Терновий світ - Шевчук Василь
Як випили, заговорили про молодих, про те, що тьма царизму не владна вже над душами нових людей.
— Історія це вам не рак, назад не йде, — обняв Тарас Михайла.
— Всього бува... — сказав Іван Сергійович.
— То тільки так здається, що повторилося добро чи зло. Насправді ж людство рухається лише вперед, і рухові тому ніколи немає впину...
Тарас замовк, й ніхто йому не заперечив.
— Ви прочитали б нам щось з нового, — тихо сказав Тургенєв.
— А чим збиравсь покутувати своє запізнення? — спитав Михайло.
— Віршем. Таки новим... Присвяченим Марку Вовчку. Дозволиш, доню?
— Що ви! Хіба я варта... Господи!.. Дістав з кишені аркуш і розгорнув.
— На спомин про нашу першу зустріч... Михайле, вже мені пробач... — Передихнув і став читать хвилюючись:
Недавно я поза Уралом,
Блукав і господа благав,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало;
І виблагав. Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя жестоких
Людей неситих. Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене, і огрій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите,
Голоднеє. І оживу,
І думу вольную на волю
Із домовини воззову.
І думу вольную... О доле!
Пророче наш! Моя ти доне!
Твоєю думу назову.
Замовк. І довго-довго стояла мертва тиша... Подав Марії аркуш. Вона взяла навпомацки, бо сльози вщерть наповнили її великі й гарні до болю очі...
— Вибачте... Я мушу йти... — промовив, відчувши враз, що серце його не витримає цього прощання...
...З весною, з першим дощиком прийшла журба. Майстерня йому тісною стала, немов зробилась меншою, і щось тягло в широкий світ, на простір, під небеса. Можливо, в ньому збуджувався селянський дух чи озивалась буйна козацька кров. Весна — час сіяння і час походів... Тут він даремно марнує вік, якого вже лишилося так небагато. Вірші, що написав, — чотири за цілий рік! — офорти, — кілька вдалих! — мізерна частка праці, яку мав намір виконати. "Кобзар" не вийшов друком, невольнича його сердешна муза чекає теж хтозна-чого... А ще — ця клята самотина!.. Є в нього друзі, щирі його прихильники, і все ж він сам. Людині треба мати свою сім'ю, постійне коло рідних, близьких людей, які в біді і в щасті не відійдуть, розділять усе з тобою порівну...
Як вийшов з Академії, вдихнув п'янкого вітру, що пах уже корою і талим снігом, — аж голова запаморочилася... Постояв трохи, слухаючи той дивний стан, і рушив понад Невою. Сфінкси були ще в білій паморозі. Можливо, з того боку, де зрідка гріє сонце, вони уже й повідтавали, а тут промерзлий камінь ще міцно спав. Нева також була закута кригою; чорнілії лиш промоїни на бистрині... А там уже, напевно, сіють, на Україні, в його селі!.. Рілля лиснить, парує, і нею ходять чорні, як ніч, граки, вишукують собі поживу... А в небі дзвонять жайворонки!.. Ні, треба було таки поїхати через Кубань та Україну!.. Вернули б звідкись у Оренбург. Не скрізь же так йому щастило б на поліцмейстерів, як пощастило в Нижньому...
Посеред мосту стишився. Любив з його вершини дивитися в широку невську далеч, так ніби в ній був вихід із лабіринту міста, що дужче й дужче його гнітив. Ще поки жив запасом щастя визволення та сподіванням на кращі дні, міг не зважать на прикрощі та безгрошів'я, що почалося вже восени.
Тепер відчув: терпінню приходить край. Якщо найближчим часом не дасть цензура дозволу на видання його поезій і він не зможе взяти хоч трохи грошей у видавця, — не матиме за що купити хліба та чаю фунт...
Зітхнув, поправив шапку і рушив далі. Мусить десь пообідати. Так, ненароком начебто. Потрапив саме. Дякую, недавно їв... А втім, якщо так просите...
Всміхаючись своїм думкам, — ще не сприймав трагічно обсілих злиднів, — спинився біля Вершника й згадав, як він уперше його побачив... Коли б не йшов тут, з далечі прожитих літ зринає той щасливий день прилучення до Петербурга і той юнак, що жадібно вбирав очима місто своєї долі-Набережною летіли сани. Снігу було ще досить, хоч він підтав иа сонці і потемнів. Зимовий вже де-не-де відсяював вогнями вікон... Гніздо царів!.. Найбільша скверна, серце самодержавства... Дали йому, нарешті, дозвіл на Ермітаж — відвідувати і працювати. Рік добивався!.. Мабуть, усе могуття, влади спрямоване лише на те, щоб "не пущать", примучувати кожен порив і берегти, яко зіницю ока, саму себе!.. Одвічний ворог поступу, його гальмо...
Семена він не застав. Обоє у театрі. Тому побрів до Вознесенського проспекту, де жив Куліш. Панько навряд чи вдома... Його нечистий крутить довкіл Марії. Просто якась напасть! Хоча б не з'їхав з глузду... Жаль Олександри, змучилася до краю з ним... А пара ж яка була!.. На щастя, — що то злидні! — прийшов якраз учасно.
— О, теща ваша ще десь підстрибує! — гукнула Олександра. — За стіл зібрались саме...
Нічого їй не сказав. Роздягся, сів до столу. Біля стільця господаря, що залишився вільним. Годилося б спитать про пана Пантелеймона, та не посмів, не стало духу.
Згодом, коли обід скінчився, вона сама торкнулася цієї рани.
— .Так і живу... — зітхнула. — Не жінка і не вдова... Як вовкулака, бродить по Петербургу...
— Може, мені про це погомоніти з Пантелеймоном? — спитав Тарас. — Оскільки був боярином...
— Ви ж знаєте його, Тарасе. Зашкодить тільки, — схлипнула. — Може, він переграє, втишиться... Я чула, що Маркевичі збираються кудись майнути...
У грудях щось стенулося і залишилось лежати там шматочком льоду. Рвалася, вважай, остання нитка, якою був прив'язаний до Петербурга... Ні, він не бігав, не набридав. Радів, що є вона десь тут, неподалік, що можна її зустріти, що час від часу його убога келія осяюється її небеським сяйвом, і потім довго чується йому і шерех сукні, і голос, що розказує міські смішні новини й свої домашні та творчі клопоти...
— Ви щось сказали? Знаєте, я нині стала якась така... Щось мовлять, а я не чую... З горя писати навіть розпочала...
— О! Може, з цього пива діждемось дива, — радо вхопивсь Тарас за соломинку. — Я ще тоді, в Мотронівці, відчув, що ви не просто гарна й розумна дівчина... Якби ви знали, серденько, як я тоді позаздрив Пантелеймону!..
— Справді? — засяяла крізь сльози тиха усмішка.
— Ось хрест святий!
— Треба було сказати про те мені... То, може б, я... Для мене ви були що бог!..
— Боги не крадуть чужих невіст... А вкравши, стають простими смертними...
— Ні, ви щасливим стали б!
— Я став солдатом, серденько... На десять літ...
— На нас усіх лежить якесь прокляття!
— Самодержавство йому ім'я.
Помовчали. Тарас давно помітив, що Олександра враз замикалася, відсторонялась ніби, коли торкались тем політичних. Може, це в неї ще відтоді, як розлучили її з Паньком жандарми уже на другім місяці по весіллі...
— Я геть забула про лист Марусі Максимович! — озвалась раптом господиня. — Вона й про вас там каже… Пішла в свою кімнату й принесла аркуш, списаний йому знайомим почерком.
Узяв із впалим серцем. Можливо, в нього вже є своя княгиня?..
— Читайте тут.
Як завжди, нічого певного. Все словеса, обіцянки та ледве-ледве вловне незадоволення його бажанням взяти собі просту селянку.
— Їхатимете, візьміть мене з собою на Україну...
— А що Панько?
— Він, певно, і не помітить...
— Ой закричить: "Грабують! Пробі!" — сказав Тарас. — А може, мені до вас позалицятися, щоб він тримався хати й своєї жінки?
— Кепкуєте! А я гадала...
— Вибачте. Невдало, видно, пожартував... — знітився. — Сидиш один в майстерні... Гаразд. Як буду їхати, то вам скажу.
— Спасибі!
— Хто знає ще, чи пустять мене туди, чи буде за що поїхати...
— Таки лежить прокляття...
— Брила неволі царської, духовне рабство лежить на нас! А ще — людська байдужість, душевний сон, — аж, може, надто різко сказав Тарас. Підвівся. — Піду вже, мабуть... Дякую вам за обід!
— Нема за що.
— Е-е, не кажіть! Порою хліба кусень дорожчий учти пишної у ресторані...
— Чи ви, бува, Тарасе, не голодуєте? — нахмурила так мило брівки.
— Ну, що ви! — не признався. — Я ж як-не-як поет, художник!..
— Треба вам одружитися.
— Немає з ким.
— Взяли б собі вдовицю. Щоб при достатках, гарна і молода. Щоб українка... У мене є вже й на прикметі...
— А скільки в неї кріпацьких душ? — спитав Тарас.
— Та, певно, з двісті.
— Чудово. Взяв би із них Тараса за козачка... — скривився.
— Хороший пан — це благо і для селян...
— "Пан", Олександре! І цим уже все сказано... Маруся мені знайде у Прохорівці просту трудящу дівчину, таку, як сам, і заживем!..
— Дай боже...
Він попрощався й вийшов у березневий вечір. Підмерзло знову. Хрускав грудкастий сніг. Повітря було лунке й прозоре. В небі яскріли зорі. А місяць, мабуть, ще не зійшов... Там, на Вкраїні милій, прокинулася б його сердешна муза, заговорила б на повний голос!.. Поет без краю рідного, без мук і радощів свого народу, без відчуття його плеча — пропаща сила!.. Що він тут зачерпне, по цих салонах панських?.. Чотири вірші за цілий рік, рік волі!.. Ні, треба, треба їхати!.. Вдихнути вітру рідного, послухать думи трудні своїх людей, припасти до джерела й напитись води живлющої... Не буде грошей, пішки піде додому. З села в село... Як в давнину ходили дяки вандровні, як проходив усе життя Григорій Сковорода... Добутись до України, а там уже!..
Спинився, бо сльози застували йому дорогу...
...Ішов на двір поштовий, як на тортуру. Власне, вже попрощався вчора. Сьогодні ж... Боже праведний, якби ж ти знав, як тяжко йому проводити її в ці мандри!.. Може, щось відчуває його душа... Чи просто зринув спогад про проводи до Рима Васі Штернберга, з яким вони ніколи вже не зустрінуться?.. Відтоді він не полюбляє проводів, розлук, прощань. У них щось е трагічне... Марко Вовчок... Марія... Його єдина доня... Єдиний син! Бо хто із пишучих чоловіків зрівнятись може з нею? Нема таких. У рідній літературі поети й белетристи здебільшого співати люблять дискантом, під солов'я...
А треба вить совою, кричать орлом, щоб світ почув, щоб моторошно від того стало світові й щоб він жахнувся долею твого народу!..
Вони уже стояли біля карети чи диліжанса. Опанас, Марія, малий Богдан... Побачили його і дружно пішли назустріч, Мабуть, рушають хутко.
— Ну, слава богу, встигли! — гукнув Маркевич.
— Чогось мені так тяжко... — сказав Тарас. — Неначе оце навіки...
— Ну що ви! Я приїду чи ви до мене, в Дрезден...
