З півночі - Павло Грабовський
Наче човен серед моря,
В чорних хвилях потону.
Закрасує мир весною,
Хоч краса та не яка...
Чарівничою маною
Закрасує мир весною,
До любові загука...
Хто заплаче наді мною,
Припаде до мертвяка?!
Хай щастить вам, мої милі!
Ждіть цілющої води...
Я ж вкінець заслаб на силі...
Хай щастить вам, мої милі!
Прилетить гонець сюди...
На моїй сумній могилі
Віддихніть вряди-годи!
Як складу на грудях руки,
Залишу на світі все -
Пізні жалі, ранні муки...
Як складу на грудях руки,
Хто мені чи те, чи се
Після вічної розлуки
Про вас, любі, донесе?
НІЧ
І
Наді мною кругом чорна хмара звиса,
Не блисне жадна зірка до віч;
Ранком ясним блакить обіллє небеса -
Заховається злякана ніч.
Прийде час: дума-хмара окриє мене,
Ні надії, ні ради, ні стріч...
Не заблима мені ранку світло сяйне,
Запанує в душі моїй ніч.
II
Так гадав я колись, і справдилась вона,
Моя гадка самотницька, нині:
Облягла душу ніч - непрозора, страшна,
Нема шляху з німої пустині.
Щодня гину один і загину вкінець,
Ніхто в світі, ніхто не поможе:
Дотліває життя, як сумний каганець;
Жити ж хочеться, хочеться, боже!
Чи хто скаже ж мені тепле слово коли,
Чи діждусь я хоч трошечки згляду,
Чи бездольцем, як жив, і поляжу до мли,
Безталанням геть випхнутий з ряду?
Мене сором бере, мені важче стає;
На коліна б бажав я упасти,
Слізьми виплакать горе пекуче своє,
До ніг милої серденько скласти.
На хвилину, на мить утекти від життя,
На мить щирих взаємин зазнати,
Завітати на мить в світлий мир почуття,
Потім... потім... хоть знову конати!
Годі, мріє, спинись! Годі рватись туди,
Де нам місця немає з тобою,
О, куди ж нам, небого, подітись, куди
З одиноцтвом гірким та журбою!
ІІІ
Наді мною кругом чорна хмара звиса,
Не блисне жадна зірка до віч;
Ранком ясним блакить обіллє небеса -
Заховається злякана ніч.
Та у мене в душі не прокинеться день,
Не заблимає ранок до віч;
Швидко змовкнуть отсі гуки журних пісень,
Згоїть муки незгоєні ніч.
«Не кажи, що без кохання…»
Не кажи, що без кохання
Твої літа проминуть,
Що дівчачі почування
Марно в серденьку заснуть...
Що пригоди, смутки, втрати
Тобі випали самі,
Що твій жереб - помирати
В душній каторжній тюрмі.
Все минеться, пташко мила!
Слізьми горя не залить...
Чарівницька якась сила
У душі твоїй горить.
Всього маєш ти багато...
А труйні голки вінця?
Покохають тебе свято,
Покохають без кінця!
«Ти чого так забилося важко…» 7
Ти чого так забилося важко,
Нерозсудливе серце моє?
Нам з тобою невимовно тяжко,
Та нас кожен за те осміє.
Не звіряй своїх болів нікому,-
Світ не любить чужої сльози.
Не давай волі жалю гіркому,
Не викликуй людської грози.
Кращий друг одіпхне тебе в горі,
Затче уші на зойки твої;
Не турбуй йому ясності в зорі,
Не захмарюй на хвильку її!
Не воруш, не впинайся осою,
Відчепись - чи не бачиш хіба:
Мир пред ним розцвітає красою;
Що для нього якась там журба?
Бо коли він щасливий, найпаче
Ти спокою йому не тривож:
Чи він винен, що в світі хтось плаче,
Неможливо без того... так що ж?
От коли б затужило хто рідне,
Побиватися стало близьке,-
Наше личенько зразу поблідне,
Зрозуміємо лихо таке.
О, тоді ми не знаєм, де дітись,
Ми на ноги поставимо всіх;
Будем руки ламати, молитись,
Поки знову не знайдем утіх...
Годі ж, серце! А здиблються люди,
Що не знають відради, як ми,-
Припади до зболілої груди,
Вилий муки дрібними слізьми!
Хай святкують обранці щасливі!
Не нудись, дурне серце, замовч:
Наші співи сумні та тужливі
В них прокинуть самісіньку жовч.
Треба ввічливим всякому бути,
В шкаралущі убратись товсті
Або згинуть від лютої скрути,
Одуріти навік в самоті!
«Не раз ми ходили в дорогу…»
Не раз ми ходили в дорогу,
Не раз ми вертались до хати
І знову брели від порогу -
Правдивої цілі шукати.
З борців насміхалася доля,
Зростала, проте, їх громада.
Добробут народний та воля -
То наша найперша засада.
Борців не лякають пригоди:
Шлях, мочений кров’ю та потом,
Нас виведе в панство свободи
Не нині, не завтра, так потім!
Аби не тікали ми труду,
Не падали легко з ударів,
Пригляньмось до нашого люду,
Як сум йому очі охмарив!
Знедолений ладом ворожим,
Він працею держить всі стани...
Ходім же, брати, та поможем
Порвати якшвидше кайдани!
«Годі! Несила, немога…»
Годі! Несила, немога
Так безнадійно страждати,
Годі! Скінчилась дорога;
Жизнь догоріла убога...
Більше не здужаю ждати.
Годі! Розвіяні вколо
Мрії мої сумовиті...
Годі! Так пусто, так
