Яром-долиною... - Тельнюк Станіслав
Тоді шведам було б легше перемогти Річ Посполиту. Туреччина ж, розбита у Хотинській війні, а потім у морських битвах на Чорному морі, не мала сили в ці роки нападати на державу Сигізмунда Третього. Вона могла напасти тільки силами Криму. А Кримське ханство не хотіло більше бути маріонеткою Османської імперії! І от знадобилося чимало зусиль чималої кількості дипломатів та шпигунів, щоб підштовхнути Магомета—Герая на цей похід. Тут діяли сили Іспанії, діяли агенти Відня, добре знали про ці справи посли інших держав. Тут же діяв і відомий шпигун Кемаль Сус, один з найталановитіших агентів таємної дефтерхани Баба—Алі!..
Кемаль Сус, сигнали про діяльність якого дійшли до Дорошенка, був той самий Реньєро Гаспареоне, який силкувався свого часу зірвати похід Ях’ї — Олександра Чорногорського — на Османську імперію і який утрапив до рук керівника козацької розвідки Петра Скрипника. Здавалось би, на цьому й закінчилася кар’єра шпигуна, — але ні! Незрівнянний жмикрут, син шайтана і змії сеньйор Реньєро Гаспареоне урятувався й цього разу. Утрапивши до міцних рук Петра Скрипника, Реньєро Гаспареоне не малював у темниці морських хвиль та корабля, на якому, кажуть, козаки—характерники втікали з неволі по воді; не малював він і коня баского, на якому ті ж характерники вискакували з хурдиги і мчали додому широкими степами і глибокими байраками; він і крил собі не приробляв, щоб на них летіти попід хмарами від заслуженої кари, — але ж викрутився все одно. Він, власне, і в темниці гаразд не посидів, і на дибі скільки треба не повисів, і канчуків на спині вдосталь не скуштував, і рук йому не викручували, і приску в чоботи йому не сипали, — а треба б, ой, як треба б було!.. Утрапивши до рук Петра, сеньйор Гаспареоне сказав: "Усе, що належиться гобі про мене знати, ти вже знаєш і так! Навіщо тобі знати більше?! Багато знатимеш — рано зістаришся, Авди—торе, а в тебе молода жінка!" — "А таки знатиму!" — мовив Петро. — "Хвалив хвалько колись, а зараз знов хизується… Ти ж розумний чоловік, Авдиторе, і знаєш, що в мене друзів та заступників ще більше, ніж ворогів… Навіщо тобі зайвий клопіт? Відпусти мене, козаче, на цей раз ти переміг, — але ж життя не з одних перемог іскла—дається!.."
У Києві сеньйора Гаспареоне було посаджено до міської темниці, а через кілька днів увірвався туди разом зі своїми розбишаками сам коронний стражник Самійло Лящ. В’язничну сторожу було пов’язано і загнано в порожні камери, де й замкнено, а з в’язнів було забрано саме отого, якого наказано було пильнувати якнайбільше — хитромудрого турка Кемаля Суса (він же — неменш хитромудрий італієць Реньєро Гаспареоне). Коли зв’язаний начальник охорони, виштовхнувши язиком ганчірку, якою йому заткали рота, закричав: "Не маєш права! То є тяжко великий злочинець!" — Лящ зареготався і сказав: "Цить! Маю розказ од самого коронного гетьмана!" — "Покажи!" — вигукнув старий тюремник, який добре розумів, що буде йому непереливки за те, що не встеріг такого злочинця. "Не перед твоїми поганими очима розгортати гетьманів пергамен!" Та й на цьому — все!
Чи був той папір, чи ні, — ніхто того не знав, а Ляща на спит не потягнеш, на дибу не почепиш — то такий, що й увесь Київ догори ногами поставить зі своїми розбишаками, а зробить усе так, як йому забагнеться. Втрапив би він на Січ — там би з нього весь отой кураж хлопці давно б вибили разом з зайвими клепками, — а в Києві — не те. У Києві навіть наближені митрополита, а в Каневі навіть сам гетьман Дорошенко закликають до лояльності, до послуху, хоч на думці в них інше, і це всі знають. Та от же поки що не наважуються, бо певності після Куруківсь—кої перемоги все одно не мають, іти на одверту боротьбу з королівською владою — та ще й під час війни зі шведами! — не хочуть, нема бажання плямувати себе всілякими ребеліянтськими штуками, повстаннями та заколотами… Петро Скрипник точно довідався, що наказ звільнити сеньйора Гаспареона йшов від Конецпольського, який вів подвійну гру і проти Криму, і проти України і робив усе для подальшого зближення Речі Посполитої з Османською імперією… Як би там не було, а племінник єхидни й шакала сеньйор Реньєро Гаспареоне — тю—тю! — повіявся в напрямку, відомому тільки йому самому та тому шайтанові, чиїм виплодком він за правом найпідлішого й найпідступнішого був від самого свого нечистого зачаття…
Одне слово, чутки про те, що в усіх цих дипломатичних інтригах замішано й сеньйора Гаспареоне, дійшли до Дорошенка вже 1626 року. Потім дійшли чутки, що сеньйор об’явився в Криму. Після того як козаки дали знати про турецького шпигуна й інтригана Шагінові, його ледь не було заарештовано в Бахчисараї, та він вчасно умудрився зникнути. А торік, 1627 року, він об’явився в Ячакрві. Що він там робив, невідомо, але погано те, що Гаспареоне взявся знову нюшити біля кордонів з Річчю Посполитою…
Та Дорошенко знову повернувся думками в 1626 рік…
Тоді зимовий похід—наскок кримських татар, що про нього повідомив Шагін—Герай, зрештою, не увінчався будь—яким успіхом. Весь ясир відбили у кримчаків козаки й жовніри Хмельницького, та схоже було й на те, що татари не вельми й дорожили цим ясиром — від турків вони отримали компенсацію грошима… Турки відчули, що удар, завданий ними через Крим, не сильний, тому вони дали команду готуватися до нового наскоку. На цей раз Магомет—Герай виявив істинно кримсько—татарську хитрість і разом з Шагіном підняв до походу всі військові сили, які гуртувалися довкола Кантеміра. Було назбирано десь вісімдесят тисяч тих, хто завтра за наказом чи кличем із Стамбула міг би підняти зброю проти Магомета—Герая і калги — Шагіна — і все це було післано на Україну.
А на Україні всі ці сили було знищено Дорошенком та його козаками. Та татари прийшли на Україну у вересні, а у серпні, тобто за місяць до того, поляків здорово побив у Пруссії знаменитий Густав—Адольф — і польський круль Сигізмунд мусив для протидії військам шведського короля забрати з України все кварцяне військо і кинути на Прибалтику. Щойно забрав Сигізмунд кварцяне військо, як прийшло вісімдесят тисяч кримських татар під проводом нуреддіна—султана, другого принца Криму після Шагіна…
Зараз Дорошенко, їдучи на своєму коні, думав про дивовижний збіг подій на північному й південному театрах війни. Якби він був наївним, він подумав би про перст долі, про промисел божий. Але Михайло Дорошенко був реалістом і дивився на події тверезими очима, тому в усьому, що відбувалося, він бачив не збіги, не випадковості, а причинні зв’язки. Османська імперія, знесилена, але все одно могутня і страшна для всієї Європи, умудряється об’єднати свої зусилля з зусиллями інших держав цієї частини світу у боротьбі проти Речі Посполитої. Тут, очевидно, діє добре відрегульований координаційний механізм, який поставив собі завданням знесилити і розчленувати найсильнішу в даний момент державу середньої Європи — Річ Посполиту. Османська імперія хоче досягти своєї мети діями Швеції, Криму, Богданії, Московії. Щоправда, Московія не піддається на хитрощі турків, вона всіляко допомагає "черкасам" — так у Москві звуть українців. Богданія допомагає туркам, як то кажуть, з—під батога. Ніколи озброєні люди з богданської землі не йшли на Україну та її людей. Швеція воює проти Речі Посполитої — це так. А от Крим — Крим не хоче бути ворогом ні поляків, ні українців, ні московитян — але на це штовхають ханство Османська імперія та підкуплені нею люди — серед них і яскравий, сильнодухий, жорстокий і нещадний Кантемір—мурза.
Треба не допустити до трону Кантеміра! Якщо цей мурза дорветься до влади, то доля Криму (і тепер, і в майбутньому) повисне на волоску.
А тепер — щодо фортеці Іслам—Кермен, що її побудували ще турки на переправі через Дніпро, а потім віддали кримським татарам, щоб вони загороджували козакам дорогу до Чорного моря. Як би там не було, але цю фортецю збудовано на українській землі. Нічийна земля? Ні, не нічийна. Тут не було ще татар, тут не було ще тз’рків, а слов’яни ходили цим шляхом "із варяг у греки", і був це не просто використовуваний, а освоєний, опанований людьми Давньої Русі шлях. Тут жили наші люди, і тільки після приходу Батия, після захоплення цих просторів новими кочовими племенами, ці краї стали ніби не нашими… Отже, не можна допустити, щоб фортеця навіть дружньо настроєного Шагіна стояла на українській землі. Треба цю фортецю зруйнувати. Ліпше це зробити полюбовно, тобто зв’язатися з Шагіном і випросити в нього розпорядження на здачу фортеці в руки козаків… Але де зараз Шагін—Герай? Він зник з поля зору Дорошенка та його розвідки. Десь проґавили свого друга козаки… Що ж, доведеться зробити геть усе, щоб татарський гарнізон без бою здав фортецю Іслам—Кермен. Колись це була турецька фортеця, її справді побудували турки ще в минулому віці. Півсторіччя тому ще козаки запорізькі разом з козаками московськими ходили на Іслам—Кермен. Року 7084, а від народження Христа — 1576, Іван Грозний наказав післати на Січ з Москви "козакам усім по три карбованці грошей на чоловіка, а іншим по чотири карбованці добрим козакам та по зипуну", порох, зброю і хліб "по три чверті запасу на чоловіка". Того ж таки року 7084 прибули на Дніпро на допомогу запорожцям великі загони вільних донських та московських служилих козаків. І ось усе це військо, з’єднавшись, пішло на Іслам—Кермен. Хоч і сильно оборонялися турки, та ніщо їм не допомогло — три козацькі загони взяли штурмом Іслам—Кермен і зруйнували фортецю до фундаменту… Та минули роки — і знову піднявся Іслам—Кермен, і знову був він кісткою в горлі українським козакам. Був би весь час володарем Криму Шагін—Герай — то можна було б усе якось і потерпіти, хоч… Але ж якщо стане тим володарем Кантемір?! Що тоді?! Ні, не можна тримати цю фортецю!..
Інтересна річ відбувається! Якби Іслам—Кермен був турецькою фортецею, то Конецпольський мовчав би — він вельми добре ставиться до турків, іноді навіть аж занадто. Козацькі посли якось сказали у Варшаві: коронний гетьман більше любить Османську імперію, ніж Річ Посполиту! А От коли Іслам—Кермен став фортецею кримців — тут уже Конецпольський почав наполягати на захопленні цієї фортеці. Щоправда, Дорошенко запитав: може, пан коронний гетьман видасть наказ про взяття фортеці? Конецпольський такий наказ видати відмовився — не хотів лишати слідів (бо так, як ото турецький фірман султана опинився в його руках, так і польський наказ гетьмана може опинитися в руках Баба—Алі!), але від думки стукнути лобами козаків і татар не відмовився.
