Тихий Дін - Михайло Шолохов

Наче підтверджуючи, старший урядник, задкуючи крутнувся на підборах.

— Праворуч!

"Гук-гук", — чітко зробили п'ятсот пар взутих ніг.

—— Ліве плече вперед, кро-ком руш!

Колона врізалась у розчинену фіртку церковної огорожі, замиготіли зірвані з голів папахи, до самої бані налилась церква стукотом кроків.

Григорій стояв не дослухаючись до слів присяги, яку читав священик. Він вдивлявся в обличчя Митька, той морщився від болю і переставляв скуту чоботом ногу. Піднесена рука Григорія затерпла, в голові врозпаш буяла чадна метушня думок. Підходив до хреста й цілуючи заслинене багатьма ротами вогке срібло, думав про Оксану, про жінку. Мов виблиск зіґзагуватої блискавки перекраяв думки короткий спогад: ліс, бурі стовбури дерев в білому пишному одязі, мов у чепурній срібній шлеї; вогкий гарячий блиск чорних, з-під пухової хустки, Оксаниеих очей.

Вийшли на майдан. Знову вишикувались. Урядник висякавшись і непомітно витираючи пальці об підшивку мундира, почав промову:

— Тепера ви вже не діти, а козаки. Присягнули й повинні знати собі, що й до чого. Тепера ви позростали в козаків і повинні ви чести своєї пильнувати, батьків-матерів слухати і все таке інше. Були хлопчаки—витівали всяке, мабуть на дорогу колоди тягали, а після цього мусите подумати про дальшу службу. Он через рік іти вам на дійсну—-'тут урядник висякався знову, обтрусив долоню і, натягуючи на руку пишну, кролячого пуху рукавицю, закінчив: — і повинні ваші батьки подбати про справу. Щоб коня муштрового придбати, ну і взагалі... А тепер з богом, молодці, по домах!

Григорій з Митьком дочекались коло мосту хуторських хлопців, разом рушили в дорогу. Ішли понад Доном. Над хутором Базки танув дим з бовдурів, тонко видзвонював дзвін. Митько шкутильгав позад усіх, спираючись на сукуватий виламаний кілок.

— Розбуйся, — порадив один з хлопців.

— Ногу обморожу, — відстаючи, завагався Митько.

— В панчосі підеш.

Митько сів на сніг, з зусиллям стягнув з ноги чобіт. Пішов, припадаючи на роззуту ногу. На крихкому снігу дороги виразно печатався слід плетеної ключкою товстої панчохи.

— Якою дорогою підемо? — спитав низенький опецькуватий Олекса Бешняк.

— Понад Доном, — за всіх відповів Григорій.

Ішли переговорюючись, штовхаючи один одного з дороги. Змовившись валяли в кучугуру кожного і душили, навалюючись купою. Між Базками і Громківським хутором Митько перший побачив вовка, що перебирався через Дон.

— Хлопці, сіроманець, — он-он!.. Тю!

— А лю-лю-лю-лю-лю!..

— Ух!

Вовк ліниво, переваги-ваги пробіг кілька сажнів і став боком, недалеко від того берега.

— Узи його!..

— Га!..

— Тю, проклятий!..

— Дмитре, це він на тебе дивується, що ти в панчосі. ідеш.

— Ач, стоїть боком, ожерелок не дозволяє.

— Він в'язи не скрутить.

'— Диви, диви, пішов!..

Сірий, мов виточений з самородного каменя, стояв звір, кілком витягнувши хвіст. Потім квапливо скакнув убік і потюпав у тали, що лямували берег.

Смеркало, коли дістались до хутора. Григорій льодом дійшов до свого завулка, зійшов до ворітець. У дворі стояли кинуті сани, на купі хмизу, наваленого коло тину, цвірінькали горобці. Душило житлом, припаленою сажею, парним запахом обори.

Сходячи на ґанок, Григорій глянув у вікно.

Тьмяно жовтида кухню висяча лямпа, в просвіті стояв Петро, спиною до вікна. Григорій пообмітав чоботи віником, увійшов у хмарі пари до кухні.

— От і я. Ну, здорові були.

— Швидко ти. Мабуть прохолонув? — відкликнувся метушливо й поквапливо Петро.

Пантелей Прокопович сидів, спершись на коліна, схиливши голову. Дарка ганяла ногою дзизкуче колесо прядки. Наталка стояла коло столу, до Григорія спиною, не повертаючись. Кинувши по кухні оком, Григорій спинив погляд на Нетрі. По обличчі його, безпокійно вижидальному, зрозумів, що щось трапилось.

— Присягнув ?

— Еге!

Григорій роздягався поволі, виграючи час, швидко перебираючи в думках можливі причини цієї тиші та холоднуватої зустрічі.

Із світлиці вийшла Іллівна, і на її обличчі лежав відбиток якогось збентеження.

"Наталка", — подумав Григорій, сідаючи на лаві поруч батька.

— Збери йому повечеряти, — звертаючись до Дарки показала мати очима на Григорія.

Дарка обірвала пісню прядки і пішла до печі, невловимо поводячи плечима і всім своїм тонким, не баб'ячим станом.1 В кухні запала тиша. Коло підземки 1) посапуючи грілася коза з козеням.

Григорій, сьорбаючи борщ, зрідка поглядав на Наталку, зле обличчя її не бачив: вона сиділа до нього боком, низько схиливши голову над прутами для плетіння. Пантелей ПрокЬ-пович перший не стерпів загальної мовчанки, кашлянувши скрипуче й роблено, сказав:

— Наталка он збирається йти.

Григорій збирав хлібною галкою крихти, мовчав.