Терновий світ - Шевчук Василь

Я думав, що Ви давно вже в Москві сумуєте, аж бачу, що Ви тепер по Михайловій горі походжаєте, на сині гори поглядаєте, з Дніпром розмовляєте та й мене, сірому одинокого на чужині, не забуваєте. Спасибі ж Вам ще раз, моє серце єдинеє.

Якби ще Ви згадали про те, що я просив Вас в Москві, та заходилися гарненько коло сего святого діла, то ще було б так. А Ви, мабуть, уже і забули мою просьбу? То я ж Вам нагадую. Я Вас просив, щоб Ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві, а то як Ви не ожените, то й сам бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині..."

Зітхнув, оглянув свою оселю вбогу, як сирота, й торкнувся знов пером паперу:

"На те літо, як бог поможе, я буду в Києві і на Михайловій горі, а Ви там де-небудь під явором або під вербою і поставте Мою заквітчану княгиню, а я піду погулять та й зустріну її..."

Він уявив ту гору, і ту вербу, і дівчину, яку Марія... От би знайшла на себе схожу!.. Весняний тихий вечір... У небі повний місяць, і солов'ї витьохкують... А зір, а зір!..

Прогнавши миле видиво, закінчив мерщій листа й переписав до нього "Сон". Хай прочитає... Може, на ці рядки впаде росою чистою її сльоза — й не буде для нього щастя більшого!..

І справді, лист до Михайла Олександровича потому вийшов стриманішим, хоча по суті своїй одвертим, безкомпромісним. З "Парусом", який пливе кудись назад, а не вперед, поетам не по дорозі. Поет — провісник, лицар прийдешніх днів і волі!.. Вже й рік кінчається, а щось її не видно, одні чутки... Раніше хоч про цю "велику милість" всі говорили, а нині вже попритихали. Благо, яке творять обіцянками, переростає поволі в зло... А може, пани навмисне вигадали підступну гру у визволення селян, щоб пригасити жагу до волі, вбити бунти майбутні в зародку!..

Схопився з місця біля стола, жбурнув перо, яким збирався писать адресу Максимовича... Вони морочать голови та похихикують собі в кулак, а ми ждемо, а ми різцями бавимося тоді, коли потрібно братись за сокири!..

Сів знову, взяв перо й папір, відчувши в них потребу, як спраглий подорожній в ковтку води. Прислухався до власного єства, до нерших тихих поштовхів думок, рядків, що стовпилися в його душі, мов перед боєм воїни, і розчинив фортечну браму...

Я не нездужаю, нівроку,

А щось такеє бачить око,

І серце жде чогось. Болить,

Болить, і плаче, і не спить,

Мов погодована дитина.

Лихої, тяжкої години,

Мабуть, ти ждеш?

Добра не жди,

Не жди сподіваної волі...

Відчув, що дух йому забило гнівом та хвилюванням. Відкинувся на спинку, стомлено заплющив очі... Й знов стрепенувся, вгледівши царя Миколу, ніби він знову був на святі у Петергофі... Погана яблуня не родить добрих яблук!..

Вона заснула:, цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру —

Та й заходиться вже будить.

А то проспить собі небога

До суду божого страшного!

Хвилюючись, перечитав написане, промацав кожну думку і кожне слово... Добре!.. Лише кінця немає, завис і жде... Хіба що так...

А панство буде колихать,

Храми, палати муровать,

Любить царя свого п'яного,

Та візантійство прославлять,

Та й більше, бачиться, нічого.

Поклав перо і знову перечитав. Аж мурашки йому пробігли спиною... Коли цей вірш потрапить до Долгорукова, всесильний шеф жандармів од злості лусне!.. Спершу тебе розчавить чоботом за те, що знов, невдячний, "дерзнул" перо піднести на вінценосців!.. Правда... Зітруть на порох... Хоч не показуй друзям — перелякаються... Єдиний, хто зрадіє цьому його творінню, Микола Чернишевський!..

Заклеїв лист і написав адресу. Сховавши вірш до шухляди, узяв конверт і зійшов униз; озувся, вдягся... Думка була ще там, витала довкіл новонародженого його дитяти...

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру —

Та й заходиться вже будить!..

Взяв шапку, мить постояв у нерішучості й пішов нагору сходами. Згорнувши аркуш з віршем, встромив у чобіт. Звичка, яку нажив він в Орській, ще знадобиться, стане йому в пригоді. Казарма й тут, країна вся — казарма!.. Хоча фельдфебель інший, та барабан лишився той же, й "тягни носок!"' лунає дзвінко й грізно, як і лунав!..

У Петропавловській пробило десять чи одинадцять. Десі деренчала шибка. Напевно, знявся вітер... Двором пробігло двоє, долинув сміх... Хтось, мабуть, із художників, що маюті тут майстерні чи тут живуть... І він колись був молодим... Ті що колись — два роки тому міг написать "я не нездужав нівроку"! А нині... Лежить, немов підбитий птах, тамує біл у грудях, і бореться з самотиною, з темрявою, з передчуттям ще більших бід... Він завжди жив на людях і завжди прагнув трошки побуть самому, вслухатися в своє єство і не підозрював, що є на світі мука самотини. Щоправда, вже в триклятім Третім відділі відчув її холодний подих. Та був тоді здоровий і молодий, та мав ще свіжі спогади про Україну, з якої вихром вихопили його жандарми... Боже, чи то йому ще доведеться на ній пожить, повеселити-печальний зір красою її степів, долин та гір, блакиттю її Дніпра!..

Тоді, два роки тому, він затужив, заплакав серцем змученим за рідним краєм!.. Мабуть, нема людині щастя на чужині... Народ, земля, які дали тобі життя і душу, притягують, немов магніт, тривожать, спонукують до вороття, і відстань тут безсила... А ще коли у душу, спраглу й зболену, дихне весна, всміхнеться сонце з неба й заграє марш веселий, дзвінкий капіж!..

...Провівши Айру Олдріджа, — міністр двора не побажав продовжити із ним контракт, — Тарас ще дужче засумував. Де б не ходив, що б не робив, ввижалася йому дорога, коні, що відміряють ногами шлях... Надворі тріщав мороз, вихрили білі віхоли, а він крізь них виразно бачив садки в цвіту, ошатні білі хати... Неначе там, на Україні його далекій, завжди була весна... Воістину і дим вітчизни нам солодкий і приємний!..

Уранці Федір йому подав цидулку від Карташевської, принесену її слугою.

"Батьку! Прийдіть до нас — та неодмінно! — сьогодні ввечері. Не пожалкуєте! Варвара К."

Біда йому, та й годі. Вже ледь не рік, як він у Петербурзі, а й досі ще гостює то тут, то там. По ресторанах його вітають радо, бо він туди з'являється щоразу з кимось іншим, так ніби водить до них навмисне своїх численних приятелів та шанувальників. Комусь прибуток з того, а він лиш гає безцінний час...

Поклав цидулку й взявся до дошки, де вже вимальовувалося чудове тріо Соколова, що мало назву "Приятелі". Вже чувся досить впевнено у цій важкій роботі, і справа йшла коли й не зовсім весело, то хоч принаймні споро, без мук учнівства. Господи, як славно бути майстром, творцем нового!..

Втягнув повітря носом. І що воно так по-весняному приємно пахне серед кислот, з якими він працює над акватинтою?... А-а, це послання Варвари Яківни!.. Який сюрприз сьогодні приготувала вона йому? Земляк якийсь, напевно, із меценатствуючих... Або вдовичка-пані, яка не проти того, щоб ощасливити його особу нині, прісно, і... далі видно буде!.. Він каже їм, Варварі й Олександрі, що візьме тільки наймичку, — не вірять, знай підшукують йому із пань. І сміх, і гріх!.. Ні, треба таки піти. Тим паче, вже увечері, після трудів... У домі Карташевських збираються цікаві люди, і він там вже давненько свій чоловік, приходить без попереджень, як до рідні. Буває, що у потребі, коли немає за що купити щось на обід. На жаль, і тут нестача грошей, злидні над ним весь час звисають, як чорна хмара... Добре, що він сюди приїхав сам, не одружився в Нижньому! Нещасний був би... Може, колись Андрій у Переяславі і правду йому сказав, що ліпше жити весь вік бурлакою... Коли б не ця самотина!.. Вдень ще сяк-так, а ніч прийде, навалиться на тіло й душу темрявою — хоч вовком вий... Це поки він здоровий. А занедужає, не приведи господь, та зляже... Тоді біда!..

Прогнав зусиллям волі сумні думки і, щоб вони до нього не повернулися, устав з-за столу, вийшов у коридор і попросив, щоб Федір зігрів для нього чаю та щось купив на снідання. Увечері причепурився, вдягнув свій фрак — Варвара каже: треба! — й пішов на міст через Неву. Не гаявся, бо йти таки далеко — аж за Фонтанку й Загородний проспект. На візника не мав полтини. Можна було б позичити, та вже і так старий вояка Федір бурчить на нього... Благо, водохресні морози зменшилися, і йти було приємно. Міг заразом помилуватись містом, бо тиждень весь трудився денно й нічно над "Приятелями" за Соколовим. Вибрав картину цю, бо в ній показано його народ, важку, тужливу пісню... Сидять і так співають, що бачиш душу їхню, яка нуртує, прагне на волю й простір, ніби ріка під льодом...

Вже за Фонтанкою де взявся вітер, лапатий сніг. Сліпило очі, вуса пообмерзали... Господи, хоча б за чимось путнім ішов сюди!..

Його давно чекали. Не встиг торкнутись дзвоника, як відчинились двері, й сама Варвара Яківна в усій своїй звабливості метнулася допомагати йому виборсуватися з-під снігу й одягу.

— Чи ви, бува, не перекинулися з саньми у сніг? — заохкала.

— Я чоловік обачливий — йшов пішака.

— Аж з-за Неви, з Васильввського?!

— Весь день сидів. Дай, думаю, пройдуся трохи...

— Знала б, прислала б коней!

— Дякую… Дістав хустину, витер лице, чоло. А вуса мусив вимочити, чим розсмішив Варвару.

— Чого так тихо в залі? Нема нікого? Світиться...

— Ждуть вас.

— Мене? — стенув плечима. — Здається, я сьогодні не іменинник...

— Хто зна, хто зна... — всміхнулася. Взяла його за лікоть і повела.

У залі справді досить було людей. Знайомі й незнайомі.

— Добривечір! — вклонився всім. Куліш чогось скривився. А Білозерський поспішно встав.

— Григоровичу, дозвольте вам представити, — промовила Варвара Яківна, — вам добре знану пані Марію Олександрівну!

Йому назустріч рушила геть молода, прегарна жінка й сказала тихо:

— Здрастуйте... Я так давно чекала на мить оцю!.. Тарас знітився. Хто вона?.. І раптом вгледів на мармурово-білій її руці браслет, який улітку вони купили в складчину, і він послав Марку Вовчку...

— Марія?! Донечка моя єдина!.. Забувши про етикет, обняв її, поцілував.

— Допався... — протяг Куліш.

— Глянь, Паньку, яка у мене доня! — радів Тарас. — Я знав, що дуже гарна. Та щоб така-а!.. Марія тихо плакала. Всміхаючись, ковтала сльози радості.

— Дозвольте й нам... — несміливо озвався басом ставний чорнявий чоловік.

— Панас, напевно?

— Виріс? — всміхнувся той оксамитове.