Терновий світ - Шевчук Василь
— Як сумували й прагли від турків вирватися у рідний край?.. Ввійшов Михайло Лазаревський.
— Тарасе, час!
— Подумай, — сказав Тарас, підводячись.
— Побудьте ще. Якраз така розмова... — зів'яв Семен.
— Аби і так устигли. Там ждуть уже. Тарас розвів руками:
— Це перший день, а не останній, брате. Тепер живем!.. На вулиці на них з Михайлом чекав розкішний, з конюшні графа, екіпаж...
...Цих неповторних, ясних хвилин Тарас так довго й так тяжко ждав, що, як вони настали, він розгубився, втратив отой порив до зустрічі, в який вкладав себе всього. Ще на мосту тримався, відповідав Михайлові, вбирав очима далеч, яка тонула в мороці й спливала знову вогниками, а на Васильєвському мов скам'янів. Сидів, пойнятий острахом, напівживий, так ніби він на страту їхав, а не на радісну, щасливу зустріч з друзями. Хотів гукнути кучерові, проте не зміг, і мусив торкнутися його плеча рукою. Той зупинив розгарячілих коней і запитально глянув на пана з вусами та бородою, як у розкольника.
— Ти їдь, а ми пройдемось трохи, — спромігся-таки на слово.
Вийшли на ледь підмерзлий весняний сніг і зупинилися біля Неви.
— Чого це ти? — спитав Михайло тихо.
— Щось стало зле... Подихаю...
— А-а...
— Двадцять років тому, — сказав Тарас, — я тут бродив, чекаючи на зустріч з волею...
— То ж як?
— Василь Жуковський та Карл Брюллов покликали мене прийти, і я відчув, що це вона... І справді, в той день мені вручили відпускну!... Щоправда, був тоді надворі квітень, світило сонце...
— Скільки ж було тобі?
— Двадцять чотири роки...
Сфінкси лежали чорні, вогкі. Мов покупалися і вийшли грітись... Вічні, холодні сфінкси... Дивляться на небо, річку, місто, й ніщо у них не стрепенеться, не заболить... А може, вони й не бачать нічого в світі більше, крім один одного? Та ще хіба своїх пустель, відбитих теплим спомином у їхніх грудях...
— Треба, Тарасе, йти, — сказав Михайло, взявши його за руку.
— Так, так! — стенувся. — Знаєш, що б не сказав, що б не зробив — усе мізерним буде у порівнянні з тим, що вони зробили!.. В ім'я чого?..
— Простої, може, людяності. Чи справедливості.
— Того не знають, певно, й вони самі... А втім, це ще прекрасніше!
Затамувавши подих, ввійшов у рідні двері Академії. Хоча стояла напівпітьма, просяяна двома свічками, він бачив, він пам'ятав усе довкіл...
— До кого ви? — спитав швейцар.
— Нас ждуть у графа, — мовив йому Михайло. Швейцар вклонився і відступив кудись у морок.
— Здрастуй!.. — шепнув Тарас чи, може, мовив подумки, обводячи очима альма-матер. — Ти, певно, вже забула, а я тебе ніколи не забував... Пресвітлий храм мистецтва, прийми стражденну душу, як ти прийняв мене колись!..
Ледь подзвонили, двері їм відчинив старий слуга, що, мабуть, чекав на них. Взяв одяг і запросив до зали.
Тарас, пропущений вперед Михайлом, ступив у двері й вгледів ще молоду тендітну жінку, що підвелася з крісла йому назустріч. Гамуючи шалене серце й сльози, пішов до неї сліпо... Чув, як вона охоплює йому руками голову і як цілує його в чоло, сам цілував ті милі ніжні руки, шепочучи слова подяки, радості... А потім вгледів графа, обняв його... Отямився в обіймах двох дівчаток, що цілували його також, неначе він їм був принаймні дядьком.
— Це наші діти, — плачучи і сміючись, сказала йому графиня. — Вони так ждали!..
— Навіть хотіли їхати стрічати вас на вокзал, — озвався граф. Постарів він, подався за ці тринадцять років. — Це наша старша, Катя...
— Спасибі вам! — притис Тарас чарівних уболівальниць. Нараз вони зніяковіли, легенько вивільнилися з його обіймів і пурхнули в куток вітальні.
— Як їхалося вам із Москви? — заповнила маленьку паузу Анастасія Іванівна.
— Чудово! Уперше їхав поїздом, — сказав Тарас.
— Прошу сідати.
— Дякую... На пароплаві я плив по Волзі, з Астрахані. Могуття!..
— Гарна Волга? — втрутився граф.
— Прекрасна!.. Проте Дніпро ще кращий.
— Я чув, що ви хотіли їхати через Кубань та Малоросію.
— Хотів. А потім вирішив побачити спочатку вас, подякувати... А ще — почати діло...
— Яке?
— Та-а, хочу стати гравером. Як живописець я вже, вважай, пропащий... Мистецтво пішло вперед, а я — назад...
— Що ж... Хай господь вам помагає!..
— І ти. Як віце-президент, — всміхнулася йому дружина.
— Звичайно, я, чим зможу, допоможу.
— Так скучив за роботою, за справжнім ділом!.. — зітхнув Тарас. — Оте сидіння в Нижньому... А потім ще в Москві застряв...
— Хворіли? — насторожилася графиня.
— Щось приключилось з оком. А Щепкін так стривожився, що показав мене одразу двом знаменитостям. Оце земляк!
— Душевний він, — сказала графиня лагідно. — Ми дружні з ним. Як приїздить до Петербурга, обов'язково буває в нас.
Ви знаєте, він був у мене в Нижньому! На Новий рік. Проїхав у сніг, у віхолу чотири сотні верст! Внесли шампанське.
— Вип'ємо за дорогого гостя, — мовила графиня тихо, як узяли бокали. — За те, що він вже з нами.
— Спасибі вам! Якби не ви...
— У кожного є свій обов'язок перед людьми і совістю, — промовив граф.
— Але не всі це пам'ятають, — скааав Михайло.
— Мені щастить на добрих, справжніх друзів, де б я не був, — сказав Тарас. — Так ніби хтось мені весь час їх посилав...
— Напевно, бог, — озвався граф Федір Петрович.
— Чи ваш талант, — всміхнулася графиня.
— Щоправда, й підлі люди не переводилися... — зітхнув Тарас. — Для рівноваги, мабуть... П'ю за добро! За вас, моя свята заступнице Анастасіє Іванівно, за вас, шановний Федоре Петровичу!
Як випили, Михайло тихо сказав йому:
— Прощатись час... Граф нездоровий...
Тарас кивнув і, зачекавши, поки зберуть бокали, мовив:
— Спасибі вам за все, за все!.. Не маю слів, щоб висловити те, що було на думці, в моїй душі... Дозвольте нам відкланятися.
— Ми відсвяткуємо у ширшім дружнім колі щасливу зустріч з вами, — сказала йому графиня, коли він благоговійно їй цілував маленьку зграбну руку.
— Зустріньтесь із Йорданом, — промовив граф, прощаючись. — Він допоможе швидше оволодіти технікою гравірування.
Дівчатка теж прибігли з ним попрощатися.
Святе сімейство!.. Є ж бо на світі люди!..
Відмовившись від екіпажа, пішли неквапно набережною. Мороз подужчав, видно: льодок хрустів під чобітьми, далеко чулись кроки, стук екіпажів.
— Лунко... — сказав Михайло. — Буде уже весна!.. Тарас промовчав. Думав про свій приїзд, про зустріч, що відбулася тільки що, про нетотожність намірів і дій в житті...
Невдячна штука вдячність, — сказав, нарешті, сумно.
— Про що це ти?
— Вони таке, таке зробили!.. А я прийшов, розплакався, пробурмотів якісь слова... Не те, не те!
— По-моєму, було все гарно, щиро... — сказав Михайло.
— Можливо, виною тут суспільний стан... З тобою ми без клопоту, хоч ти зробив для мене багато теж, усе зробив, що тільки міг!..
— Ми — інше діло, — мовив на те Михайло.
— Правда. Одна душа... Підемо десь повечеряємо?
— Вечеря нас уже чекає.
— Де?
— Це сюрприз.
— Принаймні не у якогось князя?
— Хай покортить! Не велено тобі казати.
— Ну й день! Такий мені не міг наснитись навіть. Невже це я ходжу з тобою біля Неви? Невже ми вийшли тільки що з Академії?... Щоб був молодший трохи, ударив би тут гопака!.. Далеко йти?
— На той бік.
— Я так входився нині, що ноги мов не мої.
— Ти ж був міцний.
— Той ревматизм, ще Орський, ніде не дівсь, лиш причаївся...
— Лишенько! А як же буде з танцями?
— Якими?
— Ти як глянеш, хто ждав тебе, підеш в танок.
— Веди мерщій на ту вечерю тайну!
Будь тут, а я піду по візника, — сказав Михайло владно. Зоставшись сам, Тарас помітив дивне якесь окружжя, що піднімалося шпилем фортеці чи десь за Петропавловською. Спочатку він подумав, що то заграва, а придивився — місяць... Аж дух йому перехопило. Й не так те дивне коло, як панорама міста, осяювана все дужче ним... Нева, колони Стрілки, Зимовий, Адміралтейство, Ісаакій, мідний вершник — все тихо-тихо випливло з нічного мороку й постало в пишній своїй красі... Санкт-Петербург хотів йому сподобатися, хотів забрати душу його в полон. І він стояв незрушно, мов зачарований, як чверть століття тому, коли побачив вперше це рукотворне пишне північне диво...
...З прольотки вони зійшли в Аптекарському провулку, неподалік од Мойки й останньої квартири Пушкіна.
— Хто ж тут живе? — спитав Тарас.
Михайло лише всміхався, дратуючи його цікавість. Тим часом рушив у глиб воріт і повернув ліворуч, в якісь йому лиш знані двері.
— Куди ти мене ведеш?
— На третій поверх, квартира номер десять, — хихикнув у тьмі Михайло.
— Вб'юся — ти будеш винен...
— А ти держись за поручень. Одвик уже?..
— У нас там все біля землі...
— "У них", мій любий!
— Справді... Назвав своїм те пекло... Цур, пек йому! Михайло тричі смикнув дзвінок, їм відчинили двері й при тьмянім світлі свічки у передпокої забрали одяг. З вітальні чувся гомін, різкі окремі вигуки...
— Проходь, — вказав Михайло йому на ті скляні високі двері.
Потерши руки з холоду, Тарас натис злегка плечем і відчинив. Кімната була залита світлом. Під лампою стояв великий накритий стіл, а в дальньому кутку за ним виднілось кілька постатей. Вони умить притихли, насторожилися.
Тарас оглянувся на Лазаревського, що усміхавсь лукаво, і привітався:
— Здрастуйте!..
— Невже Тарас?! — почулось з того гурту. Було їх там аж четверо, в тому числі два офіцери.
— А то ж яка личина!.. Прийшов оце вечеряти... — кивнув на стіл. — Василь?!
— Тарасе, батьку!.. — кинувся до нього той. — Ой як же ти перемінився! — зітхнув, коли поцілувалися.
— Та й ти, Василю, не помолодшав за ці роки, — сказав Тарас, дивуючись, як упізнав в статечному — за тридцять років — панові соузника свого й сусіда по каземату, прихильника його поезій, палкого Васю Білозерського.
— Панове! — мовив Білозерський на польський лад. — Знайомтесь! Це...
— Тарас Шевченко! — дружно гукнули ті й наблизилися.
— Чи це не Ян Станевич? — спитав Тарас, вдивляючись у наймолодшого, що мав погони прапорщика.
— Так точно, ваше благородіє! — пристукнув той закаблуками.
Тарас обняв знайомого по Оренбургу та по листах, які той слав йому на Мангишлак.
Тим часом поруч виструнчився високий мужній офіцер з чолом Сократа.
— Зигмунт?.. — спитав Тарас, бо саме таким чомусь він уявляв собі заочного свого знайомого, поляка також, Сераковського.
Той усміхнувся.
— Господи! — гукнув Тарас. — Та це ж як сон!..
