З півночі - Павло Грабовський

мама? - скажи, татуню!»

 

«Пождіть, не плачте, дітоньки милі,

Не видно - прийде ваша матуся,

Зварить кулешик, дасть льолі білі,

А я ще трохи помолочуся».

Не ждеться діткам, побігли в клуню:

«Де ж наша мама? - скажи, татуню!»

 

Голову сумно тато понурив,

Обійняв діти, та що казати?

Трьома струмцями піт з його дзюрив;

Лишив роботу, побрів до хати,

Злагодив їсти і знов у клуню.

А діти вголос: «Куди, татуню?»

 

Зіб’ються нишком собі в куточок,

Глянуть в віконце, заплачуть гірко;

На столі часом хоча б шматочок,

А їх до того цілих п’ятірко...

Вони б хотіли побігти в клуню,

Так до розправи взяли татуню.

 

Зростають дітки і голі й босі,

Вже не питають, бо зрозуміли,

Чом не приходить матуся й досі.

Нелюдські злидні кругом обсіли,

Опорожнили комору й клуню,

По заробітках женуть татуню.

 

Надворі люто тріщать морози,

А він працює і дні і ночі;

Краялось серце, змерзали сльози,

Поки не сплющив навіки очі.

Побіжать дітки із хати в клуню:

«На кого кинув ти нас, татуню?»

 

ЖУРБА

 

 

Засмутилась, похилилась

Молода верба...

Прилучилась, одружилась

З козаком журба.

 

Обсипає верба віти,

Станом поника...

Де незгодоньку подіти?

Давить козака.

 

Пада листя в бистру воду,

Швидко уплива...

Сиротина ясну вроду

Слізьми облива.

 

Прийде весна, прийде друга -

Зацвітуть гілля...

Не раз суму зникне смуга;

Усміх загуля.

 

Та середина давненько

Всушена вербі...

Не дасть вражене серденько

Радоньки собі.

 

Вмира верба, посихає,

Віджива на мить...

Так серденько: то стихає,

То ще гірш щемить.

 

«Не згинайсь, угамуй своє горе…»

 

 

Не згинайсь, угамуй своє горе;

Знай - надії твої чарівні

Згоять разом зневірення хворе,

Розцвітуть, мов квітки запашні.

 

Не довіку конатимеш в горі;

Потривай лиш: розтануть сніги,

Запестріються луки просторі,

Закрасують поля навкруги.

 

Зникне швидко пануюче горе;

Обновить твою душу весна;

За водою спливе в синє море

Все, чим дійсність гірка та сумна.

 

Як безплодно носитися з горем,

В піснях виспівай краще його,

Певно, й ми своє серце поборем

І притулим хоч раз до твого.

 

Подивись: пронеслось твоє горе,

Як проносяться хмари густі...

Ти заблисла, сподівана зоре;

Знов воскресли ви, сни золоті!

 

«Не сумуй, що врода…»

 

 

Не сумуй, що врода

Опадає з личка;

Не сумуй: то шкода

Дуже невеличка.

 

А журись, що марно

Гине сила краща,

Що минає хмарно

Молодість пропаща.

 

Що твоя відвага

Не палає гнівно;

Що світові блага

Не всім служать рівно.

 

Хай важка дорога,

Хай похмурі днини,-

Все зроби, що мога,

На користь країни!

 

В ланцюгах неволі

Гинучи заранку,

Жваво проти долі

Бийся до останку!

 

ПЛОВЕЦЬ

 

 

Пам’ятаєш мудру раду -

Не пускатись в згубний мир?

Ти ж подався без огляду

І налучив просто в вир.

 

Закрутили в своїй пащі

Тебе піняві вали;

Поривання твої кращі

Тебе в прірву затягли.

 

Але й гинучи зарані

В борвах виючих отих,

У добра та зла пізнанні

Ти вишукував утіх.

 

«Собаки брешуть; я прочнувся…»

 

 

Собаки брешуть; я прочнувся:

Знадвору шемріт доліта...

Хотів озватись, та й запнувся...

Оце, крий господи, слята! 3

 

У хату сунеться добродій,

Синемундирний, 4 як мара,

А ціла низка «благородій»

За ним у двері напира.

 

Чи не лиха ж мені година:

Яке недобре їх несе?

Ну, чим завадила людина?

Перепаскудять зараз все...

 

СТОМА

 

 

Тихо, наче у могилі;

Замира душа...

Мої думоньки безсилі

Стома заглуша.

 

Тільки стука дощ у кришу;

Вітер загува,

Зворушає сумну тишу,

Серце надрива.

 

«Чи ви живі, чи повмирали…»

 

 

Чи ви живі, чи повмирали;

Чи я діждусь коли, чи ні,

Щоб клаптик часом переслали

Паперу братнього мені?

 

Прохав, молив... Що більше вдію?

Хоча б хто на сміх написав...

То все б кохав дурну надію,

Все б долі привид не згасав.

 

В ХОРОБІ

 

 

До свого горя зачини дверці,

Бо, коли сльози поллються в тебе,

Защемлять рани на хворім серці,

Кожен згадає тільки про себе.

 

Не шукай в світі ніде розваги,

Бо хто простягне на поміч руку?

Не жди, не думай: дурні забаги...

Усяке втопить тебе в багнюку.

 

Життя нелюдське, життя жорстоке

Панує вколо, панує всюди...

Кругом болото - грузьке, широке,

Труйне повітря вдихають груди.

 

Великий світ наш... нема ж до кого

Ні пригорнутись, ні забалакать...

Самотнє серце з болю тяжкого

Не перестане довіку плакать.

 

Та вже недовго; вже дочуваю -

Надходить сумно кінець довчасний...

Прощай, мій любий, коханий краю,

Як я - забутий, як я - нещасний!

 

Броджу, тиняюсь, мов потороча,

Тужу день божий - ввечері, вранці...

Чи ж приголубить душа жіноча

Хоч на хвилинку, хоч наостанці?

 

Стою, питаю...