го­ро­вич i шеп­че па­ну Ми­ки­то­вi на ву­хо:

- Сотворяйте ж дi­ло­на­чи­на­нiє, угоб­зi­те у на­шiй Пале­сти­нi­ по­ря­док…

- Цур дур­ня, та мас­ла груд­ка! - шеп­нув йо­му на вiд­вiт пан Ула­со­вич, - як ме­нi укоб­зи­ти, чи як там, ко­ли нi­чо­го i не вто­ро­паю, що се та­ке i є.

- Так не тво­рi­те ж ме­нi возк­ло­не­нiя нi у єднiм дi­лi! - ска­зав пи­сар та й пi­шов до сво­го дi­ла.

Еге! та хоч наш пан сот­ник, Ми­ки­та Ула­со­вич, i не мав дев'ятої клеп­ки, та ще та­ки стiльки глуз­ду ста­ло, щоб розi­брати, що ко­ли, ка­же, не пiп, то й не ми­кай­ся в ри­зи. Зов­сiм не тя­мив дi­ла, так i не ве­ре­ду­вав вже нi­чо­го, не так, як наш ге­не­ральний суд­дя, не­хай царст­вує! Той бу­ло - i не ду­май йо­го зо­пи­ни­ти: чи до дi­ла, чи не до дi­ла, знай пiдпи­сує, що по­па­да. Пи­сар бу­ло зо­пи­няе, - так де! "Не хо­чу, - ка­же, - щоб дi­ло ва­ля­ло­ся; пiд­пи­шу, от йо­му i кi­нець!" То, бу­ло, пи­сар, ко­ли тiльки по­ба­чить, що суд­дя у ко­ле­гiю йде, за­раз i хо­ва усi бу­маж­ки, а то вiн їх усi за­раз i по­пiд­пи­шує. Раз - о, смi­ху бу­ло! (я ще слу­жив то­дi у ко­ле­гiї i вчивсь скла­ди пи­са­ти, бо був ще хлоп'я по дев'ятнад­ця­то­му го­ду) - пи­сар­ча­та узя­ли та й спи­са­ли та­ку бу­ма­гу, щоб суд­де­вi у чен­цi пост­риг­тись, а йо­го жiн­ку вiд­да­ти за­мiж за па­на обо­з­но­го, що з нею бу­ло час­тенько у лi­сок за гу­ба­ми ходи­ли.