Терновий світ - Шевчук Василь
Вже відбулися й проводи, що влаштували йому митці столиці. Ні, власне, то був урочистий вечір на честь Толстого, а проводами він став тому, що в часі співпав з відставкою... Щоправда, дехто тішить себе надією, що імператор змінить, як кажуть, гнів на милість. Принаймні ще, формально, Толстой і досі відає всіма ділами в Академії...
Проходячи, — укотре вже! — побіля столу, згадав, що в клопотах про вид на виїзд забувся геть відповісти Маркевич, яка прислала йому листа з Німеччини. Пригнічений і водночас зраділий, долив води у каламар, що геть засох, дістав папір, захований уже в шухляду, й схопив перо... Гладенький, чистий аркуш чекав заклично біло, а він не знав, з чого почати... Врешті, вмочив перо й поставив дату "25 травня"... Згадав, як їхала вона з столиці, як проводжав. Побачив її лице, великі, гарні очі... І став писати. Швидко, не зупиняючись:
"Спасибі тобі, моя доню люба, моя єдиная, що ти мене хоч у Дрездені згадала. Я ще й досі тут, не пускають додому. Печатать не дають. Не знаю, що й робить. Чи не повіситися часом? Ні, не повішусь, а втечу на Україну, оженюсь і вернуся як умитий в столицю..."
Спинив перо, згадавши ту Марію, сиріч Марусю, що жде його на кручі біля Дніпра, що обіцяла знайти йому вродливу, добру дівчину... Чи то знайшла?.. Там, може, його вже ждуть як "князя" із рушниками, а він тут нудить світом!..
Пустив перо на біле поле аркуша і написав про зустріч свою з Кожанчиковим, про звичаї тих книгарів, з якими їм доводиться, на лихо, мати справу, про свій журнал, що матимуть вони цієї осені... Поставив підпис і дописав:
"Як матимете час, то пишіть до мене через Каменецького, бо він знатиме, де я повертаюсь".
Перечитав, дістав конверт і запечатав... Справді, йому полегшало, як поділився бідою з ближнім... Магія пера й паперу!.. Чи спілкування?.. Невже повернеться він з України уже не сам — з дружиною?.. Яка вона?.. Ат, все одно! Аби своя душею, серцем, звичаями, аби було кому на добрі руки покласти сиву голову... О, знову сльози застують йому вікно, конверт, перо... Щоразу, як подумає про суджену свою незнану, ця голубінь печалі, немов туман, виповнює його всього... Вже інші внуків мають, а він усе ще парубок, козак-нетяга, самотина...
Рішуче встав, умився. Чи так, чи так, а на Вкраїні буде! Хрущов уже чекає його в Москві. Хоч пан, а прихилився до нього ніби щиро, в маєток свій запросив... Принаймні є попутник. А доведеться їхати без дозволу та подорожної, то пан Хрущов послужить і прикриттям. Він, як не є, а депутат від Харківщини у комітеті по звільненню селян з кріпацтва!..
Узяв листа й спустився вниз. Одягнеться, на пошту сходить — все-таки якась розвага... Коли людина в русі, то й час минає швидше. Він стільки ждав впродовж життя, що це тепер для нього найгірша кара... Може, піти й узяти квиток на поїзд? Не на сьогодні. Завтра о чотирнадцятій відходить поїзд, яким він ще устиг би в Москву до виїзду Хрущова з неї...
Вже був готовий вийти, як хтось спинився біля дверей і, впевнившись, що це його майстерня, постукав різко, владно.
— .Ввійдіть! — гукнув.
Гість не примусив себе чекати. Рвучко ввійшов до хатг й двері сам причинив. Це був Іван Мокрицький!
— Добридень вам! — всміхнувся.
— Ну як?.. — з завмерлим серцем спитав Тарас.
— Гаразд.
— Є вид? Я можу їхати на Україну? Іван подав йому напір.
— Спасибі...
— Дружина вас вітає.
— Не знаю, як і дякувати!..
— Побережіться, — тихо сказав Іван, — За вами буде нагляд.
— Еге, еге...
— Як можете, то їдьте швидше, поки граф Адлерберг та Долгоруков не стали цапа, що не діждались ласки із їхніх рук.
— Узавтра ж!
— Ну й чудово. Я вже піду... Прощайте! — подав правицю.
Вийшов, і в хаті знову стало самотньо й тихо. Правда, вже був папір з орлом двоглавим, що дозволяв мандрівку у рідний край!.. На диво, радості не відчував. Спустошений, сів на диван. Лише тепер дійшли до нього слова Іванові про поліцейський нагляд і на Вкраїні... Невже він такий страшний для влади? Невже його поезія жила з людьми, будила їх і кликала на боротьбу за волю, коли він сам тягнув носок за Каспієм?.. Виходить, цар з усім жандармським корпусом безсилий проти слова!..
Це відкриття, ця життєдайна думка окрилила його натомлену чеканням душу, влила снагу. Підвівся, сховав вид-паспорт й пішов нагору взяти у скриньці грошей. Зараз же поїде й купить собі квиток на завтрашній московський поїзд!..
Проводили його Грицько й Михайло Лазаревський. Були сумні. Так ніби він зібрався на край землі.
— Чого носи похнюпили? — спитав Тарас їх весело.
— За кілька днів ти будеш на Україні... — зітхнув Михайло.
— Там гарно нині... — журно додав Грицько. Тарас уперше бачив його в печалі.
— Михайле, ти ж приїдеш погостювати в Гирявку?
— Як справи пустять... Федора знайди в Орлі. Він буде радий.
— Добре.
Вже екіпаж неквапно їхав Невським. Тарас позиркував то в той, то в інший бік і з подивом спіймав себе на тому, що залишає з жалем таке набридле йому останнім часом казенно-панське місто.
— Ще як то там мене зустрінуть!.. — подумав раптом вголос.
— Зустрінуть добре, батьку, не сумнівайся, — сказав Гринько. — На другий раз поїду я із вами. Візьмете?
— Ще питаєш!
— Воно б і зараз треба комусь поїхать... — пошкріб Грицько потилицю. — Не докумекали з тобою ми, Матвійовичу... Михайло глянув ніяково, признаючи свою вину.
— Доїду й сам, — сказав Тарас, потішений словами Честахівського. — Додому ж, на Вкраїну!
— Одружитеся? — спитав Грицько.
— Та, мабуть... — розплився в добрій усмішці. — Маруся Максимович...
— Щось часто ви про неї нині згадуєте... — примружив Гриць віясті сірі очі.
— Ану тебе!.. — не став Тарас виправдуватись. — Приїхали уже, чи що?
— Вокзал! — сказав візник врочисто.
До поїзда ішов, як пан. Михайло був зібрався когось найнять, та Гриць не дав. Швиденько взяв чемодан, йому залишив скриньку і рушив до перону, де вже чекав на пасажирів поїзд.
Прощатись вийшли на білий світ. Їм, звиклим до екіпажів, вагон здавався бочкою, розпеченою на сонці.
— Щасливої тобі дороги, батьку! — обняв Грицько й поцілував.
Михайло мовчки тицьнувся губами в щоку. Локомотив тим часом свиснув, чмихнув.
— Рушаємо! — почулось десь попереду.
Тарас ввійшов у "бочку", вона сіпнулась, рипнула, й перон поволі поплив назад. Грицько махав рукою. Михайло лиш кривився. Всміхавсь чи плакав — не розбереш...
Жандарм стояв спокійно під ліхтарем.
Нарешті! Вирвавсь, виїхав!.. Пливли будинки, вулиці, і кожен стук на рейках лунав для нього весело, мов благовіст!..
Незчувся, коли заснув. Прокинувся — вже світлий день залив усю кімнату. Синицею, що провіщає гостя, постукував ізнов капіж... Він, власне, живе тепер думками та друзями, які його відвідують у цій майстерні-келії. Прикутий хворим серцем та лікарями, він може вільно згадувати, як жив колись. Минуле — благо мислячих самотніх душ. Воно наш скарб, приховане в засіках збіжжя, яке ми в час печалі провіюємо й перебираємо, щоб відділити зерно міцне від куколю...
Солдат приніс сніданок. Хотів йому допомогти вдягнутися, але Тарас не дався — одягся сам. І вмився. І поголився навіть, хоч бритва йому в руці тремтіла, немов жива.
— Ти ось що, Федоре, коли ще силу маєш, — сказав старому хрипко (щось з голосом таке зробилося, що сам його не впізнавав), — сходи, мій голубе, до Афанасьєва, котрий також Сашко Чужбинський, і мов йому, аби прийшов до мене. Є пильне діло, скажеш.
— Сходжу, — озвався Федір. — Поснідали? То пийте ліки.
— Добре.
— Ні, пийте зараз, щоб при мені. Матвійович мене просив простежити.
Налив і випив мовчки. Потерпить це нежитіє до теплих днів і зчинить бунт. Повикидає всі пляшечки з мікстурами та порошки, збере свою мізерію і — на вокзал!..
— Ну й молодець... — всміхнувся Федір лагідно, щасливий тим, що виконав свій нелегкий обов'язок. — Зберу ось посуд, вимию і побіжу покличу вам Олександра батьковича...
— Якщо не зможе зараз, то хай прийде, коли йому зручніше. Я тут весь час...
— Скажу і це.
— Ти щось сьогодні добренький. Приклався зранку?
— Гріх вам, Тарасе, заздрити. Не нюхав навіть. Добрий, бо предвкушаю!.. Вчора дали рубля...
Солдат пішов, мугикаючи якусь нехитру пісеньку. І хату знову виповнила самотина.
Чужбинський прийшов лише за кілька днів. Тарас якраз піддужчав і зійшов униз попрацювати. Мав виконати один портрет. Не так з високих помислів, як на потребу. "Буквар" із'їв всі кошти, а він же був лиш першим із книг для шкіл.
— Пробач, що я загаявся. Також хворів, — сказав Чужбинський, струшуючи із шапки сніг.
— Проходь, сідай. Я зараз... Торкнуся тут... і трошки тут...
— Тобі лежати треба!
— Належуся... До цього, видно, йдеться... А хто за мене зробить мою роботу?
— Чи мало тут художників! Два рази ледь не збили з ніг, допоки йшов коридором.
— І в кожного своя програма, задана йому з дитинства долею... — сказав Тарас. — І свій талан... Ніхто того не виконає, що випало зробити нам!..
— Ти хворий, ти повинен спочатку видужати, а вже тоді до діла братись.
— Діло — найкращі ліки!
— Тут дме з вікна й підлога, наче з льоду.
— Зате не душно, свіже весь час повітря.
— А ці кислотні випари!
— Назвавсь грибом — лізь у кошіль... Не можна тут без кислоти. Така моя робота.
— Твоя робота, брате, писати вірші.
— Вірші... — зітхнув Тарас. — А де б я жив, хто дав би мені звання, щоб я не був лиш відставним солдатом?
— Це правда... Ще народ наш не може дати тобі за них нічого... Ні звань, ні навіть шматка землі під хату...
— Дай боже, щоб хоч на могилу її дали, — похмуро сказав Тарас. — Не хочу тут лежати...
— Такої! Ще тобі зарано думати про ці діла.
— Хто знає... Іноді поймають душу якісь недобрі передчуття... Пітьма гнітить, самотність... І хата ця здається склепом...
— Діждись весни і їдь-додому, наУкраїну.
— Варфоломій ніяк не купить грунту.
— Їдь просто так. А я слідом.
— Надумав?
— А я такий! — згадав примовку їхню Олександр. — Пригадуєш, як ми з тобою їздили? Ото було!..
— Коли рушаєш?
— Певно, десь на початку червня.
— Я буду біля Канева, вниз по Дніпру. Варфоломій торгує землю...
— Знайду. Поїдем разом на Запорожжя!
— А Ще — в Полтаву... — мрійно сказав Тарас. — Там друг Федот Ткаченко підшукує мені чорнявку... Треба ж дружину в хату!
— Звісно. Яка ж то хата без господині...
— Ти бачив план моєї хати? Чи я тобі ще не показував? — Підвівся, щоб знайти той аркуш серед листів, ескізів, відбитків тих офортів, які робив недавно.
