Терновий світ - Шевчук Василь
Він бачив їхні вади, і це псувало враження, збивало радість зустрічі. А може, вік і стан душі були тому причиною?.. Дріб барабана...
Звернув у бік Фонтанки, аби не чути муштри, й побачив верх, з хрестом на ньому, церкви Пантелеймона. Праворуч трохи вгледів той клятий дім, з якого розпочалися його страждання, його солдатська одіссея. Вертеп розбійників, царева псарня!.. Він міг пройти повз неї, — чи й плюнути їй на поріг, — проте вважав за краще звернути до каналу й податися у протилежний від псарні бік. Не через те, що лячно йому її. Скоріш, огидно. Люди, що душать думку, слово, йому бридкі. Це камені, які тримають поступ, вчепившись йому до ніг. Мерзенна роль, мерзенна доля!..
Притишився аж на Садовій вулиці, за Інженерним, або Михайлівським палацом-замком, утечищем царя Павла, що не вберіг йому життя. Коли синок наврипиться прибрать зі світу батька, ніщо тому не допоможе. Та й батечко нівроку був... Помазаники царя небесного! Напевно, в бога злидні на вінценосних, якщо він шле Росії таких царів!..
Сніг розтавав по-справжньому. По коліях текли струмки, в яких грайливо зблискувало проміння сонця, і горобці, відчувши весну, купалися у калюжках, цвірінькали так відчайдушне й лунко, немов, крім них, нікого в місті не існувало. Це підняло Тарасові прибляклий добрий настрій, вернуло те відчуття дня радості, з яким він вийшов вранці на першу зустріч з молодістю, із Петербургом.
Садовою, а далі набережною Фонтанки дістався Аничкового мосту. Власне, йшов не до нього. Прагнув побачить знову Клодтових славетних коней, які стояли здиблені на чотирьох його кутках. Напроти Аничкового палацу піднісся гордо новий палац, і коні вносили у це змагання величі свій ледь помітний, але суттєвий штрих... Так, Клодт досяг найбільшого тут, на мосту. Експресія і досконалість форми! Статичність, рух — все злито в один порив, в один шедевр... їх, власне, тут чотири, і кожен щось додає до інших трьох, утворюючи гуртом красу, гармонію...
Стомлений, Тарас присів на парапет і раптом згадав, що в Літньому він не побачив пам'ятника Крилову! Ішов туди не тільки, аби згадати давнє, а щонайбільш — поглянути на витвір Клодта. Як же воно так сталося? Чому це він, як мовиться, у церкві був, але попа не бачив?.. А-а, це проклятий той барабан! Погнав його, сердешного, у бік Фонтанки, а пам'ятник стоїть у центрі саду, про що було відомо йому з газет...
Хоч жаль було, підвівся і рушив далі, в напрямку своєї "хати", бо ще туди далеко було брести. З Криловим ще побачиться...
А вдома його чекав актор, земляк і щирий друг Семен Гулак-Артемовський! Стрункий, величний, дужий, він згріб Тараса в свої міцні ручища, притис до себе, поцілував... І враз заплакав:
— Батьку!.. Нарешті, ти... Нарешті, ти на волі!.. ...За півгодини вони були вже в Семена вдома, й Тарас припав до ручки, що вміла а арфи видобути чарівні звуки.
— Оце і є Тарас Шевченко, серденько! — представив його Семен своїй дружині милій. — Варваро, а йди сюди! — гукнув і доньку, що визирала з іншої кімнати. — Не бійся. Це хороший дядя...
— Скоріше, дід, — погладив Тарас свою розкішну бороду. Дівча ввійшло, присіло. Йому було десь років сім. На радощах він геть забув про нього і не приніс, як личить добрим людям, щось на гостинець.
— Шурочко, проси до столу гостя! — гукнув Семен, аж задзвенів десь посуд чи скло в вікні.
— Ну й глас...
— Із нього, братику, і хліб їмо, — сказав уже тихіше. Квартира була простора, зі смаком умебльована. Таких не бачив Тарас давно.
— Ну як, пристойна хата? — спитав Семен. — А Шура каже, тісно.
— Я не кажу... — озвалася з їдальні жінка.
— То думаєш!
— Семене, ти б припрошував та садовив... У нас же гість...
— І де ти таку доп'яв? — спитав Тарас неголосно, як Олександра вийшла.
— Вона сама знайшлася. Як глянула на мене сяючими очиськами — мені і дух забило... Й не одпустило, вважай, і досі.
— Про що це ви шепочетесь?
— Та про дівчат, — сказав Семен. — Тарас ще неодружений.
— То зле, — всміхнулась мило. — Сім'я — це спокій, затишок...
— У Нижньому я ледве-ледве не одружився, — сказав Тарас. — Актриса теж...
— Хто? — зацікавлено спитав Семен.
— Та... Піунова...
— На жаль, не чув.
— Їй усього сімнадцять літ.
— Ну, знаєш, — штурхнув Семен його під бік. — А кажеш, що вже дідусь!..
— Як бачиш, приїхав сам, без жінки...
— Жінку знайдеш собі і в Петербурзі! — утішив його Семен.
— Шукатиму на Україні, — сказав Тарас. — Щоб наймичка і сирота... Не зміг усім в пригоді стати, то хоч одну, мій друже, зроблю щасливою...
— Ти не змінився. Такий, як був!
Притихли. Мовчки випили, не дочекавшись і господині, що вибігла по щось до іншої кімнати.
— За що пили? — спитала, коли прийшла і взяла свою чарчину.
— За міцність духу, — сказав Семен.
— А я — за гостя! — випила. — Щоб був здоровий!..
— Дякую, — приклав Тарас до серця руку. — А Варця ж де?
— Пішла гуляти з нянею.
— Щасливі ви...
— Одружишся, і в тебе будуть діти, — сказав Семен, узявши знову пляшку.
— Спасибі. Я не питиму, — відсторонив її Тарас. — Сьогодні йду вклонитися сім'ї Толстих.
— Коли?
— О шостій вечора.
— Жаль, я в спектаклі зайнятий... Воістину святе сімейство... Здолать царя, примусити його піти на поступку, собі самому наперекір!..
— Їм це колись ще віділлється, — зітхнула Олександра. — Царі принук не терплять і помщаються тому, хто їх примушує зробити щось, не вгодне їм.
— І звідкіля тобі відомі, Шурочко, такі придворні тонкощі! — гукнув Семен, бажаючи все перевести на звичайнісіньку собі балачку.
— Це знають всі, крім тебе, — відрізала йому дружина.
— Не дай господь... — сказав Тарас. Він вірив і не вірив, щоб імператор запам'ятав таке дрібне для нього діло та ще й помстився згодом за нього графові. А втім, все може статися. Якщо в людини дрібна душа, вона живе дрібницями і з того має втіху.
Після обіду, який тривав недовго, Семен підвівся першим і запросив Тараса до кабінету.
— На жаль, часу в нас мало, — сказав, сідаючи до фортепіано. — Я так хотів...
— Щось заспівати мені з "Руслана і Людмили"?
— Не тільки це... — зам'явся. — Ти знаєш, я... Ну, як би це тобі сказати?.. Почав писати музику...
— І слава тобі за це!
— Не поспішай. Ще слави не заробив, ще тільки перші спроби... Отак взяло, примусило...
— То бог почув, Семене, мої молитви! — сказав Тарас. — Колись, було, дивлюсь на тебе, слухаю, а сам журюсь, що в нас нема нікого, хто б вивів нашу музику в музичний світ, на сцену, де чарує Глинка та італійці.
— В тобі і справді є демонічна сила, — сказав Семен серйозно. — Коли сідав за власні твори, думав завжди про тебе, згадував твої слова, твої пісні, твоє горіння волею...
— Тому й писав мені листи і надсилав якісь химерні гроші, не боячись, що вскочиш зі мною в халепу?
— А ти дотепний!.. Пишеш, що то брехня, що я тобі не винен ніяких грошей за малювання... — обурено сказав Семен.
— Хто ж знав, що гроші слати мені не можна...
— Писали навіть з острахом! Орлов на когось гаркнув, пішли чутки...
— А я сиджу й страждаю: забули мене усі!.. Один Семен згадає вряди-годи, та й то з якимись фіглями...
— Ну-у, що було, те загуло! — сказав Семен рішуче. — Я стільки, друже, думав про ці хвилини!.. Пишу, було, чи граю уже написане, а ти сидиш і слухаєш...
— Я? — запитав здивовано.
— Еге... І тільки щось десь не так, відчую твій безмовний докір...
— Я ж тут не був.
— Був! Може, навіть більше, аніж колись, як вчився і як писав свої пісні та думи...
Ця новина Тарасові була немов бальзам на рани. По правді кажучи, він сподівався на щось таке, ще сидячи у Третім відділі, та потім згас, упевнився, що то були ілюзії, обман себе самого. Виходить, ні? Страждання його будили совість в інших! І вірші теж трудилися, робили діло, кликали до боротьби!..
Семен заграв. Знайоме щось і незнайоме, але на диво сонячне, живе, жагуче.
— Що це таке? — спитав Тарас очима, щоб не завадити чарівній, дивній музиці.
— Дивертисмент "Українське весілля", — сказав Семен уголос.
Тарас примружив очі, щоб зосередитись лише на грі, на музиці, й не спостеріг, як перелинув на Україну, між рідний люд. Мелодії були йому з дитинства знані, та водночас немовби інші, глибші, приведені в якусь струнку систему, в гармонію. І до Семена то тут, то там хтось брав народну музику, сяк-так її пригладжував чи обробляв, і вже романс чи пісня. А він копнувся глибше, створив своє, виводячи його з народу й віддаючи народові з музичним твором душу свою, бентежну й щиру...
— Ти щось таке, таке зробив!.. — гукнув Тарас, коли затихли останні дивні звуки.
— Не муляло моє не дуже чемне поводження з народним нашим мелосом? — спитав Семен.
— Це справжній шлях: з народу для народу! Крізь власну душу й думу. Ти молодець!
— А знаєш, хто мені вказав дорогу, якою йти? Кобзар Тарас Шевченко.
— Щось не збагну... Я в музиці...
— Поезія твоя така! Ти перший знайшов цей шлях.
— Їй-богу, я не шукав, — сказав Тарас. — Писав, і все.
— Ти — геній!..
— Ну, Семене... — зніяковів. — Гостей на кпини брати — поганий тон...
— Я не жартую. Поки ти муштрувався по тих своїх Закаспіях, до тебе тут приглянулися і зрозуміли твій феномен, сплели вінок лавровий.
— А може, тут виною терновий, той, що одягай мені жандарми й лихі царі?
— І це якоюсь мірою, — сказав Семен роздумливо. — Жандарми теж підпомогли, примусили людей пильніше глянути на поетичні твої труди, як це буває часто вже після смерті автора... Готовий будь, Тарасе, до восхваляння, слави та... заздрощів Пантелеймона Куліша! — всміхнувся. — Він став такий...
Тарас здвигнув плечима.
— Писав мені у Нижній, "Кобзар" мій хоче видати...
— Бог з ним, — торкнувся клавішів. — Послухай ще фрагменти із музики до водевілю "Ніч напередодні Іванового дня"...
— Чий водевіль?
— Ти десь блукав, то мусив сам писати...
— Їй-богу, ти, Семене, вже ходиш біля опери! — гукнув Тарас, як він замовк, чекаючи його оцінки.
— Правда... — зітхнув Семен. — Подумую уже давно... На жаль, нема лібретто. І теми теж... Чекав на тебе, думав, що ти мені в пригоді станеш...
— До чого серце тягнеться?
— Якби таке, щоб в ньому був наш народ, його душа пресвітла, журба і сміх, ласкавість і героїзм...
— Мо', "Енеїду" Котляревського?
— Ні. То бурлеск. Троянці, Рим... А треба, щоб насправді, болюче щось для нас, для всіх...
— То, може, як зруйновано було козацьку матір Січ Запорозьку? Як козаки тікали аж за Дунай?
— Чи навпаки, — сказав Семен схвильовано.
