Тихий Дін - Михайло Шолохов
— Це через що? — спитав батько, помітно здригаючи нижньою губою (перша ознака недалекого вибуху люті).
— Не знаю, через що, — примружив Григорій очі, і відсунувши миску встав христячись.
— А я знаю... — підвищив голос батько.
— Не кричи, не кричи, — встряла Іллівна. ,
— А я знаю через що!..
— Ну, тут бучу збивати нема чого, — Петро відсунувся від вікна на середину кімнати. Тут справа полюбовна, хоче — живе, а не хоче — іди собі з богом.
— Я її не суджу. Хоч і соромно і перед богом гріх, а я не суджу: не на ній вина, а от на цьому сучому синові... — показав Пантелей Прокопович на Грицька, що притулився до пічки.
— Кому я винний?
— Ти не.знаєш за собою?.. Не знаєш, чортяко?..
— Не знаю.
Пантелей Прокопович скочив, перекинувши ослін і щільно підійшов до Григорія. Наталка випустила панчоху, дзенькнув вискочивши пруток: на звук .стрибнуло з печі кошеня, збочивши голову, зігнутою лапкою штовхнуло клубок і покотило його до скрині.
— Я тобі от що скажу, — почав старий стримано і роздільно,— не будеш з Наталкою жити — йди з двору світ заочі. От моє слово. Йди, світ заочі,—знову проказав він звичайним спокійним голосом і відійшов, підняв ослона.
Докійка сиділа на ліжку, зиркала круглими переляканими очима.
— Я вам, тату, не у гнів скажу, — голос у Григорія був дзеренчливо глухий, — не я женився, а ви мене женили. А за Наталкою я не тягнуся. Хоче хай іде до батька.
— Іди й ти звідси.
— І піду.
— І йди к чортовій матері!..
— Піду, піду, не квапся, — тягнув Григорій за рукав кинутий на ліжку кожушок, роздуваючи ніздрі, тремтячи в такій самій гарячій злобі, як і батько.
Одна, заправлена турецькою приміткою, текла в них кров; і надиво були вони подібні під цю хвилю.
— Куди ти пі-де-е-ш? — застогнала Іллівна, хапаючи Григорія за руку, та він силою відштовхнув матір і на льоту підхопив папаху, що впала з ліжка.
— Хай іде, пес поблудний. Хай, будь він проклятий. Іди, йди, забирайся!.. — гримав старий, навстіж відчиняючи двері.
Григорій вискочив до сіней, і останнє, що він чув — Натал-чин плач уголос. '
Морозна обгортала хутір ніч. З чорного неба падала ігли-ста пороша, на Доні розкотисто-гарматними пострілами тріскався лід. Григорій вибіг за ворота задихаючись. На тім кутку хутора різноголосно гавкали собаки, порешетена жовтими вогниками,' курилася темрява.
Безцільно подався Григорій вулицею. У вікнах Степано-вого будинку алмазно поблискувала чорнота.
— Гри-цю! — розлігся від воріт тужливий Наталчин вигук.
"Пропади ти, осоружна!" — скриготнув зубами Григорій,
прискорюючи кроки.
— Грицю, вернися!
В перший завулок скерував Грицько п'яні свої кроки, востаннє почув приглушений віддалю гіркий оклик:
— Грицуню, рідний!..
Швидко перейшов майдан, на розвилку доріг спинився, перебираючи в думках прізвища знайомих хлопців, у кого можна було б переночувати.
Спинився на Михайлі Кошовому. Жив той на відшибі, під самою горою; мати, сам Михайло та сестра дівчина—вся родина. Ввійшов у двір, постукав у малесеньке віконце саманної хати.
— Хто такий?
— Михайло вдома?
— Вдома. А це хто?
— Це я, Грицько Мелехов.
За хвилину, відірваний від першого солодкого сну, Михайло відчинив двері.
— Ти, Грицю?
— Я.
— Чого ти ночами?
— Пусти до хати, там погомонимо.
В сінях Григорій схопив Михайла за лікоть, злостячись на себе за те, що бракувало потрібних слів, прошепотів:
— Яв тебе заночую... З своїми полаявся... В тебе як, тісно?.. Ну, та я денебудь.
— Місце знайдеться, проходь. За що ви зчепились?
— Е, брат... потім... Де тут двері у вас? Не бачу.
Григорієві постелили на лаві. Ліг, з головою вкутуючись
кожушком, щоб не чути шепотіння Михайлової матері, ЩО спала на одному ліжку з дочкою.
"Як тепер вдома? Піде Наталка, чи ні? Ну, по-новому стелеться життя. Куди притулитись?" — І швидко підказувала думка: "Покличу завтра Оксану, підемо з нею на Кубань, подалі звідси... Далеко... далеко..."
Упливали перед заплющеними очима Григорія степові