Яром-долиною... - Тельнюк Станіслав
До дванадцятого ходу пастка була готова. Зараз король повторить хід Андрія — і з тринадцятого ходу почнеться його розгром… Король Сигізмунд уже націлився рукою на фігуру, але не встиг її взяти, бо Хмелецький прошепотів:
— Ваша королівська милосте! Не робіть цього ходу! Тут — пастка!..
Сигізмунд озирнуся на Хмелецького:
— О, мій вірний лицарю! Не витримав—таки, підказав, виручив короля свого!
І тут зробив інший хід. Настала пора думати Андрієві.
Поки ти думаєш, козаче, я хочу в тебе запитати. Андрій підвів голову.
— Маю два листи. Один — від султана. Скаржиться, що козаки потопили якісь турецькі кораблі, чи що… То — як? Справді таке було?
— А тут султанових шпигунів немає? — запитав і Андрій.
Нема, якщо пан Хмелецький не вважає короля Сигізмунда агентом Амурата Четвертого!..
Було так, що козаки Недайборща потопили цього літа чотириста малих галер, шістдесят великих, ну, й кільканадцять бойових галер… Вони везли матеріали для будівництва фортець від Бугу до Дніпра і навіть трохи далі, військо, майстрів, робітників…
— І Недайборщ їх що? Утопив? Усіх?..
— Потопив… Йому, правда, дуже сильна і страшна буря допомогла…
— Так—так… Буря, кажеш? Так вона могла і без Недайборща розправитися з цілим флотом, — як ти вважаєш?
— Могла б… Я теж так думаю…
— Ну, надумав, який хід робити проти мене?
— А ось… — і Андрій пішов конем, відкриваючи прихований шах.
— Тепер мені треба думати… Але поки я думатиму, розкажи мені, за що стражник Сондецький тебе до темниці саджав, а потім мені цидулу писав?! Ти що — і справді ребеліянт?
— Якщо всілякі Сондецькі та Калиновські будуть знущатися з народу і зневажати наші права, я ще й не таке скажу!
— Що ж ти скажеш?
— Ваша королівська милість не помітила прихованого шаха?
— Моя королівська милість помітила шах і думає, куди сховатися… Але мою королівську милість турбує твоє бажання відірвати Україну від Речі Посполитої. Тобі погано жити у дружбі з поляками?
— Ваша королівська милосте, так дружби ж немає! Є бажання зробити нас поляками й католиками — оце і вважається дружбою, єдністю, вірністю!.. Але ж Бог створив нас такими, а вас — іншими…
— Я й сам не поляк, — зітхнув Сигізмунд. — Тому й бачу, що моїй країні загрожує велика біда. Розпад загрожує їй. Будьте хоч ви розумними й терплячими, якщо поляки не такі розумні й не такі терплячі…
— Ми й так терплячі, ваша королівська милосте… Вам — шах!
КНИГА ДРУГА
Стрибок через Ор—Капу
ЧАСТИНА ПЕРША
Сьогодні смертно місяць пах,
Туман криваво чах…
Щасливий той, хто в битві впав
Од першого меча.
Щасливий той, кого забув
Неправий божий гнів,
Кого на горе та ганьбу Він жити не лишив.
Щаслив — хто в зелень пирію
Коневі впав до ніг
І вражу радість в цім бою
Побачити не встиг!..
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ, що познайомить допитливого чительника з деякими думками гетьмана Михайла Дорошенка та його вірного воїна Андрія Закривидороги…
— І все—таки богові богове, кесарю кесареве, Шагі—нові Шагінове, а нам наше!..
Так промовив сам собі гетьман Михайло Дорошенко.
Великий, могутній, важкий, мов степова кам’яна баба, сидів він у сідлі свого білого коня Сніжка, мов зрісся з ним.
Зелені степи закотилися за обрій, котилися й котилися все на південь і південь, і дороги було не видно, вона лише в останній момент підкочувалася під Сніжкові копита, але кінь, хоч і не дивився вниз, відчував її. Гетьманському коневі треба не вниз дивитися, а на обрій і за обрій, а все інше хай само стелиться йому під ноги.
Бахмат Урхан, на якому сидів Андрій Закривидорога, певне ж, відчував, їло трохи попереду і збоку біжить не простий, а гетьманський кінь. Він це бачив оком, чув.
А тому й не поспішав вибігати наперед, знаючи, що господар не дасть цього зробити.
Обличчя гетьмана було задумане, чорні широкі брови, мов крила небаченої птиці, піднялися над очима, густі вуса стирчали в різні боки. Щойно поголені щоки віддавали все—таки синизною. А очі були світлі — сіро—каруваті, залежно від душевного стану гетьмана. Коли гнівався — темніли, коли задумувався — темніли теж. А коли веселився чи виступав перед товариством — тоді вони світлішали, яснішали, сяяли блиском і теплотою.
Голос був — мов камінний. Низький, важкий, гучний. Здавалося, що, маючи такий голос, пісні не заспіваєш, а проте любив гетьман поспівати з товариством, тільки брав на октаву нижче, ніж усі.
— І все—таки, — повторив він ізнову, — богові богове, кесарю кесареве, Шагінові Шагінове, а нам—таки наше!..
І знову — повторив, але не обернувся. Тобто до розмови Андрія не запросив. Хоче сам з собою помудрувати гетьман.
Військо йде ізбоку, звичною дорогою, а вони з Андрієм, усамітнившись од усіх, їдуть просто зеленим степом, де теж є свої дороги, що їх угадують Сніжко й Урхан…
Закривидорога знає, про що думає Дорошенко. Думає він про Шагіна і Магомета. Шагін—Герай — калга, друга особа після хана в непростій ієрархії Кримського ханства. Магомет—Герай — хан, особа перша, але фактично керує Кримом талановитий, діяльний, упертий, хитрий і жорстокий Шагін—Герай. Всіма силами бореться він за те, щоб Крим вирвався з—під влади Османської імперії. Чотири роки тому він повикидав турків з Криму, але це налякало нікчемних кримських мурз, вони почали плести змови, почали передавати листи до Стамбула. Ма—гометові б виявити характер та й повністю відділитися від турків — так ні, почав хвостом туди—сюди крутити. Від страху все, від нерішучості. А великий візир Устреб—паша, побачивши цей страх, тут же почав тиснути на Магомета, лякати його, і почав віддавати хан кримський Магомет—Герай одну завойовану висоту за другою…
Закривидорога знає, про що думає Дорошенко, але не знає він того, що в потайному місці лежить у гетьмана лист від калги, в якому дійсний керівник Крим}’ Шагін—Герай пише:
"Мрія була в мене, гетьмане, відділитися від чужої нам Османської імперії та всім Кримом піти під знамена Речі Посполитої. Я знаю, що наша віра не така, яку Варшаві. Але ж і у вас, у Києві та Каневі, віра теж не така, як у Варшаві, — а проте ж живете з поляками вкупі!.. Ми могли б жити вкупі — ви зі своєю вірою, а ми зі своєю, ви зі своїми звичаями, а ми зі своїми, ви зі своєю мовою, а ми з своєю. Але нас не терзали б османи… Проте коронний гетьман Конецпольський слухати моєї думки не захотів, та ще й короля Сигізмунда підмовив не приставати на наші пропозиції. Сказав мені сам Сигізмунд, що не бажає брати нас під своє покровительство, бо йому вигідніше мати добрі стосунки з султаном. А Конец—иольський ще й передав у Стамбул вісті про мою розмову з королем Сигізмундом, аби зовсім посварити Крим з Річчю Посполитою. А сварка не потрібна ні Варшаві, ні Бахчисараєві. Якби наша земля — Крим — була ближчою до Стамбула чи Анатолії, то, може б, нам і треба було горнутися до Османської імперії. А доля так склалася, що Крим виходить своїми шляхами на Україну та Польщу — і, отже, нам треба горнутися до Речі Посполитої. А як не будемо горнутися, то буде нам загибель і вам усім біда… Подумаймо, гетьмане, разом над моєю — й не лише моєю — мрією!"
Розумно, вельми розумно мислить Шагін—Герай.
Шагін—Герай, Шагін—Герай…
Його думки про незалежний від османів Крим відомі на Україні, де теж шириться думка про незалежну від Речі Посполитої руську землю, що широкими крилами небаченого птаха розкинулася по обидва боки могутнього Дніпра. Шагін—Герай мріє про тісну спілку зі своїми північними сусідами і все робить для того, щоб відірвати Крим із зони впливу Османської імперії. Але трудно, дуже трудно йому. Брат його — Магомет—Герай, хан Криму, людина менш рішуча, менш діяльна, довкола Ма—гомета — різні родичі, порадники, шпигуни Баба—Алі, і всіх їх він слухається. Шагіну—Гераєві доводиться викручуватися і перед Стамбулом, і перед Бахчисараєм, виявляти одночасно і хитрість, і жорстокість. Він тримає в кулаці кримських мурз, але вони, силою змушені слухатися і підкорятися, тільки чекають нагоди, щоб повстати проти братів — Магомста й Шагіна. У 1624 році Шагін—Герай викинув з Криму турків. Залишилося їх там зовсім небагато — та й то не військових. Але Стамбул не думав примирюватися з цим. Тут же розпочалася підготовка до відплати. Знайдено було серед кримських мурз найбільш хороброго й найсильнішо—го — Кантеміра, знайдено було в Стамбулі одного з Гераїв — Джанібека, який, звісно ж, погодився з турецькою допомогою повернутися на бахчисарайський трон, з якого скинули його Магомет і Шагін. І розпочалася хитра, підступна, далекоглядна боротьба за розхитування внутрішнього порядку в Криму, за стикання лобами Магомета й Шагіна, за провокування інцидентів між Кримом и Річчю Посполитою… І турки уже через два роки зуміли дечого досягти.
У лютому 1626 року у Варшаві засідав сейм, на якому розглядалися й українські справи. Козаки вимагали від короля й сенаторів поваги до православної релігії, компенсації за самочинно поруйновані польськими військами будинки й господарства козацьких родин, підвищення платні реєстровим козакам, свободи у стосунках з Москвою, яка допомагала викуповувати з неволі християн. Сейм уже схилявся до того, щоб задовольнити бодай дещо з козацьких вимог, тільки коронний гетьман Конецпольський усе протестував… І тут, як на замовлення коронного гетьмана, що був протурецької орієнтації, приходить вістка, що кримські татари здійснили напад на Україну!
Дорошенко розумів, що цей напад переслідував кілька цілей. Це була далекоглядна інтрига турків і Конецпольського, спрямована на те, щоб посварити козаків з Кримом. Адже татари не йшли на Польщу, а йшли на Україну, і воювати з ними довелося передусім козакам — і вже потім польському війську. Про те, що татари пішли на Україну не з власного бажання, а за наполяганням Стамбула, повідомив Шагін—Герай. Хан Магомет—Герай очолив похід великої орди на Поділля й Галичину, а Шагін—Герай, найкращий полководець Криму, відмовився від керівництва походом і переслав Конецпольському султанський фірман, де чорним по білому було написано:
"Наказуємо здійснити напад на Польщу…"
Власне, Дорошенко знав про хитру дипломатичну гру з донесень агента Йова Борецького у Стамбулі. З донесень поставала досить непроста картина. Шведам потрібно було, щоб Польща воювала на два фронти, на двох морях — Чорному та Балтійському.
