Терновий світ - Шевчук Василь
Тарас обняв товариша по тій біді, що впала на них у сорок сьомому.
— То це з-за тебе ми всі страждали? — пожартував. Маркевич звів широкі чорні брови:
— Не розумію...
— Нас узяли, щоб вислати тебе в Орел, аби тобі спіймалася оця жар-птиця!.. — глянув у бік Марії.
— Я ж не просився, — збагнув Маркевич. — Бібіков...
— Дізнайся він, яку цим вчинком користь приніс культурі нашій, вдавився б нишком!
— А хто, хто перший видрукував оповідання Марка Вовчка? — підбіг Куліш.
— Ти, Паньку, й дяка тобі за це.
— А кажуть, що ти її хрещений батько!..
— Справді... — зітхнув Тарас.
— Якби не ви, не ваші твори тобто, — прийшла йому па поміч Марія Олександрівна, — хто зна, чи я взялася б за перо. Ви розбудили в мені любов до ближнього й жагу творити, словом обороняти людей простих, нещасних!
— Це те, про що найдужче благав я в бога, бродячи поза Уралом, — сказав Тарас. — І виблагав! Почув-таки і зжалився над нашим краєм...
— Послухаєш твоєї мови, — сказав Куліш ображено, — то може здатися, що до появи Марка Вовчка ніхто і пальцем не ворухнув...
— Твої "Записки" славні, і "Чорна рада"... Тільки так, як вона, ця мила й мужня жінка, ніхто не зміг, — чи не посмів! — розкрити всю ганебність рабства, витягнути на білий світ панів-тиранів.
— Що не зроблю, то все на власну голову... — зітхнув Куліш, жартуючи. Щоправда, в тому жарті було гіркоти більше, аніж веселості. — Коли б знаття...
— То й книжки не друкував би? — спитав Тарас, відчувши, що це вже щира правда.
— Гадаєш, я не дбаю про наш розвій, про долю України?... — нахмурився Пантелеймон. І стало раптом тихо.
— Ну, що там діється на Україні? — не витримав Тарас мовчання.
— Всі волі ждуть, — сказав Маркевич.
— Народ, мов тісто, бродить, — підтримала його Марія. — Як не дадуть...
— То сам візьме! — рубнув Тарас рукою. — Колись це ж мусить статися!..
— Цар волю дасть, — примирливо сказав Куліш. — Він не такий, як Миколай...
— Ат, всі вони!.. — почав Тарас і спохватився. Варвара Яківна його просила якось, щоб він в її салоні утримувався від слів, що всім завдати можуть лиха. — Помазаники господні...
— Ви не були ще, батьку, на Україні, відколи?..
— Ні, Маріє, не випускають звідси. На рік взяли підписку про мій невиїзд... Пішки уже пішов би!..
— Як вам живеться тут? Коли читатимемо новий "Кобзар"?
— Та, мабуть, як свисне рак.. Тягають по комітетах. Півроку вже...
— Невесело... — сказав Маркевич.
— І все ж — на волі!
— Страшно було в солдатах? Це ж десять літ!..
— Жахливий сон... А як то тим, що служать всі двадцять п'ять! — з журбою сказав Тарас. — Нещасні люди, каторжники казарм і муштри... Це ще один смертельний гріх володарів!.. Пардон, Варваро Яківно, не буду більше...
— Можна прийти до вас, поглянути, як ви живете? — спитала лагідно Марія Олександрівна.
— Зробіть таку велику ласку, — приклав до серця руку. — Хоч там немає, власне, й на що дивитися...
— Гніздо орла, в яке ходитимуть колись на прощу люди... — сказав Василь Михайлович, що досі мовчки слухав.
— А що, він правду мовить, — підтримала його сестра Олександра і глянула на чоловіка. Куліш скривився.
— Може, ми заспіваєм ліпше? — гукнув Тарас, не знаючи, як повестися у цій пригоді.
— "Зіроньку"! — ступила до нього пані Олександра, згадавши, певно, як він навчав її цієї пісні під час весілля. — Знаєте, як він співає!..
Тарас обняв її за плечі, дав тон, примружився, мов поринаючи у дивний світ, і заспівав, засумував за милим рідним краєм:
Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя,
Ой і вийди, вийди, дівчинонько моя вірная!..
...Коли прийшов Микешин і сповістив, запрошуючи, що в нього нині на іменинах будуть Марко Вовчок й Тургенєв, Тарас зрадів і водночас злякався. Ні, не Тургенєва, що вже давно, відчув Тарас, шукав нагоди з ним познайомитися, а сам себе, точніше, нової зустрічі з цією диво-жінкою. Так, і його, як мовиться, не оминула чаша сія!.. Єдине, чим відрізнявся від Куліша й Тургенєва, що не ходив слідом за нею, не набридав, ба, навіть не натякнув Марії Олександрівні на свій трагікомічний душевний стан. Комічним було його приєднання до сонму залицяльників, які обсіли його чарівну доню і послідовницю. А те, що він зустрів — нарешті! — жінку, яку шукав даремно усе життя, було його трагедією. Зустрів уже чужою, дружиною старого друга, матір'ю його дитини!... А бог же — був упевнений — створив її для нього і не послав йому її в покуту за слово правди, мовлене в пориві гніву й відчаю!.. Тепер їх звів, знущаючись, показуючи свою всесильність... Чи для спокуси, господи? Щоб розтоптать, принизити людину в ньому й на сміх перетворити поета в звіра, рикаючого на лісовій галявині в чеканні змаги з іншим таким же звіром!..
Годинник вже показував фатальний час, а він сидів, замислившись, біля своїх готових майже "Приятелів". Не працював, боровся сам з собою, аби прийти в майстерню, куди збираються сьогодні друзі з нагоди дня народження Михайла Йосиповича Микешина, людиною, а не оленем... І досі чув, хоча минуло вже днів п'ятнадцять, її ходу, її ласкаву мову в цих непривітних стінах... Вона прийшла із Опанасом, дивилася, як гравірує, як пригощає гостей наливкою, що земляки прислали йому з Борзни, і як читає вірші, написані ще на засланні... Чарівна, звабна, мудра!.. Хоч він тому противився, зійшла нагору, глянула й зітхнула важко. Певно, їй не сподобалася його майстерня-келія, його спартанське житло. А може?.. Ні! Про це не смій і думати!..
Вже півгодини його там ждуть. Подумають, що загордився, увірував у ті слова, що кажуть йому цінителі його таланту... Спершу йому було це — ніби червневий дощ на висохлу від спеки землю, потім відчув незручність, нині ж уже ледь терпить, відаючи, що людям дуже хочеться, щоб рідне слово, мовлене його вустами, линуло по всій землі. Прокинулися!..
Рішуче встав, пішов нагору перевдягатись. І тут, коли побачив перо й папір, схотілося хтозна-чому вручить Марії Олександрівні написаний про неї вірш. На згадку про першу їхню зустріч!
Сів, вивів крупно "Марку Вовчку. На спомин 24 січня 1859 року" й переписав дрібними. Поставив дату, підпис і рвучко встав. Тепер він може сміливо йти. Вірш був отим чарівним колом, що відділяло його надійно од всіх спокус.
Його зустріли докорами. Не жарт — годину ждали.
— Спокутую свою провину, — сказав, вітаючись найперш із винуватцем поважного цього зібрання.
— Чим і коли? — спитав Микешин коротко. Тут підійшла Марія, і він не встиг відповісти.
— Добридень, — вклонився їй, взяв подану привітно руку й, нагнувшись, ґречно поцілував.
— Ми, вас ждучи, оглянули скульптури і малюнки, — мовила без тіні докору чи невдоволення.
— І як?
— Чудові просто!
— Справді, він молодець..
— Я знудилася в тому Немирові й тепер вбираю в себе мистецький світ, неначе губка воду... О! Я ж хотіла вас познайомити!..
Оглянулася і підвела його до вишукано одягненого довгобразого стрункого пана.
— Оце Іван Сергійович, а це Тарас Шевченко, — всміхнулася ясним весняним сонечком.
— Тургенєв, — стис Тарасу руку Іван Сергійович. — Мені приємно вельми.
— Мені також.
— Про вас я чув багато, і все хороше...
— І я про вас. Микола Чернишевський... Іван Сергійович враз спохмурнів:
— Він надто нетерплячий і запальний. Ви знаєте, я відійшов останнім часом від "Современника".
— А жаль...
— Вони вас втягнуть в якусь біду. Ви б краще побереглись. Я чув, що й так вам перепало...
— Дивно, — сказав Тарас, роздумуючи уголос. — Гадав, що ви не марно колись сиділи на гауптвахті... Іван Сергійович почервонів.
— Є шлях прямий, а є в обхід — мета ж одна, — промовив, беручи в свідки Марію Олександрівну.
— Йдучи в обхід, забути можна і про мету. Чи заблукати на манівцях, — сказав Тарас.
— У мене добра пам'ять, — не залишився в боргу Іван Сергійович.
— Панове, скільки можна мені чекати, щоб привітатись із земляком! — втрутилась саме вчасно Варвара Яківна, що теж прийшла здоровити хоч молодого, та вже відомого в мистецьких колах скульптора.
— Пробачте! Ми тут трошки погомоніли... — сказав Тарас.
— Я чув, у вас збираються цікаві люди... — озвався і Тургенєв.
— О, ми були б щасливі прийняти вас!
— Спасибі, — вклонився він. — Прийду обов'язково. Марія Олександрівна покаже мені дорогу…
Марія зашарілася і стала ще гарнішою. Варвара це помітила, зітхнула скрушно. Досі вона була окрасою громади українців, які жили в Санкт-Петербурзі. У кожного своя біда — Тарас вловив ласкавий довгий погляд, яким осяяв доню його Тургенєв, і спалахнув. Щоправда, тільки внутрішньо, не давши ревності явити світу, людям його чуття. Звичайно, будь він батьком не по перу, а справжнім!..
— Я теж хотів би внести свою посильну лепту в становлення культури й мови вашої. Народ ваш ніжний, мужній, він заслуговує на кращу долю, — сказав йому тим часом Іван Сергійович. — Дружити можна з рівним, а не з підлеглим.
— І Чернишевський вважав так.
— Не згадуйте мені про нього!.. Я маю власну думку і власний шлях...
Микешин приніс вино у келихах.
— Прошу, панове! Вибачте, що так, на скору руку...
— Оскільки ви ще не жонатий, сам бог велів приймати гостей у стилі а lа hаtе, — утішила його Варвара Яківна. — Це ж скільки вам?
— Двадцять чотири...
— І вже сягнули таких вершин!.. Григоровичу, а ви в свої двадцять чотири вже ким були? — спитала у Тараса, не відаючи, як нетактовно чинить.
— Був кріпаком.
— Пробачте... — зашарілася.
— Я не зрікаюся страшних тих днів, — сказав Тарас. — Вони завжди зі мною. Як оберіг од всіх спокус...
— Так, ви поет народний, — озвався й Іван Сергійович.
— Це зле?
— Вважаю, що навпаки — велика честь! Ми тільки-тільки прагнемо, а ви — одразу, з перших своїх рядків...
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чудово! Й так пророче... Цензура ще не дозволила новий "Кобзар"?
— Не знаю, чи й діждуся... Головін мені підпакостив тим виданням . Гукали в Третій відділ й питали, як потрапили мої "злочинні" вірші до нього в Лейпціг...
— О tempora, o mores , як мовили у давнину!.. — гукнув Микешин.
— Часи жандармські, звичаї самодержавні, — сказав Тарас. Варвара аж звинулася і відійшла.
— Михайло, будь здоровий! — підніс Тарас свій келих. — Живи й твори, мій соколе, та так, щоб славна була тобою вся Біла Русь!
— Спасибі. Я постараюсь, батьку...
