Яром-долиною... - Тельнюк Станіслав

Кожне "стронніцтво" мало своїх людей поза мурами палацу, ті люди пускали різні плітки, чутки, сипали грішми направо й наліво, аби завоювати собі більше прихильників, сформувати опінію на свою користь.

Король Сигізмунд Третій, знаючи про невщухаючу боротьбу "стронніцтв" — і вже звикши до неї як до неминучості, відкриваючи сейм, сказав, що треба всім послам думати про інтереси Речі Посполитої, а вже потім — про власні… Ці слова викликали шал обурення і в одних, і в других, і в третіх… Та король продовжував наполягати: треба ухвалити важливі рішення, від яких залежить безпека держави. Хтось гукнув (певне, з Калиновських та їх прихильників):

— Про яку безпеку держави йдеться, коли збойники нападають на домівки чесних шляхтичів?! Треба поставити козаків на місце! Треба всіх їх перевести у хлопство!

Маршалок закликав до порядку, але сейм гудів, ревів, галасував…

Член козацького посольства Кость Вовк, що раніше був обраний військовим писарем за ясну голову, вміння розумно й переконливо виступати, писати папери до найвищих влад, вийшов перед сеймом з наміром зачитати грамоту, прийняту на раді коло Тартанового ставу.

Перед тим як зачитувати цю грамоту, він сказав кілька слів від себе:

— Достойні панове, ви бачите, же козаки єсть оддані речі Посполитій, як рідній матері! Ви звикли до того, що ми обороняємо південно—східні кордони, незважаючи на будь—які несправедливості з вашого боку, незважаючи на те, що нам чиняться різні перешкоди в наших діях по обороні безпеки держави. Поля ці, задуфані в собє пжез множество лят посядання, засипійом в зводнічим почуцю безпеченьства. Ово безпеченьство може згубіць Річ Посполиту! Поймуєцє мнє, панове?!

Достойні панове мовчали. Вони не хотіли розуміти козацького посла.

Тоді він розгорнув папір і почав читати листа від своїх товаришів. У залі лунали слова, викликаючи то глузливо—байдужу тишу, то бурю обурення на зухвальців. Хтось гукнув з передніх крісел:

— Досить слухати це неподобство! Маршалок знову закликав до порядку. В залі лунало:

— Ми перепрошуємо вашу королівську милість за часті наші докуки, але ж ґвалт і недостаток великий змушує нас робити прикрість вашій милості і просити вас, аби видали нам привілей на оборону нас од сваволі української шляхти. Ця шляхта, незважаючи на лояльну нашу поведінку щодо неї і на суворі універсали, видані з королівської канцелярії, все далі і ще гірше докучає нам мордуванням і відбиранням грунтів. Все більше й більше землі, де одвіку жив наш народ, захоплюється польськими магнатами, які зневажають і нашу віру, і наші права! Пани Калиновські дали наказ: не пропускати через свої маєтності козацьке військо!

— І далі не будемо пускати! — гукнув з місця Калиновський. — То не вояки — то бидло.

Кость Вовк відірвався від паперу, з якого читав, і сказав:

— Між іншим, оте бидло, як зволив заявити отут один із сенаторів, поспішало на кордон, де вже було багатотисячне військо Бекіра—баші. А цьому багатотисячному війську протистояв невеликий регімент Хмелецького, І якби козаки таки не пройшли до Бугу вчасно, якби вони не допомогли хороброму регіментові Стефана Хмелецького, то ще невідомо було б, чи не опинилися всі скарби Калиновських в руках турків, а самі Калиновські на кафському чи й стамбульському базарі! Пани Калиновські повинні були і пропустити через свої маєтності хоробрих християнських воїнів, і дати їм постій, і нагодувати їх, і заплатити добрими грішми за порятунок!

— Ми б самі себе відстояли перед турками! — гукнув Калиновський.

— То як же це вийшло, що вдесятеро менше козаків захопило ваш замок і взяло собі все те, що ви мали б дати добровільно?.. Пан Калиновський забув про інтереси держави, забув про те, що кожен з нас передусім мусить думати про вітчизну, а вже потім — про себе!

— У розбишак немає вітчизни!

— Прошу панув, — втрутився Хмелецький. — Я сам дав розпорядження, щоб уманські міщани, а також Калиновські поставили козаків на квартири, які я вказав. Але моє розпорядження було не виконане. Ще гірше! Кількох козаків із зловорожої намови Калиновських було побито — уже після нашої перемоги над ордою Бекіра!.. Як репрезентант уряду на Україні, я вимагатиму, аби всі, хто отримує мої розпорядження, виконували їх — навіть такі люди, як Калиновські!

— І не подумаємо! — пролунало з крісла Калиновського. — Слишиш, достойний панє?

— Слишем! Бардзо то пєнкнє, бардзо шляхетне! Але!.. Тим горжей і тим лєпєй заразем! Нехай усі бачать, що може згубити Річ Посполиту! Якщо побачать — то й це вже добре!

Хмелецький сів на своє місце. Маршалок попросив Вовка читати козацьку грамоту далі.

— Ми просимо підвищити платню реєстровим козакам, бо ні про яку військову здобич вони не думали цього літа, коли довелося відбивати багато тижнів підряд наступ бусурманів на суші й на морі, коли довелося відтіснити їх від кордонів нашої землі й не дати будувати фортець. А тим часом на лівому боці Дніпра Шагін—герай побудував фортецю, а наступного літа хоче збудувати ще дві фортеці на Правобережжі. Ця річ, очевидно, загрожує великими шкодами для Речі Посполитої, — отож нам, козакам війська запорізького, хотілося б знати думку вашої королівської милості щодо цього… А ще просимо видати дотації на армату і виплати обіцяних вашою милістю десяти тисяч золотих, яких ми й досі не отримали. Просимо також убезпечити нас від насильств шляхти — насильств, які терплять козаки, що мають свої стаційні домики в маєтностях шляхетських… І ще просимо: заспокоєння нашої грецької, православної віри, просимо, аби митрополит і владики, посвячені патріархом, були затверджені вашою королівською милістю!..

— Схизмати! — заревіло з золочених крісел. Маршалок закликав до порядку і сказав:

— До відома сейму: цей лист було прочитано їх королівській милості на парадній аудиєнції. Крім того, посольська палата розглядала козацькі петиції і вирішила підтримати перед їх королівською милістю й перед сеймом справу обіцяної нагороди, скаргу на Калиновських і петицію про видачу універсалів до шляхти. Інші справи, які тут згадуються, мають вирішуватися в законодавчому порядку, цілим сеймом.

Калиновський скочив зі свого місця:

— Я проти будь—якого розгляду вимог про якісь привілеї для схизматів! Маємо унію — тож нехай усі українці пристають до неї, а не придумують собі якоїсь осібної віри! Осібна віра відриває українців від поляків та литовців! Ми не допустимо цього!..

З залу залунало:

— Ми примусимо вас підкоритися унії!

— Тридцять з гаком літ існує унія — пора б уже зрозуміти, що шляху назад немає!

— Визнавайте папу римського, а не патріархів! А не визнаєте — силою примусимо!

Галас, тупотіння ногами… Маршалок даремно намагався заспокоїти пристрасті. Сейм не бажав навіть обговорювати питання про визнання будь—яких прав православної віри.

— Заборонити схизматам взагалі ставити питання про їхню віру! — пролунало від золочених крісел, на яких розсілися Конецпольські, Калиновські, Потоцькі та інші польські магнати. — Хай дякують, що ми їх іще терпимо!

Єжи Сондецький вигукнув іззаду:

— Не довго й терпітимемо! Досить! Вскочив зі свого місця Стефан Хмелецький:

— Панове! Я й сам не прихильник грецької віри, але ж хіба можна отак?.. Я пропоную розглянути це питання на іншому сеймі, бо сьогодні ми не готові до цього. Прошу записати мою пропозицію: справу про грецьку віру пустити в рецес до другого сейму!

Погодилися з Хмелецьким. Але "стронніцтво" ворогів грецької віри знало: й на наступному сеймі цю справу "пустять у рецес"…

Почали обговорювати питання про татарську фортецю на лівому боці Дніпра. Але до чогось певного так і не дійшли. Після довгих суперечок вирішили так: з огляду на договори з турками, з огляду на прагнення мати добрі стосунки з Кримом, на татарську фортецю поки що уваги не звертати, аби не дратувати можливого союзника. Але кварцяне військо має бути вжите тільки для оборони України, а до Балтики посилати його не треба. Козакам же було доручено давати скрізь відсіч поганству, як тільки воно спробує перейти кордон.

— А як же щодо платні? — запитав Вовк. — Адже оскільки є рішення сейму про те, що ми повинні давати відсіч ворогам, то й про платню треба подумати!

— Ніяк думати про платню! — відповіли Вовкові. — У нас коштів не вистачає на надзвичайні кредити для ведення шведської війни!..

— А нащо вам ця війна? — з серцем запитав Кость Вовк. — Не тепер, так у четвер турки полізуть на нашу землю. Ну, цього року ми їх не пропустили, а що буде року наступного?

— Ха—ха! — відповіли з того боку, де сиділи Калиновський та його прихильники. — їх, турків, три роки тому викинув з Криму Шагін—Герай!

— Він їх викинув три роки тому — після того як козаки й донці на чолі з Олександром Чорногорським розгромили весь турецький флот. Але зараз турки вже оговталися, вони вже тиснуть на Крим, у них є там сильна рука — рука мурзи Кантеміра, — відповів Вовк.

— Побили Кантеміра та його родичів при Рокитному та Білій Церкві!

— Не добили! — твердо мовив Кость Вовк. — Повторю знову свої слова, мовлені на початку: поляки, ви позасинали у підступному почутті безпеки й безтурботності. І оця безтурботність може згубити Річ Посполиту!..

— Крим для нас не страшний!

Після сейму до Закривидороги під’їхала золочена карета. Незнайомий пан вискочив з неї, запитав:

— Пан Анджей Закривидорога?

— Ну, і що?

— Прошем пана до карети. Там на пана чекає пан Хмелецький.

Закривидорога підійшов до карети. Хмелецький визирнув з неї:

— Сідай скоріше, пане полковнику! Поїдемо в шахи грати.

— З ким?

— З його королівською милістю. — А він може в шахи?

Ха—ха—ха! — розвеселився Хмелецький, — Дотепний, як мій Яцек Потенга!

їх справді привезли до короля Сигізмунда.

Обличчя в короля було втомлене. Видно було, що він уже старий і що йому не довго жити на світі.

— А, так це ти умудрився украсти турецького генерала? — запитав він.

— Капітана—баші, — поправив Андрій.

— Зіграй зі мною в шахи, — попросив король. — А ти, — звернувся до Хмелецького, — теж побудь тут.

Шахи вже було розставлено. Залишилося тільки переставляти фігури. Андрій пішов першим — у нього були білі фігури. Король відповів тут же таким же ходом чорними. Андрій пішов пішаком — король відповів таким же ходом чорного пішака… Ага, так; ну, що ж, доведеться підготувати пастку… І Андрій тут же почав її готувати.