Яром-долиною... - Тельнюк Станіслав
Мізерниця був чоловік славолюбний і мріяв про великі висоти в житті. За це його не вельми любив Дорошенко, зате не раз обдаровував своєю увагою і навіть ніби повагою коронний гетьман Конецпольський…
Завтра будемо говорити з усіма полковниками, — промовив Дорошенко, намагаючись подавати свій голос не так гучно, як завше. Йому важко було стримуватися. — Завтра будемо говорити, але мою думку я вам хочу сказати зараз. Треба все зробити, щоб татарський гарнізон без опору здав нам фортецю. Був би тут Шагін—Герай, я би з ним про це домовився, їй—богу ж. Але раз його немає, то доведеться про все це домовлятися з комендантом… Як ви вважаєте, товариство?
— А чому б не піти на штурм? — пригладжуючи тонкого вуса, запитав Мізерниця.
Людей жаль. І тих, і цих… Довкола стільки крові… — пробасив Дорошенко.
— Ну, це така справа… — ворухнув своїм вусом Мізерниця. — Війна є війна, на війні треба проливати кров.
— А хто сказав, що зараз війна? — здивувався Дорошенко. — Це не війна. Ми просто прийшли зруйнувати Іслам—Кермен, бо ця фортеця нам не потрібна. А війна… Якщо війна й буде, то не тут…
— А де? — нашорошився Мізерниця.
— Мабуть, у Криму… — відповів Дорошенко і тут же перевів розмову на інше: — То як ви щодо спроби мирно полагодити наші справи з Іслам—Керменом?
— Думаю, що спробувати треба, — сказав Недайборщ. Пане гетьмане, — мовив своєю чергою Закривидорога. — Доручіть мені піти до коменданта і провести переговори… Я знаю по—турецьки й по—татарськи… Міг би спробувати дещо таке їм сказати, щоб вони, може, й переконалися в найліпшості мирного варіанту…
— Маєш досвід ведення мирних переговорів, — погодився й гетьман. — Бекір—баші, мабуть би, довго тебе згадував, якби господь Бог дав йому триваліше життя…
— А що з Бекіром—баші? — запитав Мізерниця. Дали йому шовковий шнурок, — відповів гетьман. Він так гарненько про все доповів у Стамбулі, що хоч роби його великим візиром замість Устреба—паші. Але через день чи два після доповіді на дивані хтось із таємної дефтерхани зумів переконати Устреба в тім, що Бекір—баші все набрехав, що ніяких фортець не побудовано і що взагалі Бекір не перемагав поляків та козаків, а сидів під арештом у Закривидороги і грав із ним у шахи…
— Вони й про шахи довідалися? — здивувався Андрій. — Еге, так у них розвідка працює ще ліпше, ніж у нас!
— Може, й так… Ми ж, наприклад, не знаємо, яку гурію сьогодні милує сам Устреб—паша, — усміхнувся Дорошенко. — Отже, Андрію, завтра ми порадимося з усіма полковниками і спробуємо післати тебе до коменданта фортеці…
Блимав каганчик у наметі. Тіні людей, які бесідували про завтра, були химерні. Але чимось вони були схожі і на людей, і на дивних тварин. Дорошенко — на ведмедя, Недайборщ — на носорога, а Мізерниця — на довгого худого пацюка, що взяв у зуби власного хвоста. Андрій чимось нагадував лиса…
— Кого візьмеш із собою на переговори з комендантом Іслам—Кермена?
— Яремка Ціпурину, — не задумуючись, тут же відповів Закривидорога. — Хлопець добре знає їхню мову, та й узагалі — надійний козак.
Одна з тіней ворухнулася, мов би принюхуючись до повітря і дослухаючись до таємних звуків, чутних тільки їй одній…
Двоє вершників з білими прапорами з’явилось під мурами Іслам—Кермена. За сотню кроків від них їхала сотня козаків. Коні весело вимахували хвостами, сонце було тепле, вітер бадьорий.
Двоє вершників усміхалися. Вони їхали з місією миру…
Біля рову вершники зупинилися. Вони чекали, коли буде спущено підйомний міст та відчиниться брама.
Проте брама не відчинялася, підйомний міст не опускався. Татари мовби не збиралися реагувати на появу під своїми мурами козацького війська.
Закривидорога приклав до вуст дві долоні й гукнув по—турецьки, щоб спустили міст і впустили посланців гетьмана Дорошенка до фортеці. Фортеця не реагувала.
Тоді Закривидорога сказав, що козаки будуть скаржитися своєму великому другові Шагінові за те, що комендант Іслам—Кермена не хоче відчинити браму для козаків.
Нарешті загриміли ланцюги, завищали талі та підойми. Міст опустився перед Андрієм Закривидорогою та Яремком Ціпуриною. Розчахнулася брама.
Двоє козаків повільно в’їхали до фортеці. Сотня козаків залишилася чекати під мурами…
Покинувши коней у дворі замку, Закривидорога разом Яремком зішли крученими сходами вгору, куди їх повів один з офіцерів гарнізону Іслам—Кермена. Він вів їх усе вгору та вгору і коли нарешті привів куди треба, Андрій і Ярема побачили, що вони — на маківці вежі. Крізь вузькі вікна побачили і свою сотню, що супроводила їх, і далі — все військо запорізьке. Картина була досить—таки переконливою… Офіцер постукав у двері і через дві—три секунди впустив Закривидорогу й його супутника до кімнати, в якій сидів комендант.
Це був огненно—рудий чоловік із—світлими очима. Він зовсім не був схожий ні на турка, ні на татарина. Скидалося на те, що був він із німців чи голландців, утрапив у полон до турків, став мусульманином, а далі перейшов на службу до властителів Криму. Бо ж воно й справді — де знайти татарина, який би погодився сидіти в фортеці замість того, щоб гасати верхи по степах і горах, по лісах та байраках, шукаючи здобичі?
Вислухавши Закривидорогу, який сказав, хто він такий та хто — його супутник, комендант мовчки вказав на два пуфики під стіною. Андрій і Яремко сіли, підгорнувши ноги по—турецькому.
— Я слухаю, — сказав комендант.
Нас прислав сюди гетьман Михайло Дорошенко, великий друг і союзник найяснішого Магомет—Герая, а також найхоробрішого Шагін—Герая.
— І чого ж хоче ваш світлодумний володар? Якщо він хоче спитати в нас дозволу на прохід на південь, то ми готові пропустити його разом з військом, бо знаємо, що наш друг іде сюди не для того, щоб чинити зло народові нашої держави.
— Наш гетьман не хоче йти на південь. Він може туди піти тільки тоді, коли прикличе його разом з військом запорізьким ваш найясніший государ. Та й то — з дозволу його королівської милості найяснішого Сигізмунда.
— То які ж іще причини привели ваше хоробре військо на чолі з таким світлодумним полководцем під скромні мури нашого тихого замку?
Ого! Цей рудий, не схожий ні на татарина, ні на турка, комендант умів висловлюватися так, ніби вчився цього мистецтва в якому—небудь єзуїтському колегіумі! Ритор!
— Нас привело сюди бажання забрати під обладу війська запорізького оцей ваш тихий замок та його скромні мури.
Комендант заяснів усмішкою. Ну, звісна ж річ, він цілком розуміє бажання козаків, але навіщо їм оці старі, давні руїни, які нікому не заважають, а тільки прикрашають довколишній краєвид?! А крім того, якщо у хоробрих воїнів Речі Посполитої є таке непереборне бажання, то нехай вони поїдуть до Бахчисарая — до хана Ма—гомета. Якщо він дасть дозвіл козакам, а комендантові наказ, то хіба ж воїни цієї скромної фортечки будуть упиратися? Та ніколи!
— А якщо буде дозвіл найхоробрішого Шагіна? — поцікавився Закривидорога.
— Дозвіл найхоробрішого калги — це наказ для нас, — погодився комендант. — У вас він є?
— На жаль, немає, — похитав головою Закривидорога. І признався. — Ми не зовсім добре знаємо, де зараз може бути калга — Шагін—Герай. Якби він був десь тут поблизу, то ми б одразу домовилися з ним про цю вельми нескладну справу.
— Можливо, — погодився комендант. — Але найхоробріший Шагін—Герай зараз далеко — аж за Дунаєм.
— Що, неслухняний Кантемір і досі не вгамувався?
— І досі, — погодився комендант, не дивуючись прозорливості Закривидороги.
— Шкода все—таки! — зітхнув Андрій. — Такий хоробрий і вмілий воїн Кантемір—мурза, а не хоче підкоритися ханові й калзі…
Комендант промовчав. Він не мав бажання обговорювати характер Кантеміра, тим паче, що неслухняний мурза, незважаючи на те, що позаминулого року втратив під Білою Церквою та Роштним десятки тисяч своїх найкращих вояків, ізнов підняв айякланму.[8] За Дунаєм зібралися його сили — щоправда, там половина — турки, а не татари. Про це знали й козаки. Але не знали вони, що Шагін—Герай вирішив іти за Дунай, щоб розбити Кан—теміра в бою… Чи не на занадто великий ризик пішов хоробрий Шагін? Треба ж бути й обачнішим! А втім, може, ліпше спалити сарану в її гніздов’ї, ніж випускати її у степ. Там уже не наздоженеш!
— Так, до хороброго Шагіна їхати зараз далеко, — промовив Андрій. — Хоч я й не сумніваюся, що він дав би наказ вам, стійкий Акраме—баші, здати нам вашу фортецю.
— Не знаю, не знаю, — відповів стійкий Акрам—баші. Знову запала тиша. Вона була не вельми зручною ні для коменданта, ні для Андрія з Яремком.
— Я хотів би подумати разом з вами, Акраме—баші, над такою проблемою, — нарешті, порушив тишу Закривидорога. — Оскільки все в руках Аллаха, то можливі різні варіанти. Якщо хоробрий Шагін—Герай розгромить до ноги Кантеміра, то він, повертаючись назад, стріне нашого гетьмана і, керуючись найдружнішими почуттями, віддасть нам цю фортецю. Вона будувалася ще турками, вона стоїть не на вашій землі… Тепер — другий варіант. Припустімо, хороброго Шагіна спіткає невдача за Дунаєм. Усе на світі можливо. Хіба завадять тоді йому хоробрі воїни на чолі зі стійким Акрамом—баші? Не засадять! Отже, зберігаючи життя своїм воїнам і собі, ви досягаєте великої користі для Кримського ханства. Отже, чи так, чи інак, а цю фортецю треба здати… Ми не зачепимо жодного вашого воїна. Ми залишаємо за вами всю зброю, яка є у воїнів, і половину гармат. Ми не чіпаємо ні ваших прапорів, ні ваших скарбів, ні навіть запасів їжі, які зберігаються в підвалах цього скромного замку, що прикрашає довколишній краєвид… Наш гетьман, я думаю так, погодиться написати послання до хана в Бахчисарай з вираженням своєї найглибшої поваги і готовності допомогти йому в будь яку хвилину…
Комендант замислився. Аргументи Закривидороги були вельми переконливі, але…
Але у мене на руках немає наказу, — сказав, нарешті, він. — Мені було сказано раніше, щоб я стеріг зі своїми воїнами дорогу на південь і не пропускав нікого. Я й стеріг і не пропускав…
— Але ж зараз ви нас вирішили пропустити, — м’яко нагадав Закривидорога.
— Щодо цього маю пряму вказівку від калги…
— Отже, — ще м’якше підвів підсумок Андрій, — фортеця уже не виконує своїх завдань. А коли так, то навіщо тримати в ній гарнізон? Га?
Різні відтінки настроїв відбивалися на обличчі коменданта.
