Терновий світ - Шевчук Василь
Ми не задарма, — мовив йому Григорій. — Хочемо на новосіллі випити!
Жартуючи, накрили стіл, вмостилися довкола нього, випили по першій чарці за щастя в домі цьому. Й не згледілись, як перейшли на інші теми. Нині боліла всім найдужче воля для покріпачених. Щоправда, різні люди від неї ждали для себе різних наслідків. Пани — одних, селяни — зовсім інших. Десь угорі, біля царя, варилося поволі діло, а по імперії повзли чутки, утворювалися комісії та комітети, — таки з панів! — і кожен, хто брав слово, — все ті ж пани, — відстоював свої добра й готовий був пустити селян лише з душею. То тут, то там спалахували селянські бунти, й влада гасила їх, як завжди, людською кров'ю...
— Не зможу я спокійно жити, поки брати мої в неволі! — сказав Тарас Микешину, який радів, що він, нарешті, матиме у цій майстерні спокій. — Це підло!..
— Чим ми можемо допомогти?.. — розвів руками скульптор.
— Коли усі мовчатимуть, дадуть таку народу волю, що він ухопиться за сокири — й сторіками поллється кров!
— Тихіше... Ви ж під наглядом... А тут будь-хто підслухать може у коридорі... — спинив його Микешин, що жив на третім поверсі.
— Ай справді, ти б, Тарасе, пошанувався, — сказав Михайло Лазаревський. — Гарячим серцем не підсобиш, тут треба тільки розум...
Григорій мовив скрушно:
— Вже й хата є, а ви лихий, Тарасе... Радіти б слід!
— Радіти? — спитав Тарас. — Я, справді, тішусь хатою... Бо свій куток... Та що мені робити в ньому?
— Як що? Писати та малювати!
— Який художник з мене — я знаю й сам. Три місяці ось байдикую... А щодо віршів та повістей... Дістав листи з кишені й поклав на стіл.
— Від кого? — спитав Григорій.
— Можеш читати вголос!
Григорій так поволі та обережно виймав з конверта аркуш, що він не витримав — схопив листа і прочитав одразу суть, найголовніше в ньому:
— "Я обіцяв Вам одверто висловити свою думку про цей Ваш твір. Виконую свою обіцянку: я не раджу Вам друкувати цю повість. Вона незрівняно нижча Вашого величезного поетичного таланту, особливо друга половина. Ви лірик, елегіст; Ваш гумор невеселий, а жарти не завжди дотепні..." Ось так, панове, з повістями!... — зітхнув Тарас.
— І хто ж це пише? — глухо спитав Михайло Лазаревський.
— Аксаков. Це тобі не жарти... На прозі він, як кажуть, собаку з'їв...
— Та плюнь ти, батьку! — гнівно гукнув Григорій. — Що там він розуміє!..
— В листі високо ставиться твоя поезія... — несміливо хотів утішить Лазаревський.
— А другий лист — про неї, — сказав Тарас. — Від Куліша... Запала тиша. Куліш у цьому ділі для них був визнаним авторитетом.
— То ось що пише мені, панове, Пантелеймон: "Що ж ти думаєш із своїми думами і поемами чинити? Чи не можна б їх огласити мирові? Присядь же, братику, да помізкуй над ними своєю здоровенною головою, щоб було так охайно та оглядно все, як у того Пушкіна, щоб чистим зерном одсипать духовної пашні землякам, а не з половою. У нас-бо родить господь хліб на всяку душу вдосить, то й не привикли наші уста до висівок. Пошануй, брате, громаду і себе самого перед громадою..."
— Якась мана... — озвався Лазаревський. — Це пише тобі Куліш? Тарас подав йому листа.
— Його рука...
— Мо', блекоти об'ївся, коли писав? — сказав Григорій, схоплюючись.
— Ні. Скільки ми знайомі, Пантелеймон напоучає і що, і як мені писати. Для нього я ще й досі темний, простий мужик...
— А ви згадайте, як приймає вас Петербург, — сказав Микешин тихо. — Що говорилося про вас на учті в графа, що відбулася на вашу честь...
— А раптом правду каже Пантелеймон?.. — спитав Тарас схвильовано.
— Порви й забудь! — гукнув Григорій. — Вірші, в яких кукіль з половою, не переписують, не вчать напам'ять, плачучи, за них не йдуть на муки, як ти ходив!
Підбіг, обняв Тараса й поцілував у хмурий лоб. Михайли його підтримали.
Велике щастя мати незаздрих, щирих друзів на цій землі!..
...У серпні добра доля, що поверталася і так, і сяк до нього, послала ще одного із давніх друзів-братчиків.
Тарас трудився саме в своїй уже обжитій майстерні-хаті в Академії, коли ввійшов ставний, високий чоловік і, зупинившись біля дверей, сказав:
— Здоров, Тарасе...
Як не вдивлявся — не впізнавав. Здавалось, ніби бачив цей лоб, цей ніс і губи, в яких блукала усмішка...
— Не признаєш?
— Пробачте, не пригадую...
— А ще казав, що будемо укупі жити...
Дивно, і голос чув, і рухи рук знайомі... Життя його так кидало й стількох стрічать доводилося, що, певно, вже всі люди не поміщалися в його сердешній пам'яті.
— Хто ж ви такий, добродію?
— Микола Костомаров...
Це ж, справді, він!.. Заплакавши, Тарас підбіг до друга й соузника по каземату, обняв його й поцілував. Микола теж розчулився. То одягав, то знову знімав маленькі окуляри.
— Змінився й ти, Тарасе...
— Як не дивлюсь у дзеркало, то ніби й ні. Лиш притомився трохи...
— Мені прийшлося тяжко у Петропавловській. За рік отой постарів на десять літ... А потім жив у Саратові...
— Жаль, я тебе там не застав!
— А я приїхав у Нижній Новгород, — тебе ж таки побачити, — а там мені і кажуть, що ти подався у Петербург.
— Тепер звеліли звідси не виїздити аж цілий рік.
— Чому?
— Не знаю. Мабуть, цареві журно буде, як відлучусь.
— Ти все жартуєш з царствуючими особами!.. Забув свій "Сон"?
...Обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога...
— Мені цей "жарт" і новий цар ніяк забуть не може, — зітхнув Тарас. — Аж двічі моє ім'я викреслював зі списку амністованих. Образив матір, каже!..
— Воно таки...
— Не матір, а царицю!
Помовчали. Микола сів на диван, а він ходив майстернею, уговтуючи гіркі ще й досі спомини.
— Не муч себе, — сказав Микола тихо. — Минулося, і слава богу...
— Минулося? — перепитав. — А хто живе під наглядом і на поруках? Ні, не художник! А відставний солдат Шевченко! Як сказано в усіх паперах...
— Тобі хіба не все одно? Аби на волі...
— Воля!.. Поет не може себе відчути вільним, коли народ в неволі. Або тоді він не поет!
— Тарасе, ти нагадуєш мені одного чоловіка, — зняв окуляри Костомаров.
— Кого?
— Миколу Чернишевського.
— Ти з ним знайомий?
— Близько. Він із Саратова.
— Станевич та Сераковський мене хотіли з ним познайомити, ще в перші дні... А потім якось...
— Завтра я маю бути в нього. Підеш зі мною?
— Треба, — сказав Тарас. — По власних норах сидячи, ми не добудем волі.
— Він теж за те, щоб всі гуртом. Цікавився не раз тобою, Братством святих Кирила та Мефодія...
— Виходить, ми знайомі?! — зрадів Тарас. Він не любив нав'язуватись, іти туди, куди його не просять. Ця риса ще поглибилася, коли його "сердечний друг" Сапожников, з яким вони так гарно пливли по Волзі з Астрахані, у Петербурзі не побажав прийняти, оскільки вже збирався... сідать обідати.
— Не знаю, чи доходили його статті в оту закаспійську Тмуторокань, а я твої поезії йому читав, розказував, який ти є і що ти значиш для України.
— Бувало, що й доходили, — сказав Тарас. — Здається, у "Современнике" читав його чудові "Нариси гоголівського періоду російської літератури"...
— Тоді сам бог велить вам стрітись і побалакати! — сказав Микола весело. — А поки що ходімо десь пообідаємо. Коли б ти знав, який я радий нині!.. Без тебе, правду мовлячи, усі ми тут почувалися, немов без батька діти чи тіло без голови... Пройдемося вдвох Петербургом!..
— А де Гулак Микола, наш побратим? — спитав Тарас.
— Сидів три роки у Шліссельбурзькій, а зараз живе в Пермі, під поліцейським наглядом.
— Дісталося йому, сердезі...
Вийшли в залите сонцем місто, на набережну Неви.
— Ще трохи помордують царі народ, — сказав Тарас задумливо, — й мовчатимуть хіба одні ці сфінкси... Закінчується пора мовчання, гряде час дії!..
Коли почув на другий день, що їдуть у Поварський провулок, розхвилювався. Тут поряд Загородний проспект і той будинок, де він учився й жив у Ширяєва, де довго й тяжко марив своєю волею.
— Стій! — зупинив узятий на Васильєвському екіпаж. — Ми тут зійдем... Розплачуючись, Микола глянув з подивом і запитав:
— Задумав спершу зайти до бога, а вже тоді до Чернишевського?
Храм Володимира, біля якого вони зійшли, за двадцять літ нітрохи не змінився, все, як було... Хіба дерева виросли...
— Тут поряд я, ще кріпаком, шість років жив, працював і вчився в одного маляра...
— Цікаво. Де?
— Он, бачиш, той будинок... І на горищі мале віконце...
— Тяжко тобі було?
— Та вже ж не з медом... Правда, ішов сюди і звідси весело. Сюди — від пана, із козачків, а звідсіля — на волю і в Академію!.. І досі жаль мене бере, — всміхнувся, — що я три дні, вже вільним, був кріпаком...
— Не знав?
Кивнув і рвучко пішов у бік Стременної, якою — мимо церкви — був найкоротший шлях до провулка, де жив Микола Чернишевський.
Він одчинив їм двері, так ніби ждав когось до себе.
— О! Костомаров! — вигукнув. — Заходь, заходь, Івановичу...
— Я не один... Прошу любити й жалувати. Тарас Шевченко!..
— Справді?! — зрадів господар. — Здрастуйте! — подав привітно руку. — Я чув, що ви приїхали, й чекав нагоди...
— Поки ви церемонились та придивлялись здалеку один до одного... — почав було якусь розумну думку Костомаров.
— Ти знаєш: я під наглядом, — сказав Тарас, не давши йому її скінчити.
— Прошу, прошу до кабінету! — втрутився Чернишевський. — У мене Сераковський... І ми в розмові саме торкнулися таких питань, які найкраще знає Тарас Григорович...
Зигмунт підвівся, виструнчився.
— Не пнися так, мосьпане, — штрикнув Тарас його під бік, — бо всі ми тут рядові.
— Хто зна, хто зна... — всміхнувся той у пишні русі вуса.
— Прошу сідати. Ми ось, — повів розмову Чернишевський, — із паном Зигмунтом не помирилися в одному пункті...
— Дозволь мені сказати! — схопився знову Сераковський.
— Будь ласка...
— Ти з Правобережжя? Тарас кивнув.
— Як ставляться у вас в селі до шляхти?
— Ненавидять.
— Що я казав! — всміхнувся Зигмунт переможно.
— А до панів, які свої, вкраїнці? — спитав Тараса Чернишевський.
— Ненавидять.
— Проте не так, як шляхту?
— Ще більш.
— Чому?
— Бо ці свої, із козаків, що продалися цареві, шляхті.
— Отже, не в тому суть, що ті поляки чи українці, а що пани?
— Звичайно.
— Неправда! — крикнув Сераковський. — Він це навмисне каже, щоб підіграти твоїм думкам.
— По-перше, я не знаю його думок, — сказав Тарас розважливо, — по-друге, ти — за волю, й тому тебе вважаю братом, хоч ти й поляк.
— Чудово! — відкинувся в своєму кріслі Чернишевський.
